WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Віденська культурно-історична школа на українському ґрунті - Реферат

Віденська культурно-історична школа на українському ґрунті - Реферат

Після закінчення Другої світової війни у рядах прибічників культурно-історичної школи стався остаточний розкол.

Досягненням культурно-історичної школи є розробка точних норм для встановлення ареалу розповсюдження ідентичних традицій, акцентування на філологічному спрямуванні вивчення традиційної етнології. Можна не погоджуватися з патером Шмідтом, який вважав, що ідеї школи розпочали нову історію у вивченні фольклору, однак потрібно визнати, що Фр.Ратцелю, Ф.Гребнеру та В.Шмідту належить велика заслуга в утвердженні методології історії у фольклористичних студіях.

К.Сосенко був першим і єдиним в Україні послідовним представником Віденської культурно-історичної школи. Науковець популяризував її ідеї у своїх працях, вносив корективи, зважаючи на різні об'єкти досліджень адептів школи та свої (духовна та матеріальна культури). Деякі положення цієї школи (ідею культурних кругів) використовував також М. Грушевський.

Фольклористичні дослідження К.Сосенка ґрунтуються на теорії культурних кругів Ф.Гребнера та В.Шмідта. Однак К.Сосенко дещо модифікує постулати віденського етнографічного гуртка відповідно до особливостей українського фольклорного матеріалу, враховуючи, зокрема, історичні та міфологічні аспекти для порівняння колядкових переказів та вияву в них віри в єдиного Бога-творця. На відміну від адептів Віденської культурно-історичної школи, які для підтвердження первинності тієї чи іншої культури та зарахування її до якогось культурного круга організовували експедиції і відшукували первісні племена з доказами матеріальної культури, К.Сосенко доводив первісність українського культурного круга саме за допомогою усної словесності. "Життя українських предків через тисячоліття постійно на тих самих землях і географічне положення <...> сприяло ізольованому життю українського народу в спокійних обставинах.., нормальній культурно-історичній еволюції Українців на кожній ділянці людського життя, релігійній, суспільній та господарській. Автохтонне життя пособлювало витворенню в народі культурного консерватизму та відпорности на чужі культурні впливи. Все те повинно витворити власний український культурний світ, окремий культурно-історичний округ" [7, с. 11].

Саме цей "культурний консерватизм", на думку К.Сосенка, зумовив збереження традицій, усної народної творчості.

Відносна "самостійність" К.Сосенка як репрезентанта Віденської культурно-історичної школи зумовлена тим, що він прагнув та працював, як сказав би І.Франко, на "найслизькішім полі міфології", а інтерпретація доісторичних міфологічних явищ потребує глибокої ерудиції. Фактично після О.Потебні К.Сосенко вперше наважився виступити з науковими коментарями міфологічних основ українського народного світогляду.

Результатом його копіткої праці були студії "Про містику гаїлок" (1922), "Пражерело українського релігійного світогляду" (1923), "Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва та Щедрого вечора" (1928) та розвідка про назви місяців на Україні, опублікована у "Дзвонах" за 1931-1932 рр.

Оскільки К.Сосенко був греко-католицьким священиком та належав до Віденського етнологічного гуртка, який у радянські часи вважався буржуазним, а, отже, забороненим, виключалася будь-яка можливість популяризації ідей фольклориста.

Сучасники К.Сосенка не вельми були зацікавлені дослідженнями науковця. Тільки студія "Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого вечора" та "Пражерело українського релігійного світогляду" привернули увагу фахівців. У "Літературно-науковому віснику" опубліковано рецензії Є.Онацького "К.Сосенко і "Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого вечора" (1928) та В.Гнатюка "Про жерело українського релігійного світогляду" (1924). У 1994 р. з'явився передрук праці фольклориста "Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого вечора", який наново відкриває Україні цього неординарного вченого та дає змогу заповнити прогалину в історії фольклористики, котра була створена штучно.

Відстоюючи принципи культурно-історичної школи, К.Сосенко передусім відштовхувався від супротивного. Під супротивним дослідник розумів еволюціоністські положення антропологічної школи. Учений зазначав: "Дотеперішня метода дослідів в області етнології і пізнанні вір опиралася на еволюціонізмі, проголошенім Дарвіном і Лемарком, які вчили, що в природі все життя творилося, розвивалося й розвиває з первісного найнизшого до великого. На основі еволюціонізму трактовано історичний розвиток людства, як фізичний, так і духовний, лише з критерій фізичної антропології... Дух людський і вільну волю людську вважано залежними лише від фізичних, сліпих правил природи" [10, с. 346].

Як відомо, кожна нова школа своє утвердження в науці розпочинає з критики методологічної доктрини попередніх шкіл і на повному чи частковому її запереченні будує власну наукову теорію. Так учинили й адепти культурно-історичної школи. Сформулювавши концепцію культурних кругів, здійснивши наукові експедиції у різні куточки світу, вони довели хибність положень своїх попередників. Коли представники еволюціоністського напрямку доводили, що релігія, зокрема монотеїзм (віра в єдиного Бога), виникла з фетишизму, тотемізму, анімізму, магії, то досліди адептів культурно-історичної школи, які базувалися на зібраних експедиційних матеріалах, виявили існування монотеїзму у залишків первісних народів на планеті. К.Сосенко намагався проілюструвати ці твердження так: "Сконстатовано передовсім хибність дослідів Дарвіна між Індіанами та на Огняних Островах. Життє Індіан показалося тепер приналежне до зовсім пізнішого культурного округа, а експедиція до Огняних Островів знайшла в остатків первісного племени на сих островах чудову віру в одного Бога-творця і відповідну сій вірі мораль, з якими се плем'я лише крилося перед дослідами чужинців" [10, с. 347]. Без сумніву, досягнення англійських антропологів уже не могли задовольнити настійних вимог часу.

К.Сосенко, визнаючи ідею формування культурних кругів, водночас розширює і доповнює дослідження вчених Віденської культурно-історичної школи ґрунтовним аналізом міфологічних елементів, притаманних усній словесності, які є невід'ємним атрибутом духовної культури. Таким чином, можна говорити про неоміфологізм культурно-історичних студій К.Сосенка, а відтак про основні прикметні риси цього явища, про його відмінність від національно-романтичного міфологізму М.Костомарова чи історико-порівняльного О.Котляревського.

Вважаємо за потрібне виокремити такі феноменотворчі критерії фольклористичної теорії ученого:

  • міфологічне студіювання явищ народної духовної культури у тісному зв'язку з найновішими археологічними досягненнями;

  • розширення географічного ареалу та кількості аналізованих культур;

  • синтетичний характер досліджень, скерований на консолідуючий аспект формування культурних кругів;

  • піднесення фольклористики до вищого ступеня універсальності, розуміння її як культурної антропології, що має на меті дослідження найсивішої давнини.

Для підтвердження гіпотези давності українського культурного круга фольклорист звертається до порівняння давньоіранського і українського спадку, шукаючи подібності. К.Сосенко зазначав: "Мені говорено, що сі впливи не підлягають сумнівові. Познаки староіранської культури на Україні очевидні та многі, впливи вавілонської й арабської культури й релігії допустимі з гори, бо вавилонський культурний округ займав широке коло" [10, с. 355]. Учений намагається довести зв'язок староіранщини з українською культурою за допомогою тлумачення імен, назв свят, використовуючи принцип етимології. Саме ці впливи, на його думку, підтверджують архаїчність українського культурного круга.

Однак, не завжди фольклорист дотримується якоїсь певної теоретичної концепції (теорії запозичення, міграції чи теорії одночасного виникнення сюжетів через схожість соціальних, економічних чи інших чинників). Наприклад, у студії "Пражерело українського релігійного світогляду" К.Сосенко обстоює подібність світосприйняття українців та іранців, оскільки обидва народи були хліборобськими. У праці "Про містику гаїлок" походження гаївки виводить із староіранських коренів. Саме ця невизначеність та непослідовність дає змогу фахівцям критично розглядати концепцію К.Сосенка та, безперечно, ускладнює розуміння і сприйняття культурно-історичного методу фольклориста. У студіях К.Сосенка є й очевидні перебільшення інонаціональних впливів на український фольклор та мову. Так, гаївка – це: gaya – Leben, Lebenzeit, як вираз життєрадості, а закінчення "ка" з турецького "ку"; ahu – Lebenskraft (життєва сила), Bewegung setzen (рух). ahu = Sein, Dasein, Leben (існування, буття, життя). Ahura – mazdah = der hchste Geist (найвищий дух). З перської ahura – Бог, божественний (аналогія з Jahwe, іменем Бога Ізраїлю) [12, с. 38].

Отже, гаївка – це божественна сила, рух, буття, існування та життя. Справді, гаївка – це весняно-обрядова величальна пісня, символ пробудження, нового життя. А етимологія слова просто виводиться від "гай" (молодий ліс).

Свою класифікацію гаївок К.Сосенко робить за тематичним принципом. Наприклад, виокремлює групу гаївок під назвою "бильце". "Бильце – це "Боже деревце", – зазначає дослідник, – містична річ, з якою пов'язано багато сакральних дій: весілля, Вербна неділя і т.д." [12, с. 38]. Етимологію слова "бильце" фольклорист пояснює обрядом "Barenav", що був у персів, під час якого жертвували гілля божеству (в Україні цьому обряду відповідало освячення галузок на Вербну неділю).

Loading...

 
 

Цікаве