WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Національна специфіка українського фольклору - Реферат

Національна специфіка українського фольклору - Реферат

Думи оспівують важливі історичні події. М.Драгоманов відзначав, що жоден народ не має такої великої кількості історичних пісень, як українці, адже вони брали масову участь в обороні своєї Батьківщини. Власне-історичні, так звані козацькі пісні побудовані на сюжетах, що їх витворювала історія України, а не на запозичених мотивах. Своєрідними є також наші чумацькі, рекрутські, антипанщизняні пісні.

Та найбільше враження у світі справила українська лірична пісня. Григорій Нудьга, автор двотомного дослідження "Українська пісня в світі", яке можна назвати "думою про красу, силу і славу української пісні" (Р.Кирчів), писав: "світ визнав великі заслуги українського народу як творця надзвичайно оригінальних, самобутніх і одночасно загальнолюдських пісенно-музичних скарбів, що прикрасили світову культуру здобутками людського духу" [12, с. 32].

Багата, напрочуд поетична, традиційно священна українська календарна та сімейна обрядовість, витоки якої у праісторії народу, витворила свій урочистий, емоційно наснажений пісенний супровід то величального, то ігрово-величального чи гумористичного характеру, оформлений у деякі виразно національні жанри. У зимовому циклі календарно-обрядових пісень таким жанром є передусім щедрівка. Цей суто український термін не поширений на території інших народів і не увійшов у їхню пісенність, крім, частково, білорусів, пісні яких, на думку М.Драгоманова, на 60-70 % українські. Характерно, що щедрівки побутують тільки на півдні Білорусі, де більшість населення – українці. Ось що сказано про це у вузівському підручнику "Беларуская вусна-паэтычная творчасть": "Колядки співалися на всій етнічно білоруській території, хоч ареалом найбільш активного їх побутування був південь. Щедрівки (шчадроўкі), принаймні, у записах ХІХ ст. на півночі, а також північному заході та сході не зафіксовані. Не виявляють їх у цьому регіоні й сучасні записи фольклору" [13, с. 120].

Щедрівки – це величальні пісні, первісно гімни міфологічним богам і героям, можливо, і князям; вони зазнали своєрідної демократизації (явище так званого евгемеризму) і були пристосовані до оспівування ідеального господаря, його сім'ї й господарства. Частково вони є етіологічними міфами про походження землі тощо і мають філософічний характер.

"На мою думку, – писав дослідник цього жанру К.Сосенко, – суть колядки і щедрівки дуже давними суто українськими словесними творами, а не літературно занесеними з інших літературних сфер на Україну. Вони містять в собі такі поважні проблеми старої релігії, з виразними признаками української оригінальности; вони зберігають історичні суспільні й господарські проблеми, – і видно в них так наглядно історичну культурну еволюцію ідей, які вони висловлюють, що вплив чужої ідеольоґії на колядки й щедрівки являється дуже мінімальний" [10, с. 2].

Слід застерегти, що автор цієї цитати якоюсь мірою змішує колядку зі щедрівкою. Перша – релігійно-християнського характеру з мотивом різдва Христового і має, при всій його українізації та апокрифічності, чимало спільного з колядками інших народів, що показав І.Свєнціцький [14], друга – наскрізь світська й автохтонна.

Ігрові хороводні пісні весняного циклу – гаївки – законсервували первісний синкретизм слова, мелодії й руху і є раритетом у слов'янському фольклорі і за станом збереженості, і за оригінальністю мотивів, образів та своєї драматичної структури, стилю, ритміки.

З-посеред поезії родинного життя українців виділяється обрядово-пісенний комплекс весілля. Це, на думку М.Грушевського, "незвичайно багата і складна драматична дія, чи "літургія", як її називав пок[ійний] Вовк, що становить unicum в світовім фольклорі" [15, с. 277]. У цьому "магазині старожитностей", у цій "фонограмі одшедших поколінь" (М.Грушевський) є релікти матріархату, родового ладу й інших епох. Це високохудожній симфонічний гімн шлюбові, красі моралі родинного життя. Українське весілля називають найдовшою у світі оперою, яку співають хорами кілька днів (є записи українського весільного репертуару, що виконується протягом чотирьох днів, але в Біблії мовиться і про десятиденне весілля, тільки невідомо, яких пісень на ньому співали). Наші весільні пісні поліфонічні за настроями, зворушливі своєю задушевністю, багаті витонченими психологічними нюансами та оригінальною образністю.

Національного "духу печать" має на собі й наша міфологія, яка характерна тим, що цурається потворності та жорстокості, а також паремії – виразники народної філософії. Коломийки зі своєю сконцентрованою, "математичною" структурою – це іскринки українського гумору.

Чисто епічних жанрів у пісенному фольклорі українців немає – вони ліризуються, стають ліро-епічними, як-от думи. Епічний елемент зведений до мінімуму у баладах, поступаючись лірико-драматичному.

Деякі загальні характеристики

Спеціальної праці, присвяченої дослідженню національної характерності українського фольклору, немає, але, ставлячи проблему його самобутності, учені, передусім представники культурно-історичної школи, зробили цікаві й влучні спостереження в цьому напрямку [16]. Їхні характеристики переважно загальні: підкреслюється якась одна чи кілька властивостей пісень, казок, міфологічних легенд, зумовлені історично складеним національним характером народу. Є спеціальні праці про його ментальність [1].

"Особливості українців ("малороссиян")", "властивості корінного населення" України, на думку М.Максимовича, зумовлені "скоропостижним поєднанням" трьох первісних способів їхнього життя – наїзницького, пастушого і землеробського.

Прикметно, що Максимович розглядає український степ не лише як природно-географічне середовище, а й як степ історичний – арену безнастанної боротьби за нього. Заангажованість українців у бурхливі події на своїй землі, "схватки боевые" з ворогом, а потім спогади про них витворили "замечательные думы – героические песнопения о былинах" [17, с. 10-11]. Пісні любовні сповнені палкою пристрастю. Взагалі українські пісні відзначаються драматизмом, багатством дії, вони, "будучи выражением борьбы духа с судьбою, отличаются порывами страсти, сжатою твердостью и силою чувства" [17, с. 18]. Натомість у російських Максимович вбачає вираз духу покори долі, розпачу, – вони відзначаються "глубокой унылостью". О.Бодянський драматизм як головну рису наших пісень пояснював драматизмом історії, в якій брали участь українці.

Положення Максимовича розгорнув М.Костомаров у праці "Дві руські народності", яка стала основоположною для дальших студій над ментальністю українців.

Відгомін "воєнної енергії" народу в обрядових наших піснях відзначали Володимир Антонович і Михайло Драгоманов. Драгоманов аналізом статистики показував, що українці кількісно переважали росіян і білорусів участю в бунтах. Широку гаму настроїв пісень українського народу виразив Іван Франко у терцинах "прологу" до поеми "Мойсей":

Задарма в слові твойому іскрятьсяІ сила й м'якість, дотеп і потугаІ все, чим може вгору дух підняться?Задарма в пісні твоїй ллється туга,І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,Надій і втіхи світляная смуга? [18, с. 212]

Сучасні етнопсихологи і філософи майже одностайні у визначенні таких основних рис української вдачі, як підвищена емоційність ("кордоцентризм" за "філософією серця" П.Юркевича), любов до рідної землі, індивідуалізм. Однак трактують ці категорії по-різному. На думку Д.Чижевського, емоційне начало, як стимулятор художньої творчості, позитивно забарвило нашу народну словесність. Емоціоналізм, чутливість, ліризм найяскравіше виявляються "в естетизмі українського народного життя і обрядовости". "Одним із боків емоціоналізму є своєрідний український гумор, що є одним з найбільш глибоких виявів "артистизму української вдачі" [19, с. 5].

Необґрунтовані натомість твердження О.Кульчицького, що "першість почуттєвості" в українській психіці "є прикметністю протиставною розуму" [19, с. 21]. За цією догмою виходить, що всіх південних народів з їх загальновідомою підвищеною емоційністю (так звана "кавказька національність", італійці, греки і т.д.) слід би зарахувати до розумово неповноцінних. А хто ж тоді був творцем таких південних цивілізацій, як індійська, шумерська, єгипетська, античні грецька і римська?! Абсолютизується один із способів життя українців – хліборобський на урожайному чорноземі, що вів нібито до інфантильності, і українці проспали у воді з дудкою з очерету в устах тисячоліття. А хто ж тоді врятував Європу від монгольської навали? Цей історичний подвиг українського народу акцентував І.Франко.

Етноестетика мови

Є фольклорна оповідка-притча. Дитина загубила у юрбі маму. Ходить, шукає, плаче. Люди кинулись на допомогу у розшуках. "А яка ж твоя мама?" – питають. – "Моя мама найгарніша з усіх!" Нарешті розшукали загублену матір. Виявилось, що це була вельми невродлива жінка.

"Сіль" цієї притчі можна віднести й до мови: "Котра мова найкраща?" – "Рідна!"

Немає мов "великих" і "малих", "престижних" і "непрестижних". Усі мови неповторні. Кожна мова – унікальний скарб, дар Божий. Мова пристосована своєю системою засобів для вислову думок і почуттів та естетичних смаків певного етносу – її носія. О.Потебня вважав, що поезія така ж давня, як і мова. При творенні мови відбувся "конкурс образів" (М.Грушевський).

Існують і певні різниці у звуковій організації мов та у їх пристосуванні до виразу неповторних мелодій душі. Образним стилем, властивою романтикам метафорикою Амвросій Метлинський неповторність певних слов'янських мов намагався визначити порівнянням їх до звучання різних музичних інструментів. Якщо польська мова зі своїм щебетанням і бренчанням, за своїм "бжмєнєм" нагадує звуки арфи, гітари, гуслів, "а великоруська різкістю своїх тонів" подібна то до скрипки, то до кларнету, то мова українців своєю м'якістю і ніжністю "подібна до звуків віольончелі або флейти" [20, с. 69].

Loading...

 
 

Цікаве