WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Національна специфіка українського фольклору - Реферат

Національна специфіка українського фольклору - Реферат

Народний поет милується динамікою води і риби. "Рибчина" у своїй рідній стихії – у воді – прекрасна грацією руху, звинністю, енергією. Чи ж не такою енергетикою, грацією тіла в русі приваблює молода життєпружна дівчина? "Дівчина" і "рибчина" оживають у сплесках, у бризках води. Постає унікальний кадр – "Прачка". Взагалі пісня любить динамічні образи: "коником грає", "море грає". Ці постійні метафори створюють чудові образи граціозного "танцю" коня й бурхливості водяної стихії.

А ось приклад умовного відокремлення постійного епітета з метою усамостійнення його, певної мистецької гри з ним:

Став вороний під зеленимЗозуленьки слухати.

З контексту довідуємося, що тут прикметник вороний виступає у значені іменника кінь і так само зелений у значенні гай. Пісня настільки покладається на естетичну свідомість слухача, на його компетентність в етноестетиці, що постійний епітет вживає навіть без контексту:

Брала пісок з-під білих його чарувати.

Слухач повинен знати, що пісок для магічної мети беруть із сліду коханого, з-під його стіп, евентуально з-під його білих ніг. А ноги, тіло у піснях, думах завжди білі.

Народна поетика інколи віддаляється від конкретики матеріального, щоб узагальнити й увиразнити естетичне. Загальнонародним улюбленцем в Україні є барвінок. Важко пояснити любов українців до "зеленого барвіночка" й байдужість до цієї рослини болгар, у яких він не має ритуального значення і навіть окремої назви ("зеленика" – це і барвінок, і самшит). Барвінок оспіваний у наших піснях і є священним атрибутом обрядів. Приваблює у ньому його зелена невмирущість, зворушливі сині очі цвіту – ота естетична якість, що її Б.-І.Антонич назвав "барвінкова щирість". У чумацькій пісні "молодая дівчинонька" знемагає в тузі за милим, котрий поїхав чумакувати. Раптом вона чує звуки валки, що повертається:

Гей, із-за гори, із-за кручіСкриплять вози йдучи,Вози скриплять, ярма риплять,Воли ремигають.Попереду мій миленькийВ сопілочку грає,Сопілочка з барвіночка,Калинове денце.

Усі ці звуки у пориві радощів дівчина сприймає "як музику, як спів", кажучи словами П.Тичини, але наймиліша сопілка милого, тому вона, сопілка, перетворилася в імматеріальну красу. Нехай денце з калинової деревини можливе, але виконати дутий музичний інструмент з тонесеньких ниточок-стеблинок барвінку – це абсурд. Але ж барвінок і калина – емблеми краси і радощів. Сопілка коханого, отже, – з самої краси. Матеріальне перетворилось в естетичне знову ж таки у стилі, у дусі національних традицій поетики.

Такою ж мірою у народнопісенному образі "калиновий міст" мається на увазі не матеріал, а "калиновість" як естетична якість. У піснях трапляються ще й такі образи:

У нашого свата із калинойки хата.

Буває теж "калиновий стіл", "калиновий огонь", але прикметник "калиновий" тут не присвійний, а якісний. Хоча у праоснові образу лежав міст із тростин, із хмизу з калинових кущів ("калиновий мосте з тонкої трости"), накинутих на болото, щоб "по грязивым местом" ("Слово о полку Ігоревім") можна було перейти, переїхати. Згодом цей матеріальний міст, естетизуючись, почав ставати імматеріальним. Міст міг бути з костей риби (мости – з білої риби кости), кедровим, тисовим, кленовим, буковим, липовим, залізним, золотим і, мабуть, нарешті, з дорогоцінного каміння і перстяним ("з каменя дорогого, з перстеня золотого"), або встелений талярами ("мостила мости з трости з битими талярами"). Це – естетизація дорогоцінностей. "Багаті, барвисті епітети, – пише Б.Рубчак, – вказують на любов наших предків до гарних, добре зроблених предметів, вказують на любов до пишного розкішного життя". Звідси "культ краси в щоденному житті наших предків, але також і люб'язне відношення народних поетів до мистецьких описів" [26, с. 26]. Водночас міст набуває символічного значення. Це – символ єднання чи розстання, рубіж або перехід між супротивними берегами екзистансу. Символом злуки теж є перстень. Дівчина "помостила мостоньки перстеньковії" і наказала їм не бряжчати при переїзді через них нелюба, а забряжчати, як переїздитиме милий. Вибудована у поетичній фантазії конструкція моста, мабуть, розрахована на те, щоб цим образом-гібридом моста (символ злуки взагалі) і персня (символ інтимної злуки) та сугестією співу вплинути на коханого, нагадати йому про шлюб, а швидше всього – просто оспівати, опоетизувати єднання сердець, перевести його у красу.

Ось саме на знанні національної традиції в естетиці фольклору й вибудовуються складні асоціативні образні структури, настільки скомпліковані, що для невтаємничених потребують спеціального розшифрування. Вони здебільшого не знайшли загального поширення, не перетворились у постійні тропи, у loci communes, це – скоріше loci raritates, або гепакси (вжиті один раз) – індивідуальні винаходи народного поета-"модерніста", які стоять на грані імажинізму й сюрреалізму. Реалістична опосередкованість усе ж у них є, але прихована.

Богдан Рубчак у своїй прекрасній вже цитованій студії, скромно названій "Уваги до засобів народної поезії" [26], наводить приклад такої гіперметафори:

Виорем нивку чорними орли.

Орали у дотракторний період волами, кіньми. Під "чорними орли" мисляться вороні коні. Дослідник пояснив, що про коней вже не згадується, хоч ще залишився епітет чорними, що має функцію мосту між кіньми та орлами. Народна пісня коней різної масті порівнює з птахами адекватної барви:

Єден чорний, як ворон чорненький,Другий сивий, як сокіл сивенький,Третій білий, як лебідь біленький.

Щоправда, у цьому прикладі немає порівняння коня з орлом, але воно є в іншій пісні:

А козаченько сивим конем грає,Та як орел літає.

Зустрічається у фольклорі і "чорний орел", а в казках – крилатий кінь. Ідеться не лише про колір тварини, а й уподібненість до птаха за силою динаміки. У фольклорі теж турами орють – тут підкреслення сили цього супервола, до речі, у природі чорного.

В одній колядці три соколи яко викуп від смерті обіцяють стрільцеві цілком реальні подарунки та ще один найвищої якості – незвичайне поле:

А запахне поле дрібним жемчугом.

Гіперметафору "поле пахне жемчугом", тобто перлами, позбавленими запаху, можна збагнути лише в контексті образності пісень, які оспівують поле, ниву, зерно. Ці пісні складав поет-хлібороб, який зрісся з полем і чув його запах, мову, музику. То до нього "говорила нивка", "говорило жито", то він підслухав, як "сварилася пшениченька з чорним куколем", а також милувався, коли "поле заспівало стоя", і вислуховував польову автобіографію обжинкового вінка, котрий оповідав, як то він, будучи "житечком", "у полі набувся", "буйного вітру начувся", "дрібного дощу напився", "на ясні зорі надивився". Солому, колос, зерно поет-хлібороб з любов'ю посріблив, позолотив, прикрасив перлами. Він естетично насолоджується:

Ой уродилось срібноє срібро,Жемчужний колос, золоте зерно.

До дрібного жемчуга, до перлин найбільш подібне просо, тому знаходимо у піснях і "жемчужне просо" ("Та посип, сину, жемчужного проса"). Просо теж найсильніше з-посеред злаків пахне, особливо при обмолоті, та й зерно його теж не без субтельного аромату. Дуже сильно і приємно під час квітування пахне жито. Отож і жемчуг у такій ароматній атмосфері не міг не запахнути у поетично-метафоричному сенсі. Тут спрацьовує ідея зворотного зв'язку у фольклорному законі поетичних асоціацій: символ уподібнюється до предмета, що він його символізує. Якщо під соколом розуміємо вродливого козака-парубка, а таким традиційно є тільки чорноокий і чорнобровий, то творець пісні "перемальовує" птахові очі й "домальовує" брови:

А в соколонька Чорні оченькаІ брови.

"Мости" в асоціативних образах, побудовані з сільськогосподарської лексики (орати, волочити, сіяти, садити), є ключами розуміння їх, цих образів. Дівчина "красу сіє, розум садить", а також

Засіяла бідна вдоваМислоньками поле,Чорними бровамиТай заволочила...

Звідси й Шевченкова гіперметафора: "І не виоре неситий на дні моря поле". Усе це трудна, важка робота мислі, а також поетизація її відповідно "трудними словеси".

У літописі кінь Данила Галицького був "диву подобен". А ось гіперметафоризований портрет коня у дивосвіті щедрівки:

Ой нема ж ніде такого коня,Як у нашого пана-короля!Золота грива коня укрила,Срібні підківки землицю пишуть,Кленові ушка ради слухають,Шовковий хвостик сліди замітат.

Нас не дивують такі атрибути казковості, як "золота грива", "срібні підківки", "шовковий хвостик". Це наші добрі знайомі – постійні епітети, epitheta ornamentia. А ось "кленові ушка" у коня – то вже гепакс, щось таке, що трапляється лише один раз. У піснях подибуємо оті поетичні вуха кінські то "листянії", то "букові листки", більше подібні до натури, ніж "кленові". Але поет знехтував реалістичною правдоподібністю, адже букові листки не гармонізували б з вишуканим стилем портрета королівського коня, до того ж бук у нашому фольклорі не так сильно естетизований, як клен-древо (наявність постійного епітета – то вже "заслужчина", кажучи мовою народної пісні, вирізненого слова). З нього, з клен-древа, труна ліпша, ніж дубова. Кленовий "листонько", гнаний вітрами, у піснях виступає як символ розстання, в аурі ніжної зажури:

Розлетимось, розбіжимось, як кленове листя,Котре на Вкраїну, котре на Полісся.

"Літа молодії" розлучаються з людиною зазвичай на калиновім мості, але міст може бути і кленовим, більше того:

Loading...

 
 

Цікаве