WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Українська поезія резистансу 40 – 50–х років ХХ століття – своєрідне явище літературного процесу - Реферат

Українська поезія резистансу 40 – 50–х років ХХ століття – своєрідне явище літературного процесу - Реферат

Час виникнення українського термінологічного словосполучення "література українського Резистансу" припадає на період другої світової війни, коли політична, ідеологічна, а звідти і мистецька "розкладка" світу відповідала, звичайно, межам протистояння двох світів – "загниваючого капіталізму" і "квітучого соціалізму", а звідси і маємо літературу Резистансу (Опору) європейських народів обумовленого зразка, зафіксованого в енциклопедіях (наприклад, "Сопротивления Литература – антифашистская литература, сложившаяся в годы Движения Сопротивления в оккупированных странах, а также в странах фашистской коалиции во время 2–й мировой войны 1939–45" [9, с. 69]) і літературу Резистансу Радянського Союзу, яку в силу історіографічної традиції називають переважно літературою Великої Вітчизняної війни чи радянською антифашистською літературою, а інколи й літературою, що було дуже нечасто, – "радянського опору" [21, с. 12]. Якщо ж в радянському літературознавстві йшла мова про котрусь із національних "підлітератур" взагалі, то її підпорядковували поняттю "радянський" – наприклад, українську літературу в Радянській Україні періоду Великої вітчизняної війни розглядали як елементарну складову радянської літератури опору, наголошуючи саме на інтернаціональних, загальнонаціональних її рисах, в той же час закреслюючи національну душу цієї літератури в СРСР.

Очевидно, що незважаючи на "загальносоюзні" ознаки, українська література в СРСР не була позбавлена національного космосу, навпаки – вона його постійно відтворювала, творила наново, зберігала. Формально ж українська література в СРСР була радянською.

В такий час виникла потреба означення тієї літератури, що супроводжувала національно–визвольні змагання українського народу у 40–50–х роках проти німецької і більшовицької окупації під егідою ОУН–УПА. І назва, яку запропонували і, головне, сприйняли, була закономірним породженням часу – "література українського резистансу", "українська література резистансу". Таким чином назва відмежовує українську літературу, творену в оунівсько–упівському збройному підпіллі від хронологічно паралельної української літератури, твореної в рамках радянської антифашистської літератури.

Термінологічним словосполученнями "література українського резистансу", "українська література резистансу" у зазначеному семантичному контексті послуговуються українські дослідники як у діаспорі, так і в Україні: Ю.Русов, Д.Донцов, Ф.Погребенник, Т.Салига, Л.Сеник, С.Шах.

Пишучи про твори поетів ОУН–УПА, Д.Донцов називає їх поетами резистансу: "За ними (поетами "Вістника" – І.Р.), в наш час, виступила нова батава поетів Резистансу, які стрічали свою молодість і формували своє духове Я в вогні другої війни й нового повстанчого руху на Україні, розтерзаній кількома інвазіями" [22, с. 3]. Він цілком погоджується з Ю.Русовим, для якого: "Наша поезія між двома війнами... є, так би мовити, підготовкою поезії УПА, яку я зву поезією українського резистансу (так звали французи своїх повстанців–партизанів проти німців в час минулої війни, і що означає "спротив").

У статті Т.Салиги читаємо: "Поезія Опору та національно–визвольної Ідеї, ... себто поезія упівська" [23, с. 7].

Бачимо, що дослідники Ю.Русов, Д.Донцов не уточнюють хронологічних меж поезії резистансу, оскільки їхні праці перебувають на синхронному часовому рівні відносно аналізованої поезії (шістдесятництва ще тоді не існувало).

Водночас, вловивши в понятті літератури резистансу універсальну властивість літератури будь–якої історичної епохи в умовах тоталітарного режиму перебувати в опозиції до нього на усіх своїх рівнях, дослідники почали вживати його і для тотожного називання української літератури не лише інших історичних періодів ХХ століття, але і давніших часів. Наприклад, для С.Шаха літературою резистансу є "література усусусів, геройський чин резистансу 1 листопада 1918 р." [24, с. 83]. Ф.Погребенник узагальнено називає літературою Опору усю українську літературу, в якій звучить мотив протесту проти національного і державного насильства: "Українська література в її найвищих ідейних злетах завжди одухотворювалася ідеями революційно–визвольної боротьби за свободу і незалежність України. ...За всіх окупаційних режимів, які утверджували в Україні панування чужинців, українська література у своєму художньому арсеналі мала самовідданих народові і його визвольним прагненням мистців, які ставали в ряди опору не лише словом, але й зброєю відстоювали честь, свободу і незалежність Батьківщини, йшли у перших лавах борців проти її поневолювачів. ...Література українська не могла не бути літературою опору (підкреслення наше – І.Р.).Оскільки вона була (в творчості своїх найвидатніших письменників) літературою поневоленого народу, розділеного кордонами різних держав, що на основній національній території – Наддніпрянщині – офіційно не визнавалася і всіляко придушувалася драконівськими законами" [35, с. 726].

На думку автора, першим представником такої літератури слід вважати Т.Шевченка, оскільки саме в його поезії на повну силу розгорнувся "революційний опір проти соціального і національного поневолення України. Його волелюбні кличі "борітеся – поборете!", "В своїй хаті своя правда і сила і воля", "Встане правда, встане воля" та багато інших живили українських народовольців до вояків УПА" [25, с. 726]. Після Шевченка "найяскравіший і найповніший вияв вона дістала у творчості Івана Франка" [25, с. 726]. До української літератури резистансу Ф.Погребенник зараховує також літераторів, що влились у національно–визвольний рух періоду 1917–1920–х років – М.Міхновського, І.Стешенка, Г.Чупринку, М.Вороного, В.Самійленка, а за ними поетів–січовиків (О.Бабій, Р.Купчинський, М.Гайворонський, Л.Лепкий), поетів доби Міжвоєння.

Л.Сеник фахово обгрунтовує дефініцію роману опору, використовує її на означення українського епічного жанру 20–х років, що на рівні своїх структур змісту і форми був "опозицією, протистоянням режимові": "Отож роман опору режимові був, якщо говорити узагальнено, протистоянням нівеляції національної тотожності народу в його визначальних, духовно важливих сферах – мисленні, психології, звичаях, мові, релігії, свідомості, тобто в тих варіаціях, що складались упродовж тисячоліть і становлять сьогодні найважливіший зміст духовного й матеріального життя народу"; це роман, що "в кризовій політичній та літературній ситуації...був справді український" [26, с. 51, 52, 58].

Слід відзначити, що термінологічний інваріант "література Опору" в своєму початковому значенні (стосовно 40–х років), як і решта його національних варіантів, суттєво відрізняється від українського. Якщо вони охоплюють твори, "написані в самому ході боротьби з фашизмом, але і твори, створені в роки другої світової війни під впливом визвольного руху" [9, с. 69], тобто є власне антифашистською літературою (період 1933–1945 [18, с. 283]), а окрім них і літературу повоєнного етапу, під час якого були написані твори антифашистського спрямування [18, с. 283]. Український варіант трохи вужчий з огляду на об'єктивні історичні причини. Він включає поезію збройного руху Опору, створювану його безпосередніми учасниками, хоч відгомону, а отже і духовного продовження в еміграційній літературі заперечувати не будемо.

Окрім того, керуючись термінами, пропонованими історичною наукою, вчені ввели у літературознавчий обіг поняття літератури Опору 60–х років на означення письменства дисидентського руху шістдесятників, самвидавної літератури.

І ще один цікавий момент: якщо в українському літературознавстві термінологічним словосполученням "література Резистансу" окреслюють переважно творчість діячів УПА, а – "література Опору" застосовують до шістдесятників, то англійською мовою все звучить однаково. До прикладу, книга М.Осадчого "Більмо", у якій подано огляд суспільно–літературного руху 1960–х років, має такий підзаголовок: "A ukrainian poetic memoirs of repression and resistance".

Таким чином поняття резистансу як в історії, так і літературознавстві, пройшло еволюційне розширення семантичних меж у зв'язку із використанням його на окреслення різних історико–літературних періодів і наближенням до рівня універсалії. Аби уникнути тавтології, відповідно до термінологічної традиції, започаткованої у 40–х роках, варто послуговуватися назвою "українська поезія резистансу" для означення такої, що супроводжує український рух Опору антифашистсько–антирадянського спрямування, використовуючи при цьому і числове уточнення хронологічних меж – "40–50–ті роки ХХ століття".

1954 року побачив світ англомовний збірник "The Ukrainian Insurgent Army in fight for freedom" ("Українська Повстанська Армія у боротьбі за свободу"), у якому, окрім політичних та публіцистичних викладок, є окремі розділи, що стосуються упівського мистецтва. Один із них, авторства Василя Барки, присвячений оглядові художньої літератури українського підпілля [14, с. 52 – 54].

На означення явища автор взяв звукокомплекс, що англійською мовою використовується для кваліфікації явищ іншого мистецького спрямування: література упівська, література підпільна, тобто підземна, андеграундна. Водночас це і не зовсім такий самий різновид культури, як мистецтво андеграунду в Західній Європі та США, – там воно протиставилось офіційній ідеології своєю яскравою аполітичністю і асоціальністю (графіті у метро, музичні напрями і т.і.). Однак як наукове поняття має той самий основний семантичний стрижень, що може, наприклад, поєднати і поезію резистансу, і рух хіппі чи панків у їх активній опозиції до офіційної влади.

Loading...

 
 

Цікаве