WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Буремна поезія Євгена Маланюка - Реферат

Буремна поезія Євгена Маланюка - Реферат

Реферат на тему:

Буремна поезія Євгена Маланюка

Євген Маланюк – безсумнівно велика постать в українському письменстві. Це постать імператора залізної строфіки – активного сподвижника надзвичайно напруженого періоду української літератури між двома світовими війнами. Власне того періоду, що позначився сильним струмом, спрямованим до переоцінки попередніх цінностей, до шукань нових шляхів національного самовияву, до поєднання краси з суворим темпом життя.

Євген Маланюк був одним із перших серед тих еміґраційних літераторів, які у своїх тематичних задумах дали перевагу новому романтичному патосові національної боротьби. Цим самим відсувалося на задній план ту мрійливо-сльозоточиву елегійність, яка до того часу переважала в українському еміграційному письменстві як традиційна спадщина сентиментального народництва.

Історія і література вже від давніх давен виявили тенденцію розвиватися рівнобіжно. Така, до речі, оправдана тенденція позначилася дуже помітно в загальному руслі культурного розвитку народів Східної Европи, з Україною включно. А починаючи з останніх років минулого століття – ця тенденція ще виразніше виявляється, якщо ближче приглянутися до того, здається невипадкового, поділу: 20-х, 40-х, 60-х, 80-х років. Кожний із цих поділів обумовлений історичними подіями. Кожний із них вніс до культурної скарбниці свою данину, типову для свого часу.

Час, в якому відбувалися такі разючі зміни, не дозволяв на якусь устояну атмосферу, сприятливу для формування поглядів, перевиховування поколінь, на практику своєрідних систем, на детальні підсумки та відповідні висновки. Отож, все це, самозрозуміло, приводило до того, що українському народові доводилося кількакратно виходити на кін історичних етапів без відповідних приготувань. Через це не раз замість планованих дій мали місце якісь хаотичні вивихи, що відчувалися дошкульно боляче. Так у поспіху, у тривозі, доводилося творити власну історію, творити власну культуру.

Заслуга Маланюка – як поета, літературного критика та історика української культури – полягає власне в тому, що він уже на перших кроках своєї такої багатогранної творчої активносты вмів передбачати майбутнє й одночасно схоплювати найбільш суттєву особливість кожної ситуації, що виринала несподівано із виру нерозберихи тогочасних тривожних бурлінь. А найголовніше, що він не розгубився в критичний час крутого повороту дійсносты (внаслідок якого опинився на еміграції) і зразу знайшов відповідь на ті питання, які пов'язувалися з українськими проблемами як в Україні, так і на еміграції. Це й дозволило йому значно скоротити шлях своєї творчої молодости. Отож, Євген Маланюк скоро став зрілим поетом – буревісником своєї епохи. Він почав творити поезію героїки, напруження національних сил, що сприяла духовій мобілізації активного українства. Його поетичний голос дуже скоро вирізнився із хору голосів поетів, його сучасників, до тієї міри, що вони почали звертати на нього увагу, як на провідну творчу силу. І справды, скоро Маланюк став на чолі "вістниківської" фаланги літераторів.

В оцінці визначних постатей безсумнівно велике значення має міра їхньої популярносты серед свого народу. Коли тільки що сказане застосувати до постаті Маланюка, то виявиться, що він, маючи лише 30 років, був уже широко відомий як поет виразного ідейного спрямування не тільки серед української еміґрації, але й також в Україні.

Наприкінці 30-х років у літературних журналах і газетах України навкруги імені Євгена Маланюка розгорнулася жвава полеміка, яка розпочалася з того, що 1928 року літературний критик Фелікс Якубовський, читаючи лекцію в Києві на тему "Національне й соціяльне в українській літературі, висловився, що "в Західній Україні є дуже цікавий і талановитий поет Маланюк, учень Донцова". З приводу того вислову Якубовського зразу ж зав'язалася гостра полеміка в "Літературній Газеті" [1], "Пролетарській Правді" [3], "Критиці" [5]. До полеміки також включилися члени харківської організації ВУСПП (Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників).

Рецензенти О. Чепурний і В. Гудима, пишучи в "Літературній Газеті" про лекцію Ф. Якубовського, закинули, що він хвалив Маланюка епітетами "цікавий і талановитий" і не дав при тім Маланюковоъ соціяльної характеристики. Другим закидом на адресу Якубовського були його слова: "Це дуже цікаво, що всі найкращі письменники збочують, як от, наприклад, В. Винниченко, М. Хвильовий".

Після такої рецензії, звичайно, Фелікс Якубовський помістив у "Пролетарській Правді свою відповідь Д. Чепурному й В. Гудимі, обвинувачуючи їх у нетактовності, у непоінформованості тощо.

В оборону Чепурного й Гудими виступили члени харківської організації ВУСПП, які підписали групового листа до "Літературної Газети", в якому гостро напали на Якубовського за його байдуже ставлення до соціяльних питань, за невиявлення "соціяльної характеристики" Маланюка. Отже, члени харківської групи ВУСПП також визнавали талановитість та цікаву творчу манеру поета Маланюка. Про це, як видно з їхнього листа, вони не полемізують, їм ходить лише про "соціяльну характеристику". Та навіть не про це. Основна причина, що спонукала їх до написання листа, сміємо думати, була сама нагода задемонструвати свою лояльність до більшовицької влади і цим самим заслонитися від ударів офіційної критики, що нею бито членів ВУСПП за їх попередні національні ухили. Зміст листа, що його підписали: І. Микитенко, Ю. Кулик, М. Доленго, А. Шмигельський, М. Гаско, Н. Забіла, Л. Первомайський і А. Дикий – власне підтверджує такі здогади. Ось уривок їх листа:

Дозвольте нам висловитися з приводу тих ганебних випадів на адресу нашої спілки, що їх допустився Ф. Якубовський у своїй лекції. Цей "критик" виступає з своїми тупими дотепами на адресу ВУСПП перед непоінформованою авдиторією, певний, мабуть, що його ніхто не почує. Мабуть, з цих самих міркувань, цей "сміливий" лектор заявляє в своїх лекціях і такі речі: "дуже цікаво, що всі найкращі письменники збочують, як от В. Винниченко, М. Хвильовивий"; далі, що в "Західній Україні" є дуже цікавий і талановитий поет Маланюк, учень Донцова ("Соціяльної характеристики ніякої", як пишуть у листі до редакції т. т. Д. Чепурний та В.Гудима)... [5, с. 23]

Втрутився у полеміку також і Андрій Хвиля (Мусульбас), який виступив в обороні Фелікса Якубовського, пишучи:

А хто може сказати, що Маланюк не є талановитий? В тім-то й справа, що він талановитий. Що ж тут, не приведи господи, такого страшного? Невже Д.Чепурний, В. Гудима такі наївні, що думають, ніби всі наші вороги кривенькі, сліпенькі, маленькі, дурненькі, а розумних і талановитих людей там чортма?Що ж до соціяльної характеристики Маланюка, то коли навіть припустити, що Ф.Якубовський тільки всього й сказав, що то "учень Донцова"це безумовно дає йому відповідну соціяльну характеристику... [5, с. 21]

Ці вислови А. Хвилі можна залишити без коментарів. Хіба що здалося б додати, що цей же А. Хвиля згодом перейшов на більш агресивні позиції і завдав великої шкоди українській літературі в роках громлення української культури. Але згодом він також був роздавлений тим же тиском, якому попереду допомагав і співдіяв.

Андрій Хвиля вважався літературним критиком високої ранги і його вислови про Маланюка як талановитого, поза всяким сумнівом, поета – є яскравим підтвердженням виняткової творчої індивідуальносты Євгена Маланюка. Популярність Маланюка як талановитого поета була незаперечним фактом, і цього не могли приховати навіть офіційні кола так званих радянських критиків в Україні.

Про Є. Маланюка писав також і Володимир Сосюра у своєму вірші:

Шановний пане Маланюче,

Ми ще зустрінемось в бою...

Наведені слова Сосюри були зумовлені, може, не так ворожим наставленням до Маланюка, як лише зручною нагодою для своєї самореабілітації перед владою. Відомо ж, що Сосюра, як і Маланюк, починав свій вихід у поезію зі стихії, ім'я якій – національна революція. Тому й можна по-іншому сприймати останній рядок наведеного дворядника Сосюри. Та можемо сказати й більше: Сосюра і Маланюк (майже однолітки) – були петлюрівцями. Зрештою, цього й сам Сосюра не приховував, бо ж писав:

І тоді я пішов до Петлюри,

Бо надією серце цвіло,

Скільки нас, ось таких попід мури,

Від червоної кулі лягло!

Як поет, Маланюк досить жваво реагував на події, які відбувалися в Україні. "Змобілізований добою" він пішов на пробоєву стійку, з якої пильно стежив, щоб українська еміграція не впадала в розпач, щоб не охолоджувала своєї ідейної боєздатносты. Для цього він підбирав до своєї поезії такі теми, які хвилювали, настроювали, кріпили. Його поезія всеціло відповідала тим завданням, які ставилися перед українськими поетами самим життям у тих неспокійних часах тривожного передгроззя. Ті завдання висловив Маланюк двома рядками свого вірша:

Коли в нації вождя нема,

Тоді вожді її – поети.

Цей високий мотив поета-громадянина був подиктований історичним моментом, самою долею українства, і давав напрями для логічного мислення, для національного стимулювання. На прикладах кращих творців світового поетичного мистецтва формував Маланюк своє переконання, що поезія не може стояти осторонь від життя народу. Власне в цьому й полягає міра того позитивного, що вирізняэ Маланюка як поета буремного часу.

Loading...

 
 

Цікаве