WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Національна специфіка українського фольклору - Реферат

Національна специфіка українського фольклору - Реферат

Реферат на тему:

Національна специфіка українського фольклору

Населення певної расової модифікації, яке тривалий час живе в однакових природно-географічних та історичних умовах, витворює спільноту, що характеризується єдністю мови й типом тих психічних і світоглядних властивостей, комплекс яких нині називають національним характером народу, або його ментальністю [1]. За М.Костомаровим, це "духовний склад народу", в обсяг якого входять "склад розуму, напрям волі, погляд на духовне й громадянське життя" [2, с. 428].

Витоків національної специфіки фольклору слід шукати передусім у менталітеті його творця й носія – у національних особливостях певного етносу. О.Бодянський писав: "Життя народу має свою особливу фізіономію, що складається із його фізичних і душевних властивостей". Своєрідність життя народу, яка встановлюється "його релігією, філософією, правом, звичаями, історією, місцевістю країни і її властивостями, віруваннями, мовою, численними життєвими умовами і т.п., ні в чому так яскраво, міцно й досконало не виражається, як у його словесності" [3, с. 150]. М.Драгоманов акцентував, що подібність українських пісень від Карпат по Дон становить "осібне дуже подібне в осередку своєму ціле", "і се одна з найясніших прикмет самостійної й одностайної національности" [4, с. 64].

Як витвір певної спільноти, у своєму кругообігу народні пісні стають фактором дальшої національної консолідації. "Українські пісні й думи, – констатував Ф.Колесса, – подають зразки чистої народної мови й поетичного вислову, розбуджують любов і повагу до рідного слова, стають сильним сполучником міліонів українського народу, кружляють у всіх його роз'єднаних частинах неначе кров у живому орґанізмі" [5, с. 150].

Різкої, абсолютної відокремленості духовної культури, у тому числі словесної, одного народу від культури інших народів немає. Існують певні цивілізаційні течії й типи культур, між якими є певна взаємодія й взаємовпливи, однак національний генотип культури зберігається. Запозичене трансформується, "одомашнюється", націоналізується на автохтонному ґрунті. З одного боку, за І.Франком, кожна національна культура потребує освіжитись інгаляцією впливів, а водночас у своєму організмі витворює імунітет відпорності на нівелізаційну агресивність зовні.

Український фольклор у загальних рисах належить до типу слов'янської словесності, однак є у ньому і щось спільне з усною народною творчістю й певних неслов'янських європейських народів – фінів, литовців на півночі, румунів, греків на півдні. Взагалі впадає у вічі смуга найбільшого багатства усної словесності по лінії Фінляндія – Литва – Білорусь – Україна – Румунія – Греція і Балкани. Чим це пояснюється? Дослідники намагались витлумачити це явище різними причинами, зокрема, слабкою урбанізацією земель, впливами то азіатськими, то візантійськими, більш-менш однаковим географічним положенням. Однак така аргументація недостатня. Нею не можна, наприклад, пояснити бідності фольклору поляків – споконвічних сусідів українців. О.Бодянський навіть писав, що на цій підставі деякі вчені схильні були не вважати їх слов'янами. Навіть польські фольклористи, які одночасно записували усну словесність від українців і поляків, констатували різкий контраст між зібраними результатами. Так, у вступній статті до видання "Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського" читаємо: "Порівнюючи зібраний (Доленгою-Ходаковським. – І.Д.) фольклорний матеріал між Бугом та Дніпром (тобто на Україні та в Білорусії) із записаним у Польщі, Ходаковський передає це співвідношення пропорцією 16:1" [6, с. 24]. Також поляк Вацлав Залеський, який під псевдонімом Вацлав з Олеська видав у 1833 р. "Pieśni polskie i ruskie ludu galicyjskego", у передмові до збірки нарікає на бідність та одноманітність польських пісень, серед яких мало "жіночих", тобто ліричних, і майже немає історичних (універсальним жанром польської пісенності виступає краков'як). Натомість "гноблений не менше, як польський, а то й більше люд український, якому могли б узагалі замкнутися уста не лише до співу, а й до мови", створив свою багату та різноманітну поезію: "Одначе яка різноманітність пісень між тим людом, як свято збережені обряди, скільки з найдавніших часів збережених споминів!" [7, с. ХХХV].

Філарет Колесса, який намагався розгадати загадку феноменального східноєвропейського "коридору", звернув увагу на те, що українці займають центральне положення у ньому і мають найбагатший фольклор. Вони, "одарені з природи великими музикальними здібностями і поетичним талантом, мають у порівнянні з іншими східноєвропейськими народами найбагатшу, найбільш гармонійно розвинену народну поезію" [8, с. 24].

За підрахунками Г.Нудьги, уже зібрано близько 20000 українських пісень з мелодіями, а текстів без мелодій багато більше. Це стосується й інших жанрів фольклору.

Можна припустити, що це багатство й висока якість української усної словесності виросли на якомусь прадавньому культурному субстраті. На якому? На трипільській культурі 4-6 ст. до нашої ери з її протомістами, зі своїми храмами, скульптурою міфологічних божеств тощо? У центрі цього культурного круга і сформувалась етнічна спільнота праукраїнців. Навіть сучасним збирачам впадає у вічі високий рівень фольклору Побужжя, зокрема Західного Полісся. За новітніми переконливими теоріями, це була територія праслов'ян. Припливи й відпливи хвиль кочівників зі Сходу були освіжуючим інгаляційним чинником, і їхні незначні культурні осадки абсорбувались тубільцями. Пізніше Україна була відкрита на течії з Заходу, на доплив прогресивних західноєвропейських ідей. Цікаво, що М.Драгоманов сприйнятливість українців до цивілізації вважав специфічною рисою їх національного характеру. Якщо так скоро після прийняття християнства Київська Русь витворила Нестора, Мономаха, волинський літопис, "Слово о полку Ігоревім", – "то должен же был во всем этом принять участие и характер народа, населявшего и населяющего всю эту страну, а не одна только относительная близость к Византии и к юго-западной Европе вообще, хотя и она, в свою очередь, не могла не повлиять на восприимчивость народа к цивилизации" [9, с. 6-7]. Отже, національна культура – не сума впливів, а витвір характеру народу, осілого на певній території. Прачумацький шлях "із варяг у греки" міг стати магістраллю циркуляції та обміну культурних набутків між Північчю і Півднем. Автохтонна народна творчість промінювала на інші терени. Так можна пояснити інтуїтивний здогад Адама Міцкевича, що українські простори є столицею ліричної поезії і що звідси пісні невідомих поетів часто поширювались по всій слов'янщині.

При всіх контроверсійних теоріях прабатьківщини слов'ян Україна знаходиться на території цієї прабатьківщини. Погляд, що його висловив на підставі археологічних даних свого часу Ксенофонт Сосенко, не застарів і нині: "Український нарід був на своїх теперішніх землях абориґеном та автохтоном від найдавніших діб людського життя" [10, с. 10].

Жанрова система українського фольклору

Багатство мотивів, образів українського фольклору, його зв'язок з календарною та сімейною обрядовістю та позаобрядовою дійсністю, різноманітність текстових структур творів та форм виконання, – усе це допомогло фольклористам класифікувати великий матеріал у жанрову систему. Це система своєрідна. Вона розбудована, розгалужена, порівняно повна. Сюди входять жанри, відомі у фольклорі інших народів, а також деякі унікальні, національні, властиві тільки українській усній народній творчості. Та й "міжнародні" жанри (балада, казка тощо) на українському ґрунті мають свій національний колорит.

Їх особливості проявляються у комплексі мотивів та образів, у загальному пафосі, у так званому "світогляді" жанру та в наративно-композиційній структурі твору, в образності стилю. Так, шотландські балади тяжіють до казки, легенди, часто забавні й нерідко мають щасливе закінчення. Вони розлогі, плавні, з рефренами. Українська балада майже поспіль трагічна ("сестра трагедії"), максимально сконцентрована й побудована на безвихідних колізіях екзистенційного характеру.

Нижченаведена "Схема класифікації українського фольклору" (її автор – Роман Кирчів) дає загальне уявлення про генологічне (жанрове) його дерево, багате своїми розгалуженнями, різноманітністю жанровизначальних термінів обрядової й позаобрядової нашої усної народної творчості. Деякі з жанрів, представлених у цій схемі, мають не наведені тут свої різновиди чи синоніми назв. Наприклад, веснянки – жанр універсальний, який охоплює постові пісні (побожні чи просто "протяжні", але не "до скоку"), відтак великодні ігрові гаївки (синоніми: гагілки, ягілки, яголойки, маївки тощо), риндзівки; юр'євські пісні; рогульки, або рогулейки; пісні "трійці", кустові і т.д.

Унікальними у світовому фольклорі є українські думи – жанр, оригінальний і способом виконання, і своєю структурою, ритмікою, поетичним стилем та морально-патріотичним пафосом, своїм "героїчним естетизмом" (М.Драгоманов). Кобзарські

думи – предмет побожного захоплення поетів. Пантелеймон Куліш писав, що Шевченко читав наші думи на колінах стоячи. Він цінив їх набагато вище гомерівського епосу. Леся Українка теж глибоко розуміла унікальність дум як національного скарбу, – тих "предивних, єдиних на цілий світ пам'ятників творчості нашого народу". Вона була переконана, що "видання кобзарських мелодій дасть нову і, може, найбільшу підвалину національної гордості, бо се таке з'явище, з яким наші сусіди нічого поставити не можуть" [11, с. 258].

Loading...

 
 

Цікаве