WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Поезія етноетикету в житті та побуті українців - Реферат

Поезія етноетикету в житті та побуті українців - Реферат

Після привітання в селі Текуча на Гуцульщині запитували у господарів: "Миром жиєте?", а в Жаб'ї зверталися просто: "Дужі?". І оте мудрослів'я панувало на кожному кроці. Як зайшов до хати подорожній і застав господарів за сніданком, то неодмінно мав побажати їм: "Смачного!", а ті відповідали ласкаво: "Дякуємо! Просимо і Вас з нами до сніданку!" і подавали гостеві найкращу миску і ложку, найсмачнішу страву. Бо такі норми етикету закладено споконвіків у кожній українській родині.

Згодом збирається сім'я до певної роботи. Десь, наприклад, починають закладати хату. Етикет українця вимагав починати закладати хату в четвер або вівторок. Ніколи не будували хату високосного року або у свято. Місце під будівлю вибирали ретельно. Хату ніколи не будували впоперек городу, завжди вікна мали виходити до сонця. До того ж, найкращим місцем для оселі була та частина землі, де лягає корова. В селах Лашківка на Буковині, Жванець на Поділлі, Тишівниця на Бойківщині вважалося найщасливішим місцем для закладання хати те, де був мурашник чорних лісових мурашок. Підвалини хати закладали в той спосіб, аби мурашник опинився в центрі майбутньої кімнати. Далі роботу припиняли і робили для мурашок виряджання. При цьому старший майстер переступав підвалину і звертався до мурашок: "Любі наші мурав'ї! І великі, і малі! Ви немало сил доклали, заки дім свій збудували. Сьогодні ваше місце ми купуєм й для себе хижу тут будуєм, а вам ми зробим виряджання туди, де груша росте крайня. Там вам збудуєм разом дім й живіть щасливо всі у нім!". Після цього всі присутні повторювали разом: "Живіть щасливо мурав'ї, живіть щасливо мурав'ї, живіть щасливо мурав'ї!". Два старі діди брали дерев'яні лопати, якими прокидали бойки сніг біля хат, і тими лопатами акуратно складали мурашник у великий цебер, після чого брали той цебер обидва на велику палицю і несли на город під дерево і там залишали. Жінки в цей час викрикували: "У щасливу путь мурахи їдуть! У щасливу путь їх діди несуть! Множтеся, розмножайтеся, землі нашої не цурайтеся!" [5]

Норми українського етикету вимагали також, щоб город за хатою та господарськими будівлями виходив до річки, ставка, на долину; аби це місце було по можливості на цілині, де земля "спокійна", чи на пагорбі, де немає вологи – там, де ростуть дерева і вранці не буває роси, де колись водилася худоба, була в сім'ї злагода і не вмирали діти [6, с. 27]. Місце для хати вибирали, звичайно, господарі, але ретельно прислухалися до порад самого майстра, який мав уже великий досвід у будівництві і бачив, де люди будують. Звісно, майстер, а частіше всього два-чотири майстри, придивлявся, де можна вдало розмістити господарські споруди, де є зручний під'їзд. Безумовно, вхід до хати мав бути із південного боку, часом – зі сходу. Ні в якому разі не будували хату меншу за стару, бо вірили, що в такому випадку може зменшитися сім'я. Так само не можна було будувати на місці старої, бо в такому разі виродиться рід. Особливо боялися наші предки місця, де часто хворіли або де колись когось вбили чи був цвинтар.

Найчастіше на місці, де планували будувати нову оселю, ставили увечері глиняний горщик вверх дном, під який клали жмут вовни і вранці дивились, чи вона не волога, бо тоді житло буде вологим і хата може дістати гриба. Хату починали будувати навесні чи влітку акурат тоді, коли був повний місяць, аби в хаті всього було вдосталь (повно). В усіх українських землях закладали (засновували) нову хату вранці, за винятком подолян, які вважали, що вранці треба найкраще почастувати майстрів, а вже ополудні закладати підвалини, аби в хаті не було жодних проблем, як немає у сонця, коли воно ополудні. Завсігди такі засновини супроводжувала усна словесність. Так, у селі Воробіївка Курської області старший майстер, взявши від господаря рушник із хлібом-сіллю та поклавши його на стілець у тому місці, де мала бути піч в новій оселі, брав у руки хрест, цілував його і промовляв: "Господи, допоможи у добру годину розпочати, а у веселу – закінчити, даби щасливо усім у цьому домі було жити!" [7] Слідом за старшим майстром ці слова повторювали інші майстри та господарі і випивали по чарці вина. Згодом той рушник майстер забирав собі додому, а за все своє життя назбирував їх з кілька десятків. Причому годилося, щоб такий рушник був з найбілішого полотна, оздоблений найкращим узором і щоб вишивала його молода дівчина (не обов'язково член родини господарів). На Поділлі та Лемківщині майстрові давали і звичайні ткані білі рушники або кавалок лляного чи конопляного полотна. На закладинах майстра щедро частували, щоб той не зарубав на кого-небудь із членів родини, як закладатиме першу підвалину.

Славетний майстер Мохнатчук Танасій Іванович, 1908 р.н., із села Космач, що на Гуцульщині, твердив, що в Карпатах побутувала традиція в підвалини або під перший камінь підмурівку (фундаменту) ставити гроші і обов'язково писанку. Причому писанку мусила писати сама господиня на свято Сорока Мучеників і на цій писанці мав бути зображений безконечник. Майстер видовбував у підвалині зі східного боку ямку, куди господиня клала писанку, примовляючи: "Господи! Поможи мені, аби так си тримала купи моя родина, як си тримає купи безконечник на писанці! Аби си родили в цій хаті дівочки і хлопеніта, аби си проводили ирщіні і весілі в щистю, здоров'ю на многі літа!" Тоді до побажальних слів господині долучалися всі присутні й одноголосно казали: "Дай, Боже! І благослови, Боже!" [8]. Причому жертовні атрибути закладалися або під усі чотири кути хати, або тільки під один, що був розташований на сході.

Як майстри вже заснували хату (поставили підвалини), господарі готували для них гарну вечерю, на яку запрошували сусідів, родичів і починали трапезу. За правилами українського етикету, господар наливав чарку горілки з медом і дякував усім, що прийшли на засновини: "Пошли Вам, Господи, радість і здоров'я, що не погордували одвідати мене у цей день! Хай буде в цій господі життя солодке як мед! Аби нас ніяке горе не бралося, як не береться нічого горілки! Аби життя моєї сім'ї в цій хаті було таким веселим, як сьогодні Ви її звеселили своєю присутністю! Дякую Вам, люде добрі!" [9]. За цими словами господар випивав горілку і наливав кожному учаснику трапези в ту ж чарку, починаючи з того кінця, з якого сонце сходить. Треба підкреслити, що все це відбувалося за столом посередині однієї з майбутніх кімнат заснованої хати. Причому стіл не прибирали до ранку і не мили з нього посуд, бо вважали, що вночі поприходять померлі предки подивитися на засновану оселю і вони також захочуть поїсти і випити по чарці.

Цікавим було і закладання сволока в новій хаті. Зокрема на Курщині, в селі Козацька Слобода, чотири майстри (по два з кожного боку) брали сволок на два вишивані рушники, і старший майстер, піднімаючи разом з іншими сволок, казав: "Як рівно пролягли до цього сволока рушники, да аби так рівно ложились дороги в жізні для кожного, хто тута житиме! Як цей сволок крєпко буде тримать кришу, да аби так крєпко сім'я в етом домі трималася! Е, готуй, хазяїн, могорич!" [10]. Під сволок клали хліб, сіль, гроші – всі атрибути достатку, і господар знову запрошував усіх до столу. Хочу підкреслити, що такі гостини під час зведення житла в українців є традиційними на всіх етнічних українських землях. При цьому і господарі, і майстри, і гості є дуже зичливими, чемними, не шкодують одні для других слів похвали, подяки. Зрештою, в селах Слобожанщини, Полісся, Гуцульщини, Опілля, Бойківщини, Лемківщини, Покуття такі норми етикету побутують і зараз. До речі, ніхто з селян, звісно, не вживає самого слова "етикет", бо воно для них чуже. Це слово книжного вжитку, з лексикону науковців, авторів підручників з етикету тепер доходить і до школяра, який має змогу вчитися азів ґречності, скажімо, з книжечки "Маленькому естету – уроки з етикету" [11]. Між іншим, українці мають дуже гарний свій народний термін – ввічливість. Можливо, тому-то й "тематичний словник школяра" випустив слово "етикет" і подав лише суто українські терміни "ввічливий" та "ґречний". Зокрема, термін "ввічливий" словник витлумачує як такий, який дотримується норм поведінки, уважний у поводженні з іншими людьми, чемний [12, с. 294]. Жаль тільки, що ота ввічливість при спорудженні житла, при спілкуванні, якою послуговувалися наші предки, так швидко відходить у небуття і підростаюче покоління про неї дізнається лише з наукових видань.

Loading...

 
 

Цікаве