WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Поезія зів’ялого листя в виду суспільних задач - Реферат

Поезія зів’ялого листя в виду суспільних задач - Реферат

Зміст ліричної драми Ів.Франка в першій часті її – чувства безнадійної любові, в другій – жаль, біль і туга після страти, в третій – зневір'я і розпука з їх наслідками. Перша поезія другої часті, надсянська легенда про таємничу, в чвірку коней запряжену кариту, що, появившись серед зими на Сяні, провалюється разом з візником під лід, кінчиться словами:

Се мого мерця драма!

Якби не ті літа важкої муки,

Пекучих болів, сліз і божевілля,

Глухої резигнації, скажених бунтів

Придавленого серця, то я сам,

Пригадуючи першу нашу стрічу,

І той промінчик ясної надії,

Що блис мені тоді, – присяг би нині,

Що се був сон, надсянськая легенда.

Се слова самого героя любовної драми, що вкінці допускається самовбійства. Видко, мука його була справді важка, болі дійсно пекучі, скоро вони не скінчилися самими сльозами й божевіллям, глухою резигнацією і скаженими бунтами серця; видко, та любов була справді велика.

Та любов була могуча; прийшла неждано, як елементарне нещастя і підчинила собі в одну мить все єство чоловіка. Чим? Того він сам не знає докладно. Сам він каже (ст. 10):

Не знаю, що мене до тебе тягне,

Чим вчарувала ти мене, що все,

Коли погляну на твоє лице,

Чогось мов щастя й волі серце прагне.

І другий раз задавши собі питання (ст. 14): "За що я тужу так, і мучусь, і терплю?" – він не вміє відповісти інакше, як знов питанням:

Чи за той гордий хід, за ту красу твою,

За те таємне щось, що тліє полускрито

В очах твоїх і шепче: "Тут сповито

Живую душу в пелену тісну?"

Часом здаєсь йому, що та жива душа квилить, пручається. Тоді глибокий сум без її відома вкриває його лице; тоді б він душу дав за неї. Але в ту ж мить з її очей мигне злий усміх, гордість, глум, і він відвертається з болем в дуті (ibid). Та інколи знов (ст. 12-13):

Коли на те личко чудове

Ляже хмарою жалісна туга,

І болюще дрожання нервове

Ті усточка зціпить, як шаруга,

І докір десь у горлі пропаде,

У знесиллі опустяться руки,

І благає підмоги, поради

Прошибаючий погляд розпуки,

тоді його серце стискає, мов кліщами, холодна тривога; німий біль лякає його більше, ніж всі громи і перемога злих сил.

Залюбленому, як видко з написаного, трудно відповісти собі на питання, чим вчарувала його вибрана; трудно, бо сталося се зараз після першої стрічі (ст. 15-16), коли він не мав навіть часу пізнати її добре. І розстались вони тоді, мов незнані. Вона відійшла, не подавши йому й руки, лишивши його, мов одурілого. Та серце його чуло, що в тій хвилі воно могло посісти свій рай. Два-три щирі, милі, гарячі слова були б в силі задержати його на все. Так що ж:

Чує серце, що програна

Ставка вже не верне знов...

Щось щемить в душі, мов рана:

Се блідая, горем п'яна,

Безнадійная любов.

Хоч і як безнадійна та любов, хоч він і видає її лиш припадком, а вона може й не зирнула на нього, та все-таки вона остає предметом його правдивої любові, яку він так виражає (ст. 17):

Як згублену любов, несповнене бажання, Невиспіваний спів, геройське поривання,

Як все найвищеє, чим душу я кормлю,

Як той огонь, що враз і гріє, й пожирає,

Як смерть, що забива й од мук ослобоняє,

От так, красавице, і я тебе люблю.

Її слова (ст. 19-20): "Не надійся нічого!" були б для нього "убійством серця, духа і думок, живих і ненароджених". Тим-то й годі йому повірити тим словам: він рад би вмовити в себе пересвідчення, що вона і добра, і щира, що її лиш бурі світа і муки розчарувань заволокли туманом. І в його серці знов чується сила розсіяти той туман, поєднати її з життям теплотою чуття і жаром думки, і в відповідь він кличе їй: "Надійсь і кріпись в борбі!". Однак полуда сходигь скоро з очей. Ті слова були правдиві. Вже й рад би він послухати ради (ст. 21), так що ж, коли він глядить на неї і не може не глядіти і любить її! Куди ж діти те серце? Як сперти бажання? Не бажати життя живому, тілько смерті? Та може і се вдасться. Велика сила резиґнації виявляється в словах:

Жиймо! Кожде своїм шляхом

Йдім, куди судьба провадить.

Здиблемось колись – то добре,

А як ні – кому се вадить?

Сталося. Вони пішли різним шляхами. Хоч і здибаються, вона обходить його. Та його любов триває дальше, рада б прихилити неба, рада б відвернути від неї всі удари, відступити їй власне щастя. Бо – каже він (ст. 23-24) –

Що мені без тебе щастя?

Звук порожній і мана!

Що мені без тебе горе?

Щезла і йому ціна.

Наче крапля в океані, Розпливусь я, потону:

Ти гуляй на сонці, пані,

Я ж спадатиму ік дну.

Щастя лише бажає погорджений тій, що погордила ним. Щастя лише бажаючи їй, він перестерігає її, щоби не минала його з погордою (ст. 25) бо:

Може, в тім зневаженім

Твого щастя скарб,

Може, в тім погордженім

Є любові скарб.

Може, сміх твій нинішній,

Срібний та дзвінкий,

Стане в твоїй пам'яті

За докір гіркий.

Коли те "може" і здійснилося, він, видячи її сльози, каже лиш (ст. 32):

Ти плачеш. Ти, що відіпхнула

Любов мою, як сиротину,

Тепер надармо просиш, ловиш

Любові хоч би крапелину,

Твоєю дивною красою

Надармо всіх маниш ти к собі:

Се труп убитої любові

Не допуска любові к тобі.

Та в тих словах бринить радше струна співчуття, як докору. Докір не мутить приязного настрою для неприхильної. Бо коли часом "нелюд" і піднімав проступну руку на неї й кидав болотом з вулиці на її образ, то він чув, що злочнними руками рвав лиш власне серце. І скоро скажений дур минув, він чувся брудний і недужий, а її образ яснів з душі, як верх калюжі сонце (ст. 26). Коли нещасний приписує кому вину свого нещастя, то хіба якій "проклятій руці"-розлучниці (ст. 29-30), то хіба долі (ст. 27), хоч і на неї він не жалується, кажучи (ст. ЗЗ), що вона добре вела його, мов мати: справляючи поле під нове сім'я і нові надії, вона мусила плугом рвати квітки з корінням.

Отсе зміст найважнішого в першій часті ліричної драми. Та ні, є в ній ще один стих п.з. "Привид" (ст. 34-37). Сумний герой драми, йдучи пізнім зимовим вечором улицями міста, бачить нараз в юрбі прохожих знакомий вид. 3 жахом пізнає її, свою любку, що в тій же хвилі, моргнувши на прохожого панка, пропала з ним в бездонній ночі.

І се була вона, та, що мавши в руці ключ від його раю, закинула його в багно, та, що зіпхнувши його в темний рів без дна, сама на дні опинилась! Він рад би спинити її, довідатись від неї, що випхнуло їїна сей торг ганьби; він міг би все оправдати, бо його любов ще не згасла, горить, зуміла б віднайти загублений ключ від раю. Але вона не чує його голосу, щезаючи в пітьмі ночі. І він в розпуці каже, що воліли б були осліпнути його очі; було б в душі ясніше і спокійніше.

Як би не давитись на зміст сеї слабшої, впрочім, під взглядом артистичного виконання поезії – вона трохи потяжко читається, – чи як на факт в житті героя, чи радше як на дійсний "привид": його готовість підняти своєю любов'ю навіть упавшу любку, що колись погордила ним, є в кождім разі виразом великої сили любові. Їй дорівнює, а може ще й перевищує її сила жалю та туги, що є змістом другої часті ліричної драми.

Різнорідність мотивів у другій часті "Зів'ялого листя" менша, ніж в першій. Зміст майже половини пісень не приносить нічого нового, а радше нічого такого, що не було б вже натякнене в сій чи другій пісні перілої часті. Та якраз ті пісні – се ті названі вже раз перли поезії, ті повні поетичного чару пісні в народній одежі – найкраща частина цілої ліричної драми. Здалека десь доносився голос сопілки. На той голос потяглося серце, спогадало свою погасшу зорю і стиха до строю сопілки, до спілки з народним співом полились чарівні пісні (ст. 44-45).

Loading...

 
 

Цікаве