WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Поезія етноетикету в житті та побуті українців - Реферат

Поезія етноетикету в житті та побуті українців - Реферат

Причому українці так часто вживають слова "прошу", "вибачте", що, здається, без цих слів немислиме їхнє життя і побут. Народна книга українського мудрослів'я дивує і сьогодні усі нації і народи, особливо в тих державах, де вже довго живуть українці і заявили про себе особливою працьовитістю, чемністю, ґречністю.

Словесний вираз етикету українців зустрічаємо в казці і думі, в прислів'ях і колядках, у весільних та жниварських піснях. Саме завдяки глибоковкоріненим прадавнім традиціям уже в княжі часи так високо стояли етичні стереотипи взаємин в українського народу і їх рівень привертав увагу чужинців та авторів тодішніх пам'яток нашої писемності. Згадаймо хоч би декілька прислів'їв та приказок: "Щире слово три зими гріє", "Бережи хліб на обід, а слово на відповідь", "Довгий язик – короткі думки", "Добрим словом мур проб'єш, а лихим і в двері не ввійдеш", "Мудре слово на міцних ногах стоїть", "Краще недоговорити, ніж переговорити", "Або розумне казати, або зовсім мовчати", "Мовчене, де схочеш, там поставиш" [20, с.11-12]. Вже із вище сказаного бачимо, що українці у спілкуванні між собою (та й із чужинцями) намагалися завше використовувати щире, мудре слово, вважали, що краще промовчати, ніж говорити без упину, і цього вчили своїх дітей. При цьому слово, його зміст, поетичну форму вислову народ вважає основним виявом розуму і культури.

Хочу звернути увагу на ті вияви словесного етикету, які пов'язані з певним застереженням дітям. Мати казала дитині: "Не розвали бузькові гніздо, бо хату запалить!"[21]. Чому якраз бузькові не можна руйнувати гнізда? А хіба іншим птахам можна? Безперечно, й іншим птахам не можна руйнувати гнізд, але в який спосіб може дитина відшукати гніздо сорокопуда, сойки, яструба, плиски? А бузьки в основному гніздилися на видноті: на дахах дерев'яних сільських хат, критих соломою, або на крислатому дереві поблизу них. Власне дитина вірила в таке повчання і навіть боялася, бо й справді, бузьок може з пригаслої ватри принести в дзьобі кусень гілки з жаринкою, кинути на солом'яну стріху та й підпалити домівку. Або чи можна краще придумати, ніж побажати дитині, аби вона росла великою, була щасливою, ніколи себе не хвалила та й інших не гудила – "Великим рости, щасливий будь, себе не хвали, другого не гудь!" [21].

Як дитина підростає, її навчають доброї поведінки, і при цьому особливою популярністю користуються вже згадувані вище персоніфіковані навіювання-застереження: "Не їж зелених яблук, бо в животику жабки заведуться", "Не плюй на вогонь, бо обличчя струпом візьметься", "Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш" [22, с. 23]. Акурат в такий спосіб дитина дуже добре засвоювала народну мудрість, тим паче – в такому віці, коли все добре запам'ятовується.

Поетичний вияв словесного етикету маємо у прислів'ях і приказках. Прислів'я українці використовували в повсякденному житті настільки часто, що важко було уявити якусь розмову, аби не було сказане прислів'я. Одного разу я мав можливість спостерігати розмову старого гуцула з кількома жінками і дорахувався, що за неповних двадцять хвилин розмови він використав 43 прислів'я, аби ними забарвити свою мову, аби підкреслити мудрість сказаного. Одній із жінок, яка бідкалася, що женить сина єдиного і той змушений іти в зяті, старий сказав: "Годуй сина для себе, а дочку – для людей", що значило, що та дочка мала би іти до неї за невістку, а не син за зятя, бо такі були норми поведінки в українців. Інша жінка нарікала, що син до школи ходить марно, бо погано вчиться, бешкетує. На це гуцул відповів прислів'ям: "Гни дерево, поки молоде, вчи дітей, поки малі". А ще одна жінка кепкувала з горбатої бабусі, що спостерігала за ними через пліт. Їй дід адресував таке прислів'я: "Не смійся з старої, бо й сама старою будеш". Розмова тривала, і вже одна з жінок клопоталася, що носила до шевця шити постоли, а той погано взяв мірку і виготовив постоли замалі, тільки шкіру змарнував. Тут гуцул пригадав давнє-прадавнє прислів'я: "Дев'ять раз відмір, один раз відріж". Пізнавальний і практичний сенс мали й його такі прислів'я: "Хто своєї мови цурається, той сам себе стидається", "Який розум, така й бесіда", "Розумному не кажи, бо сам знає, а дурневі не кажи, бо не послухає", "Як губа не те скаже, то личко покаже", "Плете п'єте через десєте", "Навіть те, що старші кажуть на глум, бери на ум", "Слова масні, а пироги пісні" [23].

У прислів'ях та й загалом в українській усній словесності, як ніде інде, відображений національний характер опосередкованих мовою людських стосунків, культури спілкування, ввічливого ставлення до людей, зокрема таких рис людини, як ґречність, статечність, дотримання слова тощо. Тут мимоволі пригадуються слова іспанського філософа-мораліста ХVІІ ст. Бальтасара Ґрасіана: "Грубість шкодить усьому, навіть справедливому і розумному, люб'язність усе скрашує: позолотить "ні", підсолодить істину, підрум'янить навіть старість" [24, с. 18].

Традиційно українці у спілкуванні ніколи не акцентували своє "Я", завше були уважними до співрозмовника, не перетворювали діалог на монолог, вдало добирали тему для розмови, навіть в екстремальних ситуаціях стримували себе від брутальності та лайки щодо своїх недругів, ворогів. Не дивно, що під московською окупацією вони, зокрема з Західної України, зіткнулися з іншим традиційним етикетом, з іншим менталітетом. Цього жертви окупантів не можуть забути так само, як і перенесених фізичних тортур. При масових розстрілах вояків Української Повстанської Армії, інтелігенції Карпатського краю в російських комуністичних концтаборах Колими, Соловків, московські фашисти не виявляли до українців і, зокрема, гуцулів, жодної поваги, найменшої ввічливості, а поводились зверхньо, непристойно, некоректно, жорстоко як з жінкою, так і зі старим, професором, лікарем, учителем. Про це свідчать спогади тисяч в'язнів московських катівень. "Я чув десятки настільки вульгарних російських матюків, які навіть непристойно згадувати", – зізнався мені житель Космача Дмитро Палійчук. А Тодосія Сорохан-Плитка із Криворівні згадувала: "Мені особливо запам'яталась російська "ввічливість", бо в таборі, де я перебувала як політичний в'язень, до нас зверталися щодня, щогодини тільки матами, називали нас москалі "сволочі фашистскіє", "ізмєннікі родіни", а я тоді себе запитувала подумки: яка я "ізмєнніца родіни", коли я за свою кохану Україну сиджу в російській катівні? І якої "родіни" я "ізмєнніца"? Частенько обзивали наших жінок і дівчат у таборі словом "проститутки", та це мене не дратувало, бо я не розуміла цього слова, адже в нас на Гуцульщині такого слова просто не було. Коли я жила в Криворівні, то в нас продавались польські дешеві прості папіроси, що називалися "пшедні тутки", то я собі гадала, що нас московці обзивають тими папіросами і мені це було байдуже, якими папіросами обзивають, бо я їх не курила. А відтак, коли я зрозуміла, що це значить, то в мене голова обертом ішла і волосся зі шкірою піднімалось на голові. Ту "ввічливість" московських завойовників пам'ятатиму до скону..." [25, с. 18-19].

З приходом московських окупантів на Західну Україну розпочався наплив надзвичайно грубої і вульгарної лайки у повсякденному мовленні, особливо на виробництві, у війську, що буквально шокувало місцевих людей, бо така вульгарність дуже контрастувала до їхнього традиційного виховання. Українці не вживали вульгарних слів. Турецький мандрівник Евлія Челебі, котрий на початку другої половини ХVІІ ст. подорожував Україною, небавом писав, що українська мова всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська. Він записав аж чотири лайливі вислови: "дідько", "свиня", "чорт", "щезни, собако!" [20, с. 179]. Причому ці слова здебільшого і фігурують у знаменитому листі запорожців турецькому султану Ахмету ІІІ.

До речі, в українців за вживання непристойних слів карали зборові й війтівські суди. Приміром, 1744 р. працівники ковальського цеху в Старій Солі (нині Львівська область) пожалілися на цехмайстра В.Струдзінського, який сказав, що кожен русин – пес. Суд покарав В.Струдзінського, постановивши, що оскаржений має сплатити грошову кару, покрити судові витрати, купити для церкви два фунти воску і публічно, перед ратушею, просити пробачення. Згодом, 1784 р. війтівський суд села Черешневого присудив В.Балабанові 15 ударів палкою: 5 за слово "безстидниця", 5 за слово "шлюха" та 5 за те, що ображав цими словами жінку Я.Бочара цілий день [26, с. 81, 77]. Отже, культура спілкування в українців була на високому рівні і тільки з приходом на українські етнічні землі росіян українська мова поповнилася численними вульгарними лайками, які навіть витіснили з ужитку українські лайливі слова, і тепер українці (особливо в північних, центральних, східних та південних областях) використовують у мовленнєвому етикеті виключно російські матюки, що вже можна назвати антиетикетом. Російськими матюками користуються урядовці всіх структур влади, військові, спортсмени, міліція, шахтарі... Українська усна словесність навіть поповнилася новими прислів'ями про росіян, які свого часу окупували українські землі, наприклад: "Москалі прийшли – сім коп матів принесли", "Москаля нагодуй і вкрий, а щоб не вмер – поруч постій", "Зима пішла, весна прийшла, а москалеві все вмитись ніколи", "Одеколон і горілка – москаля подруга й жінка", "Москаль завжди всередину лізе", "Москаль нашкодив, а українця повісили", "Допався як москаль до горілки", "Москалі й українці брати – на одному сонці онучі сушили", "Ліпше без вечері лягати та без москалів уставати", "Поки українець думає, то москаль уже робить", "Минулася москалеві дурниця – наше сало, борщ і паляниця", "Леніна стяг на Соловки вказав шлях", "Бережися москаля, як чорт ладану", "Москаль не дихне, як матюка не загне" тощо [27].

Loading...

 
 

Цікаве