WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Грецькі мотиви у поезії Олега Ольжича - Реферат

Грецькі мотиви у поезії Олега Ольжича - Реферат

Реферат на тему:

Грецькі мотиви у поезії Олега Ольжича

Олег Ольжич, на нашу думку, був уже генетично приготований до того, щоби писати про Грецію, адже його мати, Віра Свадковська-Кандиба, дружина Олександра Олеся, походила з українсько-білорусько-грецької родини [2, с. 352]. Із Грецією єднала його й обрана професія: Олег Кандиба став археологом, а професія ця асоціюється в нашій уяві з малюнками на амфорах, що їх викопують саме археологи усього світу на узбережжях Середземного й Чорного морів.

Повернення до античних ідеалів сповідувало також оточення Ольжича-поета. Уявімо собі, скільки годин дискутували ті молоді люди – Євген Маланюк, Олена Теліга, Олег Ольжич – на тему "степової Еллади", "варязької сталі й візантійської міді". Емігрант у Празі був теж добре ознайомлений із найновішими течіями в українській літературі, про що свідчить його стаття "Сучасна українська поезія", де він звертає увагу на творчість київських неокласиків. До речі, статтю про поетів-емігрантів Ольжич назвав "Войовнича неокласика", підкреслюючи вагомість цього напряму. Зі спогадів про письменника знаємо, що він дивився на світ крізь призму античної культури, її світогляду, сповідував ті цінності, які вона ставила найвище: вірність, витриманість, відвагу.

Посилання на грецьку культуру (мистецтво, літературу, філософію, історію) треба розділити на дві групи: одну утворюють зовнішні використання імен богів, образів із давньогрецької літератури тощо, до другої групи слід віднести поезії, де Ольжич скористався лише світоглядом античних філософів – тут алюзії внутрішні.

Серед прямих посилань на культуру Еллади першим є катрен, що його написано в 1920 р., коли авторові щойно виповнилося 13 років:

Не зірвеш сонця, кат, з небес,

Не зірвеш України стяга!

На нашім боці сам Зевес,

На нашім боці перевага [2, с. 33].

Цей молодечий вигук, сповнений бадьорості та снаги, не привертав би уваги, якби не оце твердження: "На нашім боці сам Зевес". Юнак не пише тут про християнського Бога, не згадує теж якогось язичницько-слов'янського божества – він прямо заявляє про свою спорідненість (і водночас – спорідненість своєї батьківщини) з античним світом. Це виявляє також рівень освіти хлопця та характер його емоцій.

Подібну, суто декоративну роль виконує картина Аркадії в одній із епіграм. Ще одним елементом, перейнятим із античної поетики, є фігура "антиклімакс" – у другому катрені автор уводить слова з просторіччя, знижує попередній високий тон:

Моя Аркадіє чудова!

І як це я сюди забрів?

Твоя це мелодійна мова

І лексикон твоїх синів.

Пригадую: он, серед поля,

Рої цвіркунячих весіль -

Супонить, силиться Сусола,

Сюрчить, сюсюкає Василь... [2, с. 40]

Грецизми як реквізити, що будують ліричну ситуацію, використано й у поезії з 1929 року. Звертаючись до коханої, ліричний герой висловлюється про неї неначе про типовий грецький барельєф:

Журний профіль, і сльози, і цитру

І тепло зацілованих рук? [2, с.. 112]

Вдруге цей окисморонічний образ дівчини-скульптури (побудований на суперечності – теплого тіла й холодного каменю) трапляється в поезії "Алябастер".

На початку тридцятих років Ольжич задумав представити найголовніші моменти з розвитку цивілізації. Так постали цикли: "Кремінь", "Камінь", "Бронза" та "Залізо". У циклі „Залізо" поезії змальовують картини грецького побуту. У вірші "Надокучили вівці й кози" ліричним героєм є ціла група людей – молодих хлопців, яким обридло вже спокійне життя, праця пастухів. Мотив подорожі, яку їм пропонують "чужоземні купці", пов'язаний із "Одіссеєю". Це, з одного боку, звичайне прагнення побачити світ, звільнитися з-під контролю батьків та, з другого боку, це символ реалізації на практиці того покликання творити щось величне, неземне, небуденне. Саме це означають метафорично вжиті "шкуратяний панцир" та "варта в палаці". Поет відкинув також обмеження в еротичному плані:

Пружногруді жриці Кіприди

Так солодкі пестощі знають,

Що вмирають мужі від щастя! [2, с. 57]

"Грецизація" побуту є, отже, визволенням.

Використання античних реалій характерне також для наступного твору цього циклу. Ліричний монолог "Ольбієць" передає почування мешканця цієї грецької колонії – звернімо увагу, що це місто на території сучасної України, десь у гирлі Дніпра й Південного Бугу. Герой – це воїн. Судячи з його слів, грецька культура осягнула вже свою вершину й починається її поступовий занепад (воїн має "серце ледаче", він грає на лірі, коли його меч висить над ложем у піхвах). Та все-таки герой не піддається декадентським настроям. Навпаки – за всяку ціну він старається збудити в собі бадьорість і рішучість. Промовисто звучить закінчення вірша, висновок із роздумів воїна-колонізатора:

Завтра ступатимем полем. А стріли, як злива.

Десь кочовник невідомий мою наклада.

В день такий смерть – як цілюща холодна вода.

В день золотий і тяжкий, як аттійська олива. [2, с. 58]

Поет говорить устами героя: навіть коли грецька культура ставить перед нами трагічний вибір – поступовий занепад або героїчна смерть – вона заслуговує на те, щоб учитися в неї. Це також і сумний образ емігранта-мешканця колонії, який приречений на смерть на чужій землі. Вибір місця дії має на меті підкреслити зв'язок України та її культури з грецькою цивілізацією.

Про важливість епохи розквіту давньогрецької культури свідчить зіставлення її з часом створення світу та дев'тнадцятим століттям у вірші "На небі хмара – вічність і світи". Ці три моменти в історії вважає Ольжич головними.

Ольжичева історіософія невід'ємно пов'язана з його професією та з античною етикою. Як археолог він був повністю свідомий того, що будь-які культури народжуються, та згодом неминуче занепадають, стаючи фундаментами для наступних, активніших типів цивілізацій. Цей погляд обстоювали також Освальд Шпенґлер і Микола Хвильовий [Див.: 1, с. 290, 291]. Вірш "Ґіґантомахія" епічністю змалювання картин битви нагадує потужність (і, одночасно, пластичність) барельєфів із Зевсового вівтаря, який привезено на зламі століть до Берліна з Пергамону. Опис бою закінчується історіософською рефлексією, втіленою в картину ратая, який "вологість землі (де боролися ґіґанти) перегортає життєносним ралом". Це поетична реалізація філософського погляду, що все вмирає, щоб наступні покоління могли цим скористатися (це, до речі, елемент елеузійської філософської системи).

Бій, битва, війна – притаманні Ольжичевій поезії символи. У дебютній збірці поет звертається до подій завоювання Греції Македонією. Постать Демосфена, який у літературній традиції символізує геніального оратора (отже, позитивного героя), тут представлена негативно: його заклик захищати рідну землю окреслює Ольжич як "лжепатетичний". Позитивним героєм є Пилип Македонський (він же "розважний і хитрий"). Щойно далеке майбутнє подає хороші сподівання ("Александра божеська правиця") – це буде вже час, коли культура переделлінської Греції буде повністю ліквідована та на її місце прийде монархія наслідників Пилипа й Олександра. Чи все це означає, що Ольжич заперечує традицію, звеличує profanum та відкидає sacrum? Ні – він просто стає на бік переможців, неначе повторюючи латинську фразу "Vae victis!" Він – український патріот, член ОУН не може вічно плакати з приводу поразки. Навпаки – лишається вірним певній традиції рідного письменства (згадаймо драму "На руїнах" Лесі Українки), звеличує те, що здорове, сильне, активне – засуджує хворобливе, кволе, пасивне, осіле.

Наскільки ця думка закорінена у світогляді поета, вказують його статті. "Українська культура": "Кожна культура старається переходити зо свого середовища на інше, з другого боку зустрічає протидіяння (закон боротьби, експансивність)" [2, с. 204]. "Українська історична свідомість": "Нація, що замикається у своїх межах, не тужить за духовою і державною експанзією, не знає імперіяльної тенденції, – нація нежива. Здорові і молоді народи не знають самообмеження" [2, с. 247]. Думку зі статті "В аванґарді героїчної доби" ("Сучасності ближчий Гомер – ніж Золя") втілив Ольжич у художній формі в поезії "Ріки знов увійшли в береги". Дійсність, за словами ліричного героя, "ясна і проста", життєвим принципом є фундаментальна етика, що не пригноблює людини складністю, лише визволяє її простотою життя та вказує благородну мету:

Для дівчат – снігова чистота,

Юнакам – пориви безумні.

А народам усім без ваги -

Виправлятися знову на Трої.

О здорові, бадьорі боги,

О співці Іліади нової! [2, с. 122]

Коли йдеться про облогу Трої, симпатії письменника-археолога завжди на боці греків:

І як у віках, вкритих пилом,

Стають до старого двобою

Твоє уродливе тіло,

Твоя незборена воля

(...)

Щоб плакала Андромаха

І вже вирушав Гектор. [2, с. 108]

Наскільки це оригінальний підхід, вказують твори польських поетів (Яна Кохановського, Станіслава Виспянського, Яна Лехоня), де автори співчували троянцям, вбачаючи в їхній долі зловісне пророцтво для своєї батьківщини.

Олег Ольжич взяв також участь у відомій літературній полеміці про жіночий ідеал, яку розпочав віршем "Саломея" Павло Филипович. Подаючи як епіграф уривки з поезій Миколи Зерова і Максима Рильського, молодий письменник у трьох секстинах дав образ Навзікаї. На відміну від попередників він показав, що жоден тип кохання не задовільняє Одіссея (прекрасна царівна швидко уподібнюється в його очах до "хтивої і нескутої" Каліпсо). Із вигуком "Нема різниць між злом і напівзлом" він покидає країну феаків.

Мабуть, найцікавішим елементом з-посеред непрямих посилань на грецьку традицію є мотив η ψυχή – окриленої душі. Він трапляється в Ольжичевій поетичній спадщині аж три рази. У творі "Піхотинець":

Душа відділилась від тіла

Ще там, на майдані міськім,

Врочиста така, білокрила,

Літає і в'ється над ним. [2, с. 72]

Цей розкол на духовне і фізичне має в Ольжича виразно платонівські ознаки. В іншому творі ("Ясне мерехтіння кіна") читаємо:

Дух радісні пружить крила,

Випростує горді пера. [2, с. 108].

Найглибше значення (а також найбільше приховане) цей образ має в "Повороті". Ліричний герой описує Київську Русь. Оскільки наближається зима ("День осінній – наче грецька паволока"), доведеться ще довго чекати до наступного походу:

День і ніч замріяним метеликом

Тужно ждатиму тривожної весни [2, с. 110].

Ключем є символ метелика, якого в давній Греції називали цим же словом, що й душу (η ψυχή) – тому міфічну Психею представляли з крилами метелика. Інколи метелика протиставляли черв'якові – як символ боротьби душі і тіла. Тому й український поет уводить цей образ, цілком чужий на перший погляд (що ж має спільного ця комаха з війною?), який тут означає дух, психіку, свідомість. Герой, змушений до фізичного відпочинку, всю зиму роздумуватиме над майбутнім боєм, буде мріяти про свою перемогу.

Спорідненість із грецькою культурою у творчості Ольжича простежується й у стислості форми, що нагадує, з одного боку, ті дрібні фрагменти грецької лірики, які дійшли до нас, з другого – поезію Констандіноса Кавафіса, так само закоханого у традицію й історію мужньої Еллади. Сповідуваний митцем ідеал гармонійного розвитку та співіснування маси й одиниці є запереченням тоталітарних утопій ХХ ст.. з їхнім підпорядкуванням людини державі і має античні витоки..

Література

  1. Ільницький М. Від "Молодої Музи" до "Празької школи".- Львів, 1995.

  2. Ольжич О. Незнаному Воякові.- К., 1994.

 Ліричний герой поеми „Городок 1932" проклинає своє кволе тіло, що слабше за його дух. В іншому творі потворність вигляду ченця-домініканця рівноважить його внутрішній світ почувань. Усе це свідчить про те, що Ольжич був прихильником античного ідеалу гармонії душі й тіла, який греки іменували η καλοκαγαθα.

Loading...

 
 

Цікаве