WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Українська поезія резистансу 40 – 50–х років ХХ століття – своєрідне явище літературного процесу - Реферат

Українська поезія резистансу 40 – 50–х років ХХ століття – своєрідне явище літературного процесу - Реферат

Реферат на тему:

Українська поезія резистансу 40 – 50–х роківХХ століття – своєрідне явище літературного процесу

Великому Франкові належить вислів: "Національна література – се ліс, в котрім є й дуби, є й ліщина, але все разом має одноцільний характер – відразу видно, що се ліс, а не степ, що се витвір колективної праці духової, назрілих загальних змагань усієї суспільності, а не одрізнені прояви поодиноких, самотніх, хоч би й великих талантів" [1, с. 19]. Звісно, неоднорідність, нерівноцінність явищ літературного процесу, кожне з яких виконує свою функцію у літературі, – факт незаперечний.

Літературознавці материкової України, на відміну від вчених української діаспори, нещодавно звернулися до посттоталітарного осмислення письменства резистансу. Іде мова про комплекс літератури, зокрема поезію, яка супроводжувала антифашистський і антирадянський національно–визвольний рух 40 – 50–х років ХХ століття. Творена у несприятливих умовах збройної боротьби учасниками підпільних формувань своєю художньою якістю вона не може дорівнювати першорядним творам українського письменства, які писали "генерали літератури" (І.Айзеншток).

Це – явище так званої "масової літератури", яка ще не встигла виділити своїх корифеїв. Однак, на думку О.Білецького , "літератури не складають п'ять чи шість письменників, і знати їх десять чи двадцять – не значить, звичайно, знати літературу" [2, с. 9]. Невиправдано, що ми переважно знайомимося "із верховинами й не цікавимось тим гірським пасмом, тією громадою, яка ці верховини створила"[2, с. 10]. І.Айзеншток, упорядкувавши збірник творів маловідомих (а то й анонімних) українських письменників першої половини ХІХ століття "Котляревщина", присвятив його проблемі "дослідження дрібних другорядних, забутих і невідомих авторів" [2, с. 14], за його власним визначенням, "масової літератури" [2, с. 5]. Літераурознавець вважає, що саме вони виявляють справжнє обличчя української чи й будь-якої іншої літератури, оскільки геніальний твір, "думка генія гідна внести єдність і гармонію та узагальнити роз'єднані результати поодиноких дослідів, лише спираючись на всі дрібні й роз'єднані спостереження", погоджуючись із А.Г.Горнфельдом, що "...і тут кожен значний твір є наслідок спадковго розвитку загальних мотивів, і тут ... кожне велике поступовання виявляють не тільки безсмертні його представники, а й ціла низка другорядних письменників, про яких не тільки гріх забувати, а й небезпечно" [2, с. 15].

Саме другорядні письменники, "рядові літератури", які творять її традицію, підхоплюючи ідеї великих поетів, "...перетворюють індивідуальні ознаки великого літературного твору на ознаки жанрові, індивідуальну комбінацію ознак фіксують як канонічну для даної епохи. Вони сприяють шаблонізації літературного жанру, і цей шаблон дозволяє нам чіткіше відокремити у творі поета–початківця ті родові ознаки, що переносять явище абсолютно–індивідуальне й неповторне у своїй безперечній значимості в коло явищ історичних" [2, с. 17]. Й аналіз та вивчення "масової літератури" "дозволяє чітко судити про зміну літературних форм та напрямів" [2, с. 15].

Поезію резистансу характеризують певні риси, що зумовлюють її відмінність, неповторність порівняно з іншими подібними (військово–поетичними) явищами національної культури.

Поезію резистансу можна зарахувати до антиколоніального виду літератури (виділяють ще й постколоніальний). Вона виражає пафос протистояння – коли чиниться і пропагується "простий опір колоніалізму; робляться спроби перевернути з ніг на голову ієрархії колоніальних вартостей; "спроби на місце імперських ("фальшивих") мітів поставити ("правдиві") міти національного визволення" [3, с. 533], при чому полемічна виразність і політична заангажованість досягаються коштом прямого успадкування структур колоніалізму" [3, с. 533].

Ще одна суттєва трудність чи, радше, "об'єктивна" на даний момент особливість об'єкта дослідження – те, що історичний контекст літературного явища не отримав якоїсь однозначної безпристрасної, визнаної "більшістю голосів" фахової наукової оцінки в українській політології та історії (написання академічної історії українського війська 40–50–х років ХХ століття – ще попереду). Зауважимо, що автор не ставить собі за мету розв'язання у своїй роботі подібних фундаментальних ідеологічно–аксіологічних завдань. Водночас є потреба у кількох культурологічних акцентах.

Наступ фашизму на народи Європи і боротьба з ним у період другої світової війни поставили під загрозу існування кожного національного організму, що потрапив у сферу геополітичних інтересів Рейху. Відомо, що українські землі мали забезпечити життєвий простір "вищій арійській расі". Один із варіантів запланованої німецької східної політики напередодні війни 1941–го року (т. зв. Ставка Гітлера і його найближчих співробітників Бормана, Герінга, Гімлера) передбачав перетворити здобуті на Сході території у німецькі колонії. Уже було створено "Райхскомісаріат Украіне" з райхкомісаром Еріхом Кохом у проводі. "Інструкція" Е.Коху від 1943 року містила деякі уточнення фашистських планів щодо України: "В Україні мусить бути створений великий колонізаційний простір для німців, чого, між іншими, не осягнуто в 1918 р. Просторів, що ніколи до Европи не належали, не треба зараховувати до Европи. Це історична брехня, що Україна була будь–коли европейським фактором"[4, с. 656]. Інструкція для німецької поліції на Сході зобов'язувала закривати школи, відбирати культурно–освітні установи, театри, кінотеатри, наукові заклади, сприяти поширенню розбрату, аморальності і хвороб серед місцевого населення [4, с. 656]. У "боротьбі рас" (А.Гітлер) в Україні застосовувались різні заходи. Серед тих, що мали на меті фізично послабити, або навіть знищити український народ, можна назвати, наприклад, "штучно створюваний голод на українських землях (Підкарпаття, 1941, Харків, зима 1941/42 і т.п.), виморювання голодом і пошестями українських полонених, насильне вивожування українського населення на примусові роботи до райху, виселювання українців із прадідівських земель і, головно, жахливий терор, що позначався масовими розстрілами й убивствами українського населення" [4, с. 657]. Окрім фізичного винищення та руйнації усіх інституцій, що стояли на захисті української культури і духовності, нацисти намагалися викоренити в української молоді почуття національної гідності. Маємо на увазі кампанію "Українського гітлерюгенду", засновану на ідеологічних фальсифікаціях (маніпулювання ідеєю Української Соборної Держави, українською символікою, гаслами на кшталт: "Das wirst du sein der volkes" – "Ти будеш авангардистом свого народу" [5, с. 77], "Український юначе! ... Помагай, як допоміжний дружинник німецької авіації, в рядах юнаків SS. Ти борешся за волю Твоєї української батьківщини в Европі єдности, свободи й справедливости. Допоможи в боротьбі проти заклятого ворога Твого народу – большевизму! Виконай заповіт героїв Крут!" [5, с. 225]. Використовувались шантаж і погрози: "СС–юнаки або праця у фабриках" [5, с. 76]; зтравлювання поміж собою молоді – вихідців з різних регіонів України: центральних земель, Волині, Полісся, Підляшшя, Галичини, Підкарпаття – "...перших називали українками і вони носили жовто–сині опаски з тризубом у ромбі, а других – галичанками і на їх таких же самих опасках були левики в ромбі. Такий поділ спроваджував тільки замішання в рядах молоді, а всякі заходи, щоб аномалії усунути, не давали успіхів" [5, с.: 88, 248, 249]. За словами відповідального в справах гітлерюгенду г.б.фр. Нікеля, міністра Райху, "кожна розумна людина (!) нині мусить звернути увагу на оборону Німеччини (!), а не думати про якесь там національно–релігійне чи культурне виховання юнака") [5, с. 102]. Загалом до вересня 1944 року в результаті проведеної кампанії до гітлерюгенду було залучено близько 1 мільйона чоловік (8800 хлопців, 1200 дівчат) [5, с. 116]. Таким чином нацистська окупація здійснювала руйнівний тиск на усі рівні українства, аби розчинити його у кривавому хаосі війни, тобто зробити те, що пізніше, в "Конвенції" ІІІ сесії Генеральної Асамблеї ООН від 12.01.1951р. буде трактовано як геноцид [6, с. 485–489].

У 40–50–х роках тоталітарна система СРСР продовжувала політичний прес, започаткований у 30–х рр., – спрямований на "злиття націй" у "єдиний радянський народ. Велась боротьба з "українським буржуазним націоналізмом", тривав постійний наступ на Українську Церкву, здійснювались репресії, організовувався голод (1946–1947рр.), проводились депортації до Сибіру (1946–1949) тих, хто був пов'язаний з українським рухом опору, інколи вивозили навіть цілі села (близько 500 000 західних українців) [7, с. 376]. Звичайними були недовіра і цькування тих, хто пройшов фашистські концтабори, дискредитація партизанів УПА органами НКВС, не кажучи вже про активні бойові дії радянських партизанів проти упівців та їхніх симпатиків серед місцевого населення [8, т.8, с. 2945 – 2946].

На "культурному фронті" спрацьовували директиви, скеровані проти української інтелігенції: "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії Наук УРСР" (1947), "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в "Нарисі історії української літератури" (24 серпня 1946 р.), "Про журнал "Вітчизна" (1 жовтня 1946 р.) та ін., в яких таврували українських письменників за "серйозні помилки та перекручення буржуазно–націоналістичного характеру" (М.Рильського, Ю.Яновського, І.Сенченка. О.Довженка, В.Сосюру, П.Панча та ін.) [7, с. 367].

Loading...

 
 

Цікаве