WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Неоромантична концепція “Волі” в драматургії Лесі Українки - Реферат

Неоромантична концепція “Волі” в драматургії Лесі Українки - Реферат

Реферат на тему:

Неоромантична концепція "Волі" в драматургії Лесі Українки

Дослідники української нової модерної драми кінця XIX – початку XX ст. появу такого літературного напряму як неоромантизм тісно пов'язують передусім із драматургічною творчістю Лесі Українки [2; 13; 23]. Зауважимо водночас, що ця художня течія не обмежується лише творами геніальної поетеси, а є специфічною з'явою (відтак і рисою) всезагального національного літературного процесу означеного періоду. Аби переконатися в цьому, згадаймо бодай прозову спадщину неперебутньої Ольги Кобилянської [5]. І все ж у драматургії того часу, скільки б її колишнє радянське літературознавство не намагалося препарувати до офіційно визнаного критичного реалізму, романтичні чи, власне, неоромантичні концепції найвиразніше проступають саме в драмах Лесі Українки, надто пізнішої їх появи. Маємо на увазі не ті її твори, що за своїм пафосом та ідейним спрямуванням усуціль належать до романтичних чи й символічних ("Осіння казка", "Лісова пісня"), або, йдучи за дещо іншими категоріями поділу, до національно-історичних ("Бояриня"). Мова йде насамперед про такі драматичні поеми і драми, як "На полі крові", "Адвокат Мартіан", "Камінний господар", "Оргія", де моменти індивідуалізму персонажів, їхніх діянь і вчинків наче спроектовані виразним актом волі. Саме він, цей акт, є основним мотивом драматичної техніки і характеристичним показником неоромантичних концепцій у драматургії Лесі Українки.

Тим-то й стає, зокрема, зрозумілим вислів Миколи Євшана про поезію Лесі Українки як про "вічно свідомий акт творчої волі" [6, с. 50], що, по суті, стосується всієї поетично-драматургічної творчості письменниці. Таке наше припущення обґрунтуємо згодом, коли розглядатимемо крізь поставлену проблему названі драматичні твори Лесі Українки. А поки що доцільно висловити кілька міркувань щодо питання неоромантичного визначення індивідуалізму, тому що саме в такій формі він якнайбільше відповідав естетичним поглядам поетеси і, як переконаємося, залишив у її пізніших творах глибокий слід.

Поняття неоромантизму, опертого на ширшій уже, а не на ібсенівській індивідуалістичній базі, Леся Українка так визначає в одній із своїх статей: "З часом прийнявся в мистецтві, і був із захопленням сприйнятий серед неоромантиків, новий погляд, а саме: що немає нічого в природі, ані в житті, що було б саме по собі, так би мовити, за правом народження другорядним; що кожна особистість – суверенна, що кожна людина, якою б вона не була, є героєм для себе самої..." [20, с. 253]. Одначе зберегти в творчості цей принцип, на думку Лесі Українки, важко, точніше – художницьки непросто, та все ж він може слугувати критерієм для справдешнього розуміння й оцінки творів письменників нової формації, які, хоча й не завжди називали себе романтиками чи неоромантиками, а іноді й вороже ставилися до тієї назви, проте користувалися цим головним принципом. Власне його передусім і застосовували в письменництві німецькі неоромантики, завперш такий драматург, як Гергарт Гауптман (згадаймо бодай його "Затоплений дзвін").

У літературному напрямі такого роду Леся Українка вбачає генезу яскраво вираженого демократизму в мистецтві й всіляко захищає його від нападків із демократичного табору, звідки неоромантиків таврують за їх начебто "надлюдський аристократизм" і "погорду до товпи". Письменниця вважає, що справжній неоромантик погорджує не самим натовпом, себто не особистостями, що схожі на юрбу, а лише тим рабським духом, що приневолює людину добровільно зарахувати себе до натовпу як до чогось стихійного, поглинаючого, нівелюючого, що притлумлює особистість і приносить її в жертву інстинктові, стадності [20, с. 254].

Окрім того, Микола Зеров виявляє ще й таке джерело європейської індивідуалістичної думки (а це знайшло резонанс у світогляді Лесі Українки), як досить-таки запізніле сприйняття в українській літературі "індивідуалістичної спадщини Байрона, Ібсена й Ніцше". Далі, на переконання Зерова, Лесю глибоко схвилювала соціологічна та політично-економічна думка Маркса і доктрина європейського соціалізму. Згодом, згідно із Зеровим, індивідуалістичні настрої Ніцше і марксівська наука перетворилися в творчості поетеси в органічну сув'язь, що знайшло свій відбиток у творах драматургії. Певний специфічний антихристиянський дух і тон "життьової філософії" Лесі Українки, на які (дарма, що вони не найсуттєвіші риси Лосиної духовності) він змушений був указувати за умов радянської дійсності, цей дослідник пояснює для себе обставиною, що поетеса, читаючи замолоду праці, присвячені Біблії та пророкам, доскіпливо займаючись раннім християнством, ніколи не могла примиритися з основами пацифістичного християнського світогляду.

Як приклад проповідництва активної боротьби зі злом супроти ідеї християнського всепрощення Микола Зеров подає "Грішницю", "Одержиму", "У катакомбах". І Грішниця, і Міріам, і раб-неофіт – усі вони носять частку авторської душі, бо Леся Українка, вважає Зеров, не приймала християнського впокорення, християнського царства не з "цього світу", пригнічення індивідуальності, відмову від боротьби [8, с. 181]. Антихристиянська проповідь Лесі Українки в цілому має, на думку Зерова, виразно ніцшеанський характер і межує з поганським культом природи. Незалежно від цього, твердить Микола Зеров, індивідуалізм Лесі Українки – це безнадійний індивідуалізм "гинучих класів", не анархічний індивідуалізм С. Пшибишевського, а завперш пристрасний і стійкий протест проти кволості й сонливості громадянства, супроти його невільницького духу й пасивності [8, с. 185].

Звичайно, не в усьому можна погодитися з думками Зерова щодо характеристичних рис світогляду Лесі Українки. Насамперед вона засадничо аж ніяк не була протихристиянських налаштована, лише зневажала ті рабсько-упокорені риси характеру людини, що притлумлювали її як особистість. Немало українських учених – дослідників творчості Лесі Українки [3; 10; 13; 16] – цю позицію поетеси ідентифікують із її християнським світоглядом і, вочевидь, небезпідставно: по суті, вся поетична спадщина письменниці пронизана іманентним християнській науці духом ідеалізму. І все ж тут, а надто в драматургії Лесі Українки, конче потрібно тонко й делікатно виокремлювати в її світогляді закони християнської моралі і закони людського співжиття в певному суспільному осередді. Адже вона не могла не знати, а тим більше не сприймати справжнього характеру "Церкви воюючої", активного духу "живої віри", так само, як вона мусіла усвідомлювати сутність і всіма фібрами своєї душі прихилятися до глибин "Євангелії миру". За зраду Христа Леся Українка призначає Юді (драматична поема "На полі крові") більшу кару, аніж її біблійний герой придумав собі через повішання. Юда з твору поетеси всупереч біблійній розповіді не повісився, а продовжує жити в поті чола й у докорах сумління, себто вічним спокутником. Коли іноді в поезії Лесі Українки виявлялися деякі нюанси, що могли б насторожити християнина, то тут варто зазначити, що це не були виступи супроти християнства як віри, лише проти тих, хто християнську віру на свій лад викривляв і калічив, себто фальшивих християн [7].

Якщо ж мова йде про сновидні соціалістичні афіляції Лесі Українки, на які вказував у своїй статті Микола Зеров (а пізніше, в радянські часи, вони "поглиблювалися" офіційним літературознавством [4; 14], то він, очевидно, не міг серйозно сприймати таких випадкових зацікавлень поетеси й сам майже одразу ж зазначив, що "марксівська наука перетворилася" в її творчості в "щось інше" [8, с. 182]. І справді, індивідуальна й яскраво-національна спадщина Лесі Українки наскрізь чужа духові соціалістичної общини.

Нарешті, торкаючись природи Лесиного індивідуалізму, годі ототожнювати його з ніцшеанським індивідуалізмом "надлюдини". Так, її герої, надто в драматургії, – лицарські і шляхетні, навіть небуденні, а якісь піднесено особливі. І все ж вони не несуть у собі нічого надлюдського, протиприродного, їх геройські риси характеру аж ніяк не можуть асоціюватися з ніцшеанськими аморальними якостями, а радше з Есхіловим чи Корнелевим визначенням геройських якостей, виплеканих власне моральними засадами. Певно, звідси й позитивне ставлення самої поетеси до нового типу індивідуалізму неоромантичного відтінку -завперш у засаді Гауптманового, а не ніцшеанського розуміння.

Взагалі, говорячи про світогляд Лесі Українки, не можна оминути й суто біографічних моментів її життя і творчості, на що неодноразово вказували критики та літературознавці. Скажімо, Володимир Радзикевич робить у цьому напрямі певні характеристичні узагальнення. На вироблення світогляду Лесі Українки, на формування й постійне зростання її творчого таланту, художнього мислення мали великий вплив, за Радзикевичем, три чинники.

Перший з них – вплив оточення, серед якого жила вона від ранньої молодості. Сюди належать батько Лесі, Петро Косач – член старої київської громади, культурна, освічена й гуманна людина; сюди також належить і її мати, Ольга Косач – відома українська письменниця, під чиїм пильним "взором" Леся Українка робила свої перші поетичні кроки і кому завдячувала вона головним чином всеохопною любов'ю до рідної мови, рідної пісні й свого народу. Життя змалку серед українських селян, дослухання до народних пісень, казок і легенд, з одного боку, й висока культурна атмосфера в сім'ї Косачів, зокрема безпосередні взаємовідносини родини Косачів з родинами Старицьких і Лисенків, з другого, мали великий вплив на духовне життя й інтелектуальний розвиток письменниці. До цього також приєдналися живі й жваві зв'язки з дядьком – Михайлом Драгомановим, який звертав її увагу на питання суто літературні й наукові, суспільні й політичні.

Loading...

 
 

Цікаве