WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Поезія зів’ялого листя в виду суспільних задач - Реферат

Поезія зів’ялого листя в виду суспільних задач - Реферат

По втраті любка в споминах героя драмивиступає в ще більшій красі вроди і завдає його серцю ще більшого горя, бо він втратив її навіки (ст. 46). Вона є для нього рівночасно його радощами й горем; видаючи чиїї, він мусить дальше любити, а кохаючи, загубить душу(ст. 47).Червона калина п'ялася вгору,та сил в неї нема; не пара вона дубам, а дуб отінив її, як хмара (ст. 48). Як з кучерявого дуба в непогоду й під зимним вітром падуть зів'ялі листочки, отак і він сам, герой, впаде від гордої мови. По вічній розлуці від нестримного жалю (ст. 49-50), а там:

Решту красоти, решту сили

Поріжуть живо острі пили.

Острії пили, людська злоба,

Стопче байдужість, як худоба.

Жаль по упущеній голубці тим більший, що вона улетіла так несподівано швидко (ст. 51), а улетівши,

Забрала всі мрії,

Всі втіхи, надії,

Як весна бере з собою

Квіти запашнії.

Щойно по страті герой драми здає собі справу з того, що для нього неясне було вперед, відповідає собі на попереднє питання: "За що я тужу так, і мучусь, і терплю?" Він не любить її, він любить власну мрію. Все, що дало йому життя, він перетопив у красу, і всю ту красу, весь жар чуття перелляв на неї. По страті за ту власну мрію він готов зробити собі смерть, одуріти (ст. 52-54). Навіть тая стежечка, де йшла дівчина, що унесла щастя з його серця, нагадує тепер ту страту (ст. 60-61):

Все, що найдорожчеє,

Найулюблене,

Чим душа жива була,

Тут загублене!

Чим душа жива була,

Чим пишалася...

Отсе тая стежечка

Щоб запалася!

Нехай би все те страчене щастя було ілюзією, привидом, тінню, оманою, все-таки по страті його життя – безглуздий жарт, а світ весь – порожнеча. Як Шлеміль, що стратив тінь, він ходить, мов заклятий, бо весь світ не годен заповнити йому страти улюбленої (ст. 64-65). Вона являється йому в сні. Пощо? – питається герой. Вона ж житті згордувала ним. Та тут же й рад він тій сонній появі (ст. 58-59), бо скоро вже йому в житті весь вік тужити,

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в'яне, засиха,–

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Гріха!

Серед жалю по страті насувається мимохіть і питання: чому се або те страчене, хто сьому винен? В першій часті приписувалась вина то "проклятій руці-розлучниці", то долгі; в другій по довшій розвазі героєві приходаться вину приписати вже самому собі. Якби він знав чари, був би причарував до себе любку; якби був лицар, усунув би всякі перепони; якби він не дурень, покинув би ідеали за горами, а хватав би за живе щастя. Та він може сказати про все те лише: фантастичні думи! фантастичні мрії! (ст. 62-63) або назвати себе слабим, над труси трус (ст. 57). В виду того любові його суджено хіба плакати гірко вночі край вікна любки (ст. 67) і переливати в пісні її красу (ст. 68), а самому йому, як волові в ярмі, дотягати до краю свій важкий плуг, спалюватись повільним огнем під важку осінь, по худім жниві (ст. 69). Так і діється. Килим забуття, одубіння і отупіння покриває помалу все, стискає все до найглибшого коріння. Молодий огонь в душі меркне, слабне, погасає (ст. 70).

Скоро вона для нього умерла, то й він повинен умерти – се пануючий мотив третьої часті "Зіз'ялого листя". Йому дивно, чому він досі не вдурів, не осліп, не кинувся уконіпну петлю. Адже ж його найкращий огонь згорів! Адже ж він тепер повік не окріпне! Повік він каліка! Серце гадь пожерла, сточила думи! Вона умерла! – Ні, се він умер! (74-75). Він вмер, і байдужісінько йому тепер до всіх людських болів і турбот, боїв і гризот. Всі людські ідеї, весь народ – що йому тепер? Нехай світ валиться, нехай брат брата гордує, ріже – все те йому байдуже, бо він умер. А надія? Про надію він каже:

Хай побіда світла вас манить,

Хай надія додає вам крил, –

То моя надія ось лежить:

Я – судно без маштів і вітрил,

Я для радощів не маю сил,

І з життям умову я роздер –

Я умер.

Таке зневір'я, така знеохота до життя степенується в нашого героя аж в ненависть до краси і сили, до світла і пісні, в ненависть до життя, до любові. Одно він тепер полюбив – забуття, спокій, безпам'ятну могилу (ст. 77-78). Крайня розпука огортає його тоді, коли бачить свою любку в руках бездушного моля, що грається нею, як іграшкою, може її без шкоди попсувати і закинути в кут, а він лише дивиться й не має сили ні плакати, ні помогти. Його аж душить гірке, болюче, скажене почуття, і він сто разів клене те життя, що так закпило собі з нього (ст. 81). В хвилях такої розпуки і резиґнації без краю, що як змія засіла в серці (ст. 82-83), невідлучним товаришем нещасного являється думка про самовбійство. Вона вверчується в мозок тим сильніше, що в тім мозку нема місця для ніякої другої думки, для ніякого другої ідеалу, що для нього варто було б ще жити на світі. Врешті, він і не силується зовсім знайти такий ідеал. Пустившись дорогою зневір'я, він поступає дуже шпарко до одної можливої на тій дорозі мети. Коли і спинює його що перед тою метою, то не є се взгляд на ніяку вищу, благороднішу ціль, то є се хіба брак відваги; його хитка рука не піднімається на нього, так само, як поет не може ненавидіти любки, хоч би та любка була причиною його найбільшого нещастя (ст. 84-85). Та чого недостає вдень, те приходить вночі. Розривані за дня думки вночі скупляються, приводячи до свідома горе життя в якнайбільшій силі грози. І знов починається глядання виходу з того горя. У зродженій в сумерках ночі вірі в чорта і чудеса мигає ще на хвилю промінчик надії на кращий вихід, ніж самовбійство. "Не хочу погибати, – каже герой, – не знавши хоч на хвилечку її! Хоч би прийшлось і чорту душу дати, повинні сповнитися бажання" (ст. 89-91). І він кличе помочі чорта (ст. 92), кажучи:

За один її цілунок

Най горю сто тисяч літ!

За любов її і ласку

Дам я небо, рай, весь світ.

І він являється – чорт (ст. 93-95). Гумористичний опис появи того чорта і його розмови з героєм драми списаний на лад французького поета Жана Рішпена. Се прямо свобідне наслідування його поеми п.з."L'apologie du diable", поміщеної в його збірника поезій "Blasphemies". Чорт-джентльмен, покепкувавши собі з пана раціоналіста, що то по словах Рішпена говорив: "Ne croyant pas au Dies ju ne croye pas au diable!", не бачить в його оферті нічого конкретного. А втім – каже він:

...голубчику, оферта ваша пізня!

Та ваша-душенька, се корчма е заїзна, –

Чи я дурний у вас добро се купувати,

Що й без куповання швиденько буду мати,

Без клопотів усіх!

І знайте ще одно! Ота, що так за нею

Ви побиваєтесь і мучитесь душею,

Є наша теж якраз.

Спішіться ж, паночку, до пекла, як до балю,

Там власноручно сам віддам вам вашу кралю,

Au revoir у нас!

Після одного моменту того дійсного "Galdenhumor-y" наступає поважна хвиля перед катастрофою. В тій хвилі герой прощається зі всім, що мав лиш найдорожчого, найшлішого. Він прощається передовсім з матір'ю (ст. 96-97), що пустила його в світ сиротою з трьома важкими недолями: з м'яким співацьким серцем, з хлопським, погордженим родом і з гордою душею. Не клени мене, мати, – просить він:

Доки міг, то я тяг сю тачку життя

Та тепер я зламався і збився з пуття,

Я не хочу на світі завадою буть

Я не хочу вдуріть і живцем озвіріть –

Радше темную ніч, поки світло, зустріть.

Двічі він прощається з піснею, підстреленою пташкою, що її відгомін слабшає з кождою строфою, з кождою нутою (ст. 98), що стратила вже чар – втишати серця біль (ст. 100). І з нею прощається – з тою, що погордила ним. Просить, щоб забула його швидко, любила своїх діток і була вірна мужу; щоб не читала його пісень, а коли хто згадає його, сказала спокійно: "Ні, я його не знала" (ст. 99).

Чотири прощальні пісні належать побіч поезій другої часті ліричної драми, зложених в дусі народної пісні, до найкращих, найглибше, найщиріше відчутих. Далеко до такої краси трьом передостаннім поезіям, що їх змістом є: поклін Будді і Нірвані (ст. 101-103), звеличання матерії (ст. 105-106) і оправдання самовбійства свідомістю вчинку (ст. 107-108). Всі ті три поезії грішать риторичністю, сухістю, браком поетичного польоту, що робить мертвою і саму форму. Остання пісня –епілог – се остання хвиля перед самим актом самовбійства, думки чоловіка, що взяв револьвер до руки, щоб ось-ось і покористуватись його останньою прислугою. Один кивок! За мить одну на віки він спочине (ст. 109).


 
 

Цікаве

Загрузка...