WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Національна специфіка українського фольклору - Реферат

Національна специфіка українського фольклору - Реферат

Літа молодії, де ви ся поділи?Завились в кленовий листТа й в ліс полетіли.

Полетіли з вітром. За аналогією:

Ти кленовий листоньку,Куди тебе вітер несе?

Ось чому на конкурсі краси перемогу одержали кленові листки.

Бувають у народних піснях образні формули настільки метафорично стягнені, що треба добре подумати, щоб їх розгадати. Наприклад, насуваються "три войноньки". Ліричне "ми" упевнене у перемозі над ними: "Єдну войноньку шевцем вишиєм", другу – "огнем випечем", третю "в Дунай заженем". Перш за все тут під "войнонькою" слід розуміти вороже військо. "Шевцем вишиєм" означає "сколемо вороже військо списами так, як швець густо коле ("вишиває") шкіру шилом, виготовляючи взуття".

Животворення та естетизація природи

Особливо інтимний зв'язок людини з природою, відображений у фольклорі, дослідники зараховують до прикметних властивостей етноестетики українців. Про це писав Філарет Колесса: "Та найбільш характерною прикметою людової поезії східноєвропейських народів треба уважати животворення природи, живе сполучення з природою, що так ярко проглядає в слов'янських і особливо українських народних піснях. Се зостанок анімістичного світогляду, коли то чоловік на давніших ступенях духовного розвитку, живучи в безпосередній стичності з природою, вважав себе її частиною, дивився на ціле своє окруження – звірів, птахів, дерева, рослини, ріки, скали – як на єства з людською душею, що приймають живу участь у людській долі, що спочувають чоловікові в щастю й нещастю, помагають або шкодять. Се рід, так сказати б, примітивного пантеїзму з антропоцентричною тенденцією, бо чоловік являється в ньому осередком животворної природи, від якої ведуть до нього таємні нитки" [8, с. 21]. Слід доповнити ці міркування вченого тим, що природа у фольклорі служить основою багатьох високопоетичних образів, у яких чуття природи, любов до неї як до краси метафоризовано й символізовано в дусі етноестетики. В еволюції народної натурфілософії можна виокремити три етапи:

  1. Персоніфікація природи (анімізм).

  2. Обожнювання її.

  3. Естетизація природи, оспівування її краси.

Наші предки поклонялися рікам, озерам, деревам. Святинею для них був гай. У цьому зеленому храмі під відкритим небом вони молилися, приносили жертви. Природу символізували язичницькі божества, зафіксовані у літописах: культ сонця – Сварог, Дажбог, Хорс; грому, блискавки – Перун; вітру – Стрибог; вологи, сирої землі – Мокош.

Народна поезія відобразила дуже тісний зв'язок землянина з небом, з космосом. Звідти приходять до господаря в гості "три товариші" – сонце, місяць і дрібен дощик. Небесні світила ніколи не забувають онуків сонця – "Дажбогових унуків" ("Слово о полку Ігоревім"). У жнивній пісні вдень сонце водило женців по полю, а вночі місяць з зірками заведе їх додому. "гості з космосу" присутні на українському весіллі. Коли "скочило сонце в віконечко", – пора до шлюбу. "На гору сонце колесом їде" – сідають молоді на посад. Місяцем і сонцем обперезала, "обгородила" мати сина чи дочку, виряджаючи до шлюбу. Молодий порівнюється до місяця, а молода – до зірки. Астральні прикраси у фольклорі належать до найдавніших, дещо пізніші – золоті.

Оселя українця не мислиться без дерев. "Садок вишневий коло хати" не лише опоетизував Т.Шевченко, а й з великою любов'ю оспівали його народні пісні. Ніжна вишня у цвіту – символ жіночності; вишневий сад – улюблена окраса житла українця. У весільній пісні промовиста така деталь: батько запрошує дочку на посад, а вона "вишеньку садить". Мати ділиться з вишнею радістю: сина женить. Вишня її поздоровляє.

Діалог людини з природою у наших піснях постійний, мотив інтимної розмови зі своїм природним оточенням зворушливо-поетичний: "зіронька прийшла до Марисеньки й запитує..." Молода у час розстання з ріднею любовно докоряє барвінковому вінку:

– Ой вінче, вінче, зелен барвінче,Наробив єси жалю:Свою матюнку, свою ріднуюНавік покидаю.

Не менш зворушливе, голубливе й ніжне, ласкаве звертання до вітру:

– Ой вітройку-шелестойку!

"Звонкоє деревце калино до боярів промовило". Розмовляють дерева і між собою, з іншими представниками природи. Хвалиться перед вітром своєю вродою береза, дуб розмовляє з грибом, дуб дубові кланяється. Воістину "Німого в лісі в нас нема нічого!" (Леся Українка).

Ніколи не замовкають птахи. Зозуля "казала, говорила, всю правду розмовила". Етикет звертання птаха до птаха інтимізований по-людському: "зозуля соловейка братом називає", а той їй мовить "сестро моя". Так само:

Сокіл орла братом називає:– Гей ти, орле-брате,Доглядай моїх дітей!

У фольклорі є своєрідні "переклади" пташиної мови, або ж імітація-наслідування її. Ластівка-пересмішниця, спостерігаючи, як пастух виганяє корів з хліва, щоб гнати їх на пашу, передражнює й добродушно насміхається з "пастушища": "Та ніхто не живе ліпш, як той пастушище: наїсться-нап'ється, ще й у торбі хліба окрушище!". Болотяний кулик просить "куті, куті, куті", а його побратим, названий грициком, кличе: "Грицю! Грицю! Грицю!". Соловей цілу ніч оре, погейкуючи на волів: "Вйо! Вйо! Вйо! Соб-сабе! Соб-сабе! Тпру! Тпру! Тпру!"

Дуже часто козак може "з конем розмовляти". А, везучи весілля, кінь зупиняється під зеленим гаєм, щоб помилуватися куванням зозулі, відтак повчає:

– Коб мені так сваненьки заспівали,Як мені тая зозулька закувала!

І до молодої:

– Коб мені так Марися заплакала,Як мені тая зозуля закувала!

Народ тонко висловив розуміння амбівалентності звуку зозулі, у якому "з журбою радість обнялась", сказати б словами О.Олеся. Зозуля співає-плаче так, як і в Шевченка:

Співає-плаче Ярославна,Як та зозуленька кує...

Зозуля – символ жіночої долі з її радощами і смутками. Недаремно поширений мотив метаморфози жінки в зозулю. Причому вона перетворюється в зозулю, "причепивши крильця до свого серця". Яка глибока психологічна деталь! Зозуля – провісниця життя, його часовимір. Як кому зозуля кує – то на радість, а перестає кувати – на смерть. Такою широкою гамою свого солоспіву зозуля припала до душі українцеві. Вона всюдиприсутня. Будить дівчину "в коморойці" й наказує хлопцям після Петра женитися. Сама ж раптово замовкає, удавившись першим колоском на Петра. Багатогранна символіка! "...Сумна віща зозуля, одинокий явір, плакучі верби й гнучкі лози, печальна калина, хрещатий барвінок – сії емблеми певних станів духу мимоволі йому нагадують його самого" [17, с. 21], – писав М.Максимович про українця, досліджуючи його ментальність. Він влучно визначив символ як емблему духу. Народнопісенна символіка в українському фольклорі здебільшого рослинна й тваринна. Вона репрезентує флору й фауну рідного лісостепу й увійшла у натурфілософію народу.

Поруч із зозулею у символіці наших пісень виступає кінь – релікт наїзницького способу життя. З цим нерозлучним побратимом долав колишній лицар чи козак безмежні степові простори. У піснях кінь наділений лицарською вдачею. Він рятує свого вершника у боях, радіє його успіхами й сумує невдачами, навіть карає свого пана у випадку неморальності, а коли той загинув, копитами копає могилу й біжить до батьків сповістити про смерть сина. Це майже сакральна тварина. Глибоким язичництвом дише весільна пісня, у якій син просить у матері благословення на шлюб, бо вже його поблагословив "бог і сивий кінь". Та й молода, вітаючи молодого, віддає належну честь і його коневі:

Мій Івасику милесенькийІ конику сивесенький!

В образі-символі сокола ідеальні якості степового птаха, спроможного далеко й чітко бачити й миттєво долати простір, бути мужнім і вірним, співвідносяться з юнаком, козаком. Назвати сина, воїна, коханого соколом – це дати найвищу йому оцінку й похвалу. В одній пісні жінка воліла б камінь гризти, ніж нелюба соколом назвати. А що значить така гіперметафора у весільній пісні: "Соколи очечками весь двір освітили"? Слід розуміти, що наїхало повен двір яснозорих, як соколи, юнаків з дружини молодого.

Символом своєрідного козака-невмираки є вічнозелений барвінок, "барвінок невмирущий" (Леся Українка). Подекуди хрещатим барвінком називають козака, але у ширшому значенні – це емблема вірності у коханні й вічності пам'яті про померлих. На весіллях у деяких регіонах, наприклад, у Закарпатті, на ритуальні вінки вживають живий барвінок, на могилах садять мертвий, який не цвіте. Барвінковий вінок мислиться теж як символ дівочої цноти. Вінок взагалі – це безконечник, символ круговороту сонця.

Калина і своїм білим запашним цвітом, і кетягами червоних ягід прикрашає і сад українця, і його народну поезію як багатогранний символ. Калина – це краса й моральна чистота дівчини (ці поняття за етноестетикою фольклору тотожні). Червона калина в універсальному значенні – символ України. Явір зелененький – хлопець молоденький.

Китицю з трьох найулюбленіших рослин українська пісня назвала трой-зіллям, витлумачуючи символіку кожної рослини у цьому естетичному тріумвіраті:

А й уродиться да й тройзіллячко:Що перве зілля – то ж василечки,А друге зілля – то ж барвіночок,А третє зілля – то ж любисток.Що любисток задля любощей,А барвінок задля дівочок,А василечки задля пахощей.

Склад тройзілля у варіантах пісні про нього може мінятися. Замість одного члена цього "трикутника" буває рута, м'ята тощо. Зелена рута – символ молодості. Докладніше про символіку [27-28].

Добропрекрасне

Сергій Єфремов, Євген Маланюк, Василь Барка звернули увагу на те, що в українському фольклорі мірилом прекрасного є добро – усе високоморальне, шляхетне, гуманне. Це естетичний ідеал народу. Поєднання етноестетичного з етноетичним. Таке явище давні греки позначали словом калокагатія. Витоки такого погляду на мистецтво Василь Барка вбачає в Біблії, в античному мистецтві. Він влучно переклав цей вищенаведений грецький термін на українську мову, пояснюючи його семантику в такому контексті: справжнє мистецтво твориться "з настановою: викликати добрий відгук в серцях, згідно з старогрецьким висловом, що його згадує Сковорода в "Алфавіті", – "Доброта живе в єдиній красі". Від античної старовини також приходить термін "калокагатіа" для означення благопрекрасного, чи добропрекрасного, як найвищої вартісности в мистецтві" [29, с. 46]. Барка спирається теж на афоризм Сковороди "Мистецтво у всіх тайнах священних інструментів не варте ні півшеляга без любові" і стверджує, що краса, безвідносна до добра, – це тільки зовнішня красивість. "Краса своєю самістю – добра" [29, с. 46].

Loading...

 
 

Цікаве