WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Національна специфіка українського фольклору - Реферат

Національна специфіка українського фольклору - Реферат

Німець Фрідріх Боденштедт припускав, що українська мова є "наймилозвучнішою із всіх слов'янських діалектів та має велику музикальну силу" [21, с. 124].

Співність української мови зумовлена повноголоссям слів , відносною чистотою голосних у різних позиціях (наголошеній і ненаголошеній), тенденцією до уникання нагромадження приголосних, наявністю суфіксів здрібнілості зі своїми голосними, які "подовжують" слово, доповнюючи кореневі голосні. Народна пісня може стилізувати свою сонорність на певний голосний. Ось приклади такої стилізації на О:

  1. За горою просо, просо, просо полото,

Русо-косо – золото.

  1. Ходило, блудило рудоє турятонько по бороньку.

Носило, красило золотії ріжки на головці.

  1. Ой той високий, великоокий – то не мій...

  2. [Місяць] дрібною росою покропив.

Пропорція О до інших голосних у цих прикладах така:

  1. 17 : 3

  2. 16 : 16

  3. 6 : 7

  4. 5 : 4.

Кожен звук, на думку Дмитра Ревуцького, має свій "мальовничий характер". Його, цей характер звуку, визначити намагався К.Бальмонт у лекції "Поэзія какъ волшебство". Ось яку похвалу проспівав російський поет голосному О (переклад Д.Ревуцького): "О – це горло. О – це рот. О – звук захоплення. Урочистий розліг, просторінь єсть О: поле, море, обшир [...] Все величне, хоч і темне, визначається через О: стогін, горе, гроби, похорон, сон, море... Гострозоре око ворога вовка і око сліпе бездомної півночі. І звої суворі волі. Бездонне О" [22, с. 83]. І це сказано про російське О, де його чиста вимова обмежена наголошеною позицією (у ненаголошеній у цій мові О звучить як А). Українська мова не регламентує відносної чистоти вимови О у всіх позиціях ("золотоголовий").

Ефективними бувають у народних піснях влучні звуконаслідування. Ми виразно вчуваємо в них, наприклад, звуки скрипки й цимбалів, якими мила будить свого коханого у лаконічних рядках коломийки, що є оригінальним музичним мажорним образом:

А скрипочки ті-рі-ті-рі, цимбалочки дзень, дзень,Вставай милий, йди додому, бо вже білий день, день.

Для нюансування виразу почуттів та диференціації оцінок має українська мова чи не найбільшу кількість суфіксів здрібнілості-пестливості порівняно з іншими слов'янськими мовами (у германських та романських мовах можливості такого типу ще більше обмежені). Ось ці суфікси: -к-, -ик-, -ок-, -чик-, -очк-, -ечк-, -ц-, -ець-, -ичок-, -очок-, -оньк-, -еньк-, -ат-, -атк-, -иночк-, -иноньк-, -ен-, -енят-, -енятк-, -инк-, -ичк-, -ушк-, -ун-, -ус-, -есеньк-, -ісіньк-, -усіньк-, -усь- та ін.

Тільки в українській мові є здрібнілі форми дієслів: їстоньки, їсточки, спатки, спатуні, спатоньки, ходусі, ходитоньки, сістоньки, любитоньки, женитоньки, тужитоньки. Докладніше див. [23].

Маючи в собі одну або дві голосні, суфікси здрібнілості сприяють повноголоссю слова і разом з тим його співності, протяжності: кінь – кониченько, хорт – хортиченько, тур – турятонько, гай – гаєченько, бір – боронько.

Своєрідною вигадливістю, гнучкістю форми здрібнілості у мові фольклору досягається певного ефекту несподіванки, бо ж не всі вони вживаються у розмовній буденній мові: хлібонько, вінонько, дзвононьки, печенька-перегаренька, корованенько, соніченько, огненько, звисочка, хвостиченько, Степасенько, Литвонька тощо.

"Найкращеє святеє слово "мама" (Т.Шевченко) та його синонім з іншим коренем "мати" у фольклорі інтимізоване багатьма формами пестливості: мама, мамка, мамочка, мамонька, мамуся, мамусенька, мамусечка, мамуня, мамця, мамухна, мамцейка; мати, матка, матенька, матінка, матюнка, матіненька, матуся, матусенька, матуля, матулька, матухна.

Щедра наснаженість народнопісенних текстів пестливою лексикою створює поетичний стиль, поза яким деякі "здрібнілі" слова не вживаються. Так, слово "доганонька" карикатурно звучало б у резолюції партійних зборів: "винести сувору доганоньку із занесенням в особову справу". У струмі задушевного ліризму, інтиму, добродушності, у контексті слів з суфіксами пестливості намагнічуються слова з негативним зарядом: нелюбонько, неславонька, клеветниченьки і навіть воріженьки, а в значенні неприятелів татароньки, угроньки. Щоправда така "пестливість" може мати відтінок іронії.

Форми експресивності української мови, досягнуті суфіксами здрібнілості, часто становлять непереборні труднощі при передачі їх іншою мовою. Зокрема, в англійському перекладі "Думи про втечу трьох братів з Азова" інтимізоване благання наймолодшого брата:

Братики мої ріднесенькії,Як голубоньки сивенькії...

передано

My own brothers,My gray doves [24, с. 78-79](Мої рідні брати, Мої сірі голуби).

Втрачено чарівну ауру інтиму, ніжності оригіналу, його звучність. Цікавий і такий приклад. У творах Марка Вовчка є звертання хлопця до дівчини "дівчино-чарівниченько". Формально і буквально по-російськи це звертання можна передати "девушка-колдуньица", але тоді б голубливий український епітет перетворився у лайливо-образливий. У тексті автоперекладу Марко Вовчок залишила це звертання як українізм, злегка зросійщений – "девчино-чаривниченько", а І.Тургенєв переклав його "девушка-душка", що відповідає духові російської мови, але не духові оригіналу, культурі етикету звертання українського хлопця до дівчини й естетизації його міфологічних уявлень.

"Мова за тебе мислить і поетизує", – під цим афоризмом Ф.Шіллера слід розуміти й те, що поетизує вона в дусі етноестетики. Мова кожного народу посідає історично нагромаджені ресурси готових поетичних засобів, формул, символів. Докладніше про експресивність мови фольклору (вона, до речі, стає у деяких жанрах наддіалектною) ідеться в монографії С.Я.Ярмоленко [25].

Loci communes i loci raritates

Серед засобів фольклорного стилю можна розрізнити три типи образності:

  1. постійні епітети, порівняння, метафори, усталені засоби поетичного синтаксису – так звані loci communes (загальні місця);

  2. рідкісні гіперметафоричні утворення, що їх можна назвати loci raritates;

  3. слова і словосполучення, які виконують роль символів.

Відбір, типізація, закріплення постійним вживанням цієї образності відбувається в дусі етноестетики. Постійні тропи означають улюблені кольори, які стосуються вибраних дерев, рослин, птахів тощо або ж навпаки, означуване слово, а також предмет, до якого воно стосується, викликають до себе негативне ставлення. Вони були первісно наснажені емоціями поета, виражали його естетичний смак, мораль та етику народу. Найбільшого поширення набули постійні епітети. Їх називають ще апріорними, епічними, орнаментальними (epitheta ornamentia). Ось деякі з них: чисте поле (степ, безлісий простір), синє море, степ широкий, буйний вітер, зелений гай (частіше гай зелененький), висока (тонка, біла) тополя, червона калина, вишневий сад, сивий сокіл (голуб, орел), сива зозуля, чорні брови, карі очі, вороний кінь, чорний ворон, біле тіло і т.п. Причому біле тіло є ознакою живого тіла, на відміну від почорнілого – мертвого.

Постійні тропи не є у фольклорі бездушними трафаретами. Максим Рильський вважав поетику епічного (постійного) епітета важливим художнім винаходом. Хоч від безнастанного вживання вони стираються, як золоті монети в обігу, їхні барви бліднуть, але в малярських чи музичних композиціях потрібні й півтони. У фольклорі є витончена поетика будження "поснулих барв", оживлення їх експресії у певному контексті. В одній баладі жінка заклинає чоловіка у явора. При цій метаморфозі "стали його сині сукні чистим полем". Постійний безбарвний епітет "чисте поле" "посинів", закрасившись відсвітом кольору суконь, і ми вже уявили синю далечінь степу, можливо, навіть його трави, покриті блакитною росою. Сад у народній пісні має неодмінний атрибут вишневий. І коли співають "Піду у вишневий садочок, Зірву горіховий листочок" або про зозулю, яка кує "у вишневім садочку при кленовім листочку", то не зауважують, що клен і горіх не повинні рости у саду, що складається з дерев вишні, бо акцент на постійний епітет вишневий не падає. Але можна цей сонний, приспаний, декоративний епітет розворушити, розбудити, наприклад, звуком зозулі, яка

У вишневім саду да й стала кувати,Ой стали вишневі сади од голосу процвітати.

Уже проста інверсія акцентує увагу на постійний епітет (садок вишневий, а не вишневий сад). Ефективним засобом активізації постійного епітета є переведення його у ранг метафори чи метонімії.

А вже ж твого пана да й коня ведуть,А вже ж твого пана й ворона ведуть.

Тут не лише розірвано постійного епітета від слова, з яким він зрісся, а й обіграно його значення. "Ворона" означає "вороного коня", тобто чорного, як ворон. Елемент порівняння приглушив колір масті, а метафора посилила його "кольор чорний" (С.Руданський).

Народнопісенне звертання дівчино-рибчино у цьому постійному тропі може насторожити: що має краса дівчини з красою рибини? Фольклорна естетика дає відповідь на це питання:

Фартух прала дівчина,Плескалась, як рибчина.

Loading...

 
 

Цікаве