WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Василь Щурат і поезія зів’ялого листя - Реферат

Василь Щурат і поезія зів’ялого листя - Реферат

Загалом тон "Декадента", написаного "в інтересі правди", не був образливим для В.Щурата, з яким у І.Франка після спільного проживання у Відні (1893) склалися найдружніші стосунки. Значно різкіше відгукнувся поет про автора "дурацької замітки" у приватному листі до Василя Лукича 27 серпня 1896 р.: "В тім його [В.Щурата] мудруванню, що він випотрошив із себе по поводу моєї особи, маса дурниць і помилок, та ніяк не зберуся їх направляти, та й якось ніяково самому се чинити. А отсей один пункт я скристалізував у вірш, може, не дуже й поетичний, та все ж таки, здається, не зовсім і дерев'яний. Нехай іде в люди" [17, с.79-80].

Поетична відповідь В.Щурата, який нав'язував галицькій публіці свою концепцію декадансу, відрізнялася і задерикуватістю, і зарозумілістю. Підхопивши розмовно-побутову, "дерев'яну" стилістику Франкового послання, що зумисне контрастувала з модерними "шарадами" та вишуканою декоративністю "штукарів для штуки", молодий поет порушує етичні норми товариської полеміки, бо заперечує не уявний декадентизм свого опонента, а передусім високу естетичну вартість його творів, їхню художню майстерність, новаторство. Такі "аргументи", як "Хто наверху не був, не впаде вниз", "Хто замість цвіту гній приносить з піль", "Хто ... предметом пісні вибрав парлямент" чи "Хто не піднявся в ідеалу світ", штучно обмежували поезію І.Франка вузькими для неї рамками позитивізму, а звинувачення у фарисействі ("скривши радість, творить лиш лемент", "сам надієсь, а про жаль, про біль співає другим") або ж відверто грубе пародіювання жартівливої автохарактеристики у "Декаденті" ("з п'ющими ллє в пельку", "щоб бійкою скінчити трактамент") на короткий час зрадили загалом толерантного В.Щурата, який у творчому азарті спробував запустити одну з тих "менших шпильок", що так часто діставалися письменникові і від своїх, і від чужих.

Зовні обидва вірші начебто схожі: сім катренів, п'ятистопний ямб (правда, у І.Франка непарні рядки – гіперкаталектичні), однакові рими в окремих строфах (момент – декадент, процент – декадент), лексико-семантична подібність аж до прямих, включень елементів первісного тексту ("Я не люблю безпредметно тужити" – "Хто, не злюбивши безпредметних туг"; "Я син народа" – "Я народа син"; "Я є мужик, пролог, не епілог" – "Я є пролог – не епілог"; "Я з п'ющими за пліт не виливаю" – "Хто з п'ющими ллє в пельку, не за пліт" і т.п.). Архітектоніка поезії В.Щурата виглядає навіть принадніше: чіткі підметові анафори ("хто") з акцентованими епіфорами ("се не декадент!") у внутрішніх строфах, своєрідне обрамлення цілого твору (запитання – відповідь) надають йому композиційної стрункості і завершеності, посилюють його мовну партитуру. Однак фальшива ідея, незрозуміла, мабуть, і самому авторові претензійна гра слів (поет-декадент – епілог пролога), неприродне зчеплення окремих словосполучень ("днини світ йому не блис", "ночі крас", "безпредметних туг", "Він, ідей збагнувши світ, нових жде...") звели нанівець зусилля амбіційного "віденського младенця" виграти поетичне змагання у самого І.Фанка.

Одночасно з віршем "Се не декадент!" В.Щурат публікує у "Зорі" (1897) глибоку і широко закроєну статтю "Поезія зів'ялого листя в виду суспільних завдач штуки", де продовжує дискусію про подвійну природу декадентизму. Тепер він "одним душком" прочитав усі жмутки ліричної драми і переконався, як йому здається, у точності й справедливості своїх перших вражень. Цього разу критик ретельно, немов під мікроскопом, розглядає усю структуру нової Франкової книжки, три частини якої змальовують, "неначе три акти в драмі, досить повно і драматично три фази в еволюції душевних настроїв нещасливо залюбленого чоловіка" [18, с. 97]. Точний естетик, на його думку, назвав би цю психологічну акцію, що закінчується катастрофою ліричного героя, трагедією. Не відмовляючись від свого попереднього "висказу", В.Щурат знову наголошує, що "красою й оригінальністю вислову, добірністю поетичних зворотів, поетичною свіжістю ті поезії перевищили все, що їх автор написав лиш коли-небудь стихом" [19, с. 98]. Особливо високо він оцінив твори, орнаментовані у строях народної пісні, де поетичність змісту зливається з гармонією краси і мелодійності форми ("Зелений явір, зелений явір...", "Ой ти, дівчино, з горіха зерня...", "Червона калино, чого в лузі гнешся?..", "Ой жалю, мій жалю...", "Чого являєшся мені у сні?.."). Такі вірші, за його словами, "се перли не лиш в нашій, але і в світовій поезії". Однак залежність форми від змісту має і зворотний ефект, бо коли переважає риторика з "холодною силою розумового обміркування" (І.Франко), тоді втрачається етерична легкість внутрішньої організації поетичного тексту, що й позначилося, як вважає критик, на деяких творах ліричної драми ("Привид", "Тричі мені являлася любов...", "І він явивсь мені. Не як мара рогата...", "Даремно, пісне! Щез твій чар...", "Душа безсмертна! Жить віковічно їй!..", "Самовбійство – се трусість..."). Звичайно, не з усіма міркуваннями автора статті можна погодитися, бо терцини найсуб'єктивнішої Франкової "п'єски" "Тричі мені являлася любов..." чи білі вірші філософської медитації "Душа безсмертна! Жить віковічно їй!..", навпаки, свідчать про органічну єдність і цілісність змістоформи цих поезій, їхню діалектичну співмірність.

Звертаючи увагу на ритмомелодику збірки, В.Щурат підкреслює важливе значення "правильної і точної обміни наголосів", адже "один хибно покладений наголос валить цілу будову". До таких "диких" наголосів належать перш за все акцентування слів: лагідним, потік, лускою, нове, новії, ясні, бажаного, горячо та ін. Дослідник має певне застереження і щодо полонізмів "огень", "зграя", "хтів", "терпливо", "висниле", "блюзнить". Прискіпливо аналізує він і систему римування, вважаючи натягненими, вимушеними рими: твою – тісну, нетямі – руками, смертю – розпростерту, підклад – вділять, хвиля – сила, юрбоюболю, царівни – чарівний, молодої – назустріч недолі, боюсь – трус, темно -страшенно, мелодійне – єдине, скрізьліс, що там – з болотом та ін. Правда, сучасні орфоепічні словники деякі "помилкові" наголоси подають як нормативні, а окремі співзвуччя в контексті твору важко назвати банальними чи штучними. Загалом похибок у "Зів'ялому листі", за В.Щуратом, небагато, хоч "від поета тої міри, що Ів.Франко, можна вимагати, щоб їх все-таки було менше" [19, с. 118].

Від "розбору" "формальної сторони поезій" вчений поступово переходить до "важнійшої річи" – змісту "Зів'ялого листя" і його літературної та суспільної вартості. Трагедія ліричного героя, вважає він, переконлива і достовірна: "Видко, мука його була справді важка, болі дійсно пекучі, скоро вони не скінчилися самими сльозами й божевіллям, глухою резиґнацією і скаженими бунтами серця, видко, та любов була справді велика" [19, с. 118]. В.Щурат скрупульозно розглядає еволюцію почуттів Франкового Вертера, відображену у трифазній композиції ліричної драми, де наростаюче почуття безнадійної любові у першому жмуткові перевищує сила жалю і туги у другому, що, в свою чергу, переростає у зневіру, розпуку і трагічний фінал третього жмутка. Аналізуючи другу, найкращу частину збірки, автор статті приходить до висновку, що "зміст майже половини пісень не приносить нічого нового, а радше нічого такого, що не було б вже натякнене в сій чи другій пісні першої части" [19, с. 135], а проте зачарований магією художнього слова читач непомітно для себе наближається до неминучої розв'язки.

В.Щурат не просто переказує сюжетну інтригу ліричної драми. Він робить це концептуально, майстерно, відгадуючи кожен порух поетової думки, і у його науковій розвідці створюється ілюзія художнього метатексту, ідеально цілісної композиції збірки, коли зміст однієї поезії випливає з іншої, коли немає нічого зайвого, все обумовлене неймовірною силою любовної пристрасті ліричного героя. "Такий уклад поезій, що змальовують усі моменти одної нещасливої любови в порядку її природного розвою від самого почину аж до кінця, – підкреслює критик, – се в кождім разі новість в нашій поетичній літературі" [19, с. 136]. Правда, вслід за окремими Франковими поезіями з майбутнього першого жмутка, що друкувалися у "Зорі" протягом 1891 р., О.Маковей наступного року познайомив галицьку публіку із стражданнями свого "скептика", опублікувавши у тому ж часописі ліричний цикл "Semper idem". Таким чином, саме йому належить першість у створенні вітчизняних поетичних love story. Однак ні обсягом, ні кількістю мотивів, ні глибиною психологізму його любовна історія, на думку В.Щурата, не може зрівнятися із "Зів'ялим листям", що є "справдішньою драмою серця, поважною драмою", а з усіх аналогічних явищ "більшою технікою" зближена до неї лише збірка Я.Каспровича "Міłоść" (1895). Проте, співставляючи обидві поетичні книги, дослідник виходить від супротивного, шукаючи в них швидше різниці, ніж подібності. Він вважає, що "три части Каспровичевої "Міłоśсі" не складаються на таку цілість як три части "Зів'ялого листя", бо польський поет малює "не три різні фази одної і тої самої любови в її розвою, а радше три різні любови" [19, с. 136]. Навіть у циклі "L'amore desperato", найбільш схожому на Франкову збірку, почуття ліричного героя уже викристалізуване, тут ми "бачимо виключно любов по страті". В.Щурат наводить також кілька прикладів спільних мотивів, текстуальних збігів в окремих віршах І.Франка і Я.Каспровича, зокрема: "Пісне, моя ти підстрелена пташко, Мусиш замовкнуть і ти", "Даремно, пісне! Щез твій чар – Втишати серця біль!" і "Rwiesz się, kanzono? W twej treści Nie ma więc dla mnie cudownego słowa, Co na trąd duczy leki w sobie chowa?". Схожі між собою і деякі строфи з поезій "Душа безсмертна! Жить віковічно їй!..", "Поклін тобі, Буддо!.." та фрагменти Каспровичевих од до смерті: "Бажає бомблик приснути радісно, Згасить болючу іскорку – свідомість, 3 людства свойого ні пилинки В вічність не хоче нести з собою" і "Niechaj najmniejszą nie wniknę kropelką W byt ludzki, o złamanych jestestw zbawicielko!.." та ін.

Loading...

 
 

Цікаве