WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Буремна поезія Євгена Маланюка - Реферат

Буремна поезія Євгена Маланюка - Реферат

Коли під тиском невідрадних обставин поет П. Тичина пішов по лінії "непротивлення злу", до Тичини звернувся Маланюк із докором:

Раптом ... брязнуло враз! І ридально навік

розірвалось...

І бездонним проваллям дихнула порожня луна.

...від клярнета твого – пофарбована дудка

зосталась...

...в окривавлений Жовтень – ясна обернулась

Весна.

І по синіх степах дикий вітер повіяв примару.

Творчість, кожна творчість, не терпить пут, не терпить наказового спрямування. Кожна творчість завмирає там, де запановує неправда. Яскравим прикладом цього – П. Тичина, який був примушений зійти зі шляху гордих і піти на поденну працю.

Євген Маланюк залишився вірним ідеї національного відродження і, шукаючи прекрасного в героїці, – став "імператором залізної строфіки", поетом піднесеного історіософічного мотиву – мотиву активного втручання, безкомпромісного домагання права на життя для свого народу.

Поруч мотивів наголошеної твердості трапляються в Маланюковій поезії також і ніжні відтінки задушевного ліризму, яким відводить місце серед суворо-грізних картин. В образну цілість він вводить, як протиставлення, обриси далеких просторів і обрії рідної землі, яку вважає найдорожчою:

Що мені телефони, версалі, експреси?

Нащо грім Арґентін? Чудеса Ніяґар? -

Сниться синя Синюха і верби над плесом,

Вольний вітер Херсонщини, вітер-дудар.

Сниться гомін дубів прадідівських та річка,

Бідна хата та тепла долоня сестри ...

Тільки б рідного поля зворушлива стрічка,

Тільки б сіра солома прабатьківських стріх!

Кожний образ Маланюкової поезії добре обдуманий. Особливо ж ті образи, що ними підкреслюється дія. Тоді в нього "говорять могили", "співають козацькі вітри", "у літери тайн степовії складаються зорі". Такі метафоричні уособлення явищ надають поетичним малюнкам життєвої чинності й естетичної краси, творять цікаве плетиво художньо-поетичної тканини:

Лиш чорними очима хитрих вікон,

Всміхнуться молодицями хати, –

Лиш, як крізь сон майнуть крилаті вії

І ніч очей з-під п'явок гострих брів, –

Ізнову –степ. Лиш де-не-де замріє

Архіпелаг поснулих хуторів.

Але Маланюк може також і гнівно картати. Особливо коли йдеться про байдужо сонні навики ледачої малоросійської ментальності:

Десь мудрим сном в архівах спали книги,

Ми ж з них хіба палили цигарки.

Пів-русини, а напів-печеніги,-

І та розслабленість ледача

І серця, й розуму, і рук,

Безсила насолода плачу

Безсоромно-плебейських мук...

Та в основному Маланюк прихильник і співець титанізму, грізних, сильних характерів, які здатні перемагати, здатні пристрастю простір поборювати:

А тут простори краяти нестримно,

Вирізьблюючи простір, як стріла.

Щоб даль знялась ширококрилим гимном...

Або:

Щоб крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерти,

Мов по трупах років, перекрочить добу.

Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий

Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу...

Ці останні рядки, здається, були програмовим девізом для поетичної групи "вісниківців". Про це свідчить сама дата та зміст. Написані вони 1940 року під назвою "Доба", а в підзаголовок взято два рядки із вірша О. Ольжича:

І безумна пустеля надхненним, як мати

Смаглі груди розкрила свої.

Тут, у поєднанні слів поетів, Ольжича і Маланюка, символічно висловлено палкі бажання звитяжного, нескоримого покоління прямувати напролом до мети, не звертаючи уваги на перешкоди ("крізь дим і вогонь" "перекрочить добу"). Тут більше думок, як самих слів. Це щось, як слова на дорогу. Дорогу трудну й небезпечну, з крутими поворотами й несподіванками. Тут і бажання сили, і витривалості; тут і пророче передчуття трагічного фатуму, що в погрозі навис у повітрі згущеної воєнної атмосфери.

І справді, тих трагічних наслідків не довелося довго чекати: Олену Телігу розстріляло гестапо в Києві; О. Ольжич загинув у Саксенгавзені; Ю. Клен животів чужинцем серед народу, з якого походив; Л. Мосендз помер у Швайцарії. Так зупинялися "стопи дзвінкі" поетів, Маланюкових однодумців:

Доба нам обжинки справляє

На наших душах і тілах.

Закінчилася війна і наступив, здавалося б, час спокою. Але спокій той був хворобливий. Табори, політична нерозбериха, і знову переоцінка цінностей, критика минулого й поспішне шукання дороговказів. Власне наступило те, що передбачав поет ще за рік до закінчення війни:

В тім ярмарку все творче гине,

задушується все живе,

Все вічне робиться хвилинне

й стає живучим неживе.

Євген Маланюк також робить підсумок перейденого етапу. Зважує обставини, переглядає ідейні вартості свого творчого спрямування і якось сумно зізнається: "Час, Господи, на самоту й покору".

І все шукав – але не те, що треба.

Все пізнавав, але недовідоме,

І все стримів, але незрячим серцем

І не зважав, що під зухвалим кроком

Розтоптані лишались пелюстки.

Час, Господи, покори й самоти.

Читаючи ці рядки, просто не віриться, щоб "змобілізований добою" поет так легко почав здавати позиції. Хотілося б вірити, що то тільки тимчасове сповільнення темпу, короткий перепочинок, після якого він знову, зі свіжими силами, зватиме людські душі до чергового перегляду ідейних життєтворчих сил, до боротьби, до радощів перемоги. Але ні, коли ж глибше вдумаємося і почнемо розглядати всю його творчість крізь призму подій, то прийдемо до висновку, що так воно й мусить бути, бо людська істота позбавлена права на вічне джерело незмінної енергії, на вічну фізичну молодість. Найкраще це висловив сам Маланюк:

Натягнена струна

Іще тремтить. Та вже срібляться скроні

І гасне неповторена весна.

Виглядає так, ніби тематичне коло замкнулося. Закінчилася доба, яка "змобілізувала" поета Маланюка. Але фінал першої стає аналогічним почаком другої доби. Отже, бурхлива пристрасть тому й поступається місцем для більш холодних розважань. Іншими словами, – наступила "лірична павза". Ця павза цілком закономірна й виправдана. Поет, як альбатрос, втомлений бурею, шукає місця для відпочинку. Він признається, що важко бурхливій натурі звикати до сірих прозаїчних буднів, де, як сам висловлюється, "життя веде криву на злих координатах авеню і стрітів". Тому й не випадково Маланюк помістив наприкінці своєї збірки "Поезії", виданої 1954 року, написаного давніше вірша "Альбатрос", де говорить:

Поете! Ти також є князем висоти

І тільки угорі – ти і краса, і сила,

Та на землі, в житті ходить не вмієш ти,

Бо перешкодою – твої великі крила.

Ще більш вимовними рядками закінчується збірка "Поезії":

Так вип'єм за тверезість і прозор,

За зимний розум і холодне серце,

За логіку, як лік проти музики,

За математику – протиотруту

Від всіх химер.

– За наш останній гарт!

Ці рядки, на перший погляд, ніби віддзеркалюють якийсь настрій меланхолії, навіяний новорічним келихом. Ті, що знають біографію Маланюка, пригають, що він закінчив інженерний відділ і після війни викладав математику в Реґенсбурзі, тому рядки вірша стають зрозумілими. Матеріально-практична основа життя в Америці відсувала поезію. Поезія може бути лише додатковим "гобі". Тому-то поет піднімає келих "за математику – протиотруту від всіх химер". Ще більш вимовно про це звучить п'ятирядник вірша "Дні" зі збірки поезій "Серпень", виданої 1964 р.:

Ширяла юність орлім клекотом

Над широчінню днів,

Аж ось вузький каньон Бродвею,

Де сліпнеш над чужим проектом

І гасиш жар і гнів.

О. Потебня писав, що поет, навіть тоді, коли пише історію своєї душі, одночасно пише також і історію свого часу [2, с. 46]. Цей вислів Потебні підтверджується прикладом поетичної творчості Євгена Маланюка, яку справді можна назвати поетичним літописом його чутливої душі та історією його сучасності.

Література

  1. Літературна газета. 1928 Ч. 22 (38).

  2. Потебня А. Из записок по теории словесности. Харків, 1905.

  3. Пролетарская Правда. 1928. 19 жовтня.

  4. Сосюра В. Твори: В 10-ти т. Т. 1. К., 1970.

  5. Хвиля А. Нотатки про літературу // Критика. 1928. Ч. 11. С. 20 – 26.

 У 10-томному виданні творів В. Сосюри (К., 1970) редакція посміла змінити зміст цього вірша на таку версію:

І пішов я тоді до Петлюри,

бо у мене штанів не було.

Скільки нас, отаких, через журу

покидали востаннє село! [4, с. 136]

Loading...

 
 

Цікаве