WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Василь Щурат і поезія зів’ялого листя - Реферат

Василь Щурат і поезія зів’ялого листя - Реферат

Реферат на тему:

Василь Щурат і поезія зів'ялого листя

У 1896 p. львівський часопис "Зоря" опублікував ювілейну розвідку Василя Щурата "Др. Іван Франко", у якій автор, аналізуючи поезії збірки "З вершин і низин", назвав один із її циклів – "Зів'яле листя" – "об'явом декадентизму в українсько-руській літературі" [18, с. 36]. Тим самим критик хотів піднести поетичну творчість свого земляка до вершин світової лірики, оскільки вважав декадентизмом "розумне і артистичним змислом ведене змагання до витвору свіжих оригінальних помислів, образів, зворотів мови і форм" [18, с. 36]. Однак ті кілька рядків із об'єктивної і загалом доброзичливої Щуратової статті викликали не тільки негативну реакцію І.Франка, а й стали предметом нерозуміння і навіть відвертих спекуляцій у літературознавстві тоталітарної доби, яке змушене було ділити світ на біле й чорне, а у будь-якому літературному явищі минулого – вишукувати класових супротивників для підтвердження ленінської догми про існування двох культур усередині кожної національної культури: буржуазної (а отже, й націоналістичної) і пролетарської (значить, демократичної).

Немає жодної помітної праці про поетичну творчість І.Франка, зокрема про книгу "Зів'яле листя", де б не згадувалося всує ім'я Василя Щурата, і здебільшого у неприхильному для нього світлі, апріорно, а то й тенденційно. Складається враження, що більшість радянських дослідників взагалі ніколи не читали "Зорю", а переповідали сказане вже попередниками, продовжуючи фальсифікувати факти. Справа в тому, що оглядову статтю про творчість письменника В.Щурат надрукував ще до появи збірки "Зів'яле листя", і І.Франко відреагував полемічним посланням "Декадент" на оцінку власне циклу, що лише згодом став першим жмутком ліричної драми. "Зерно неправди" несвідомо посіяв ще А.Крушельницький, коли у 1909 р. заявив, що "поет відповідає на закид декадентизму, зроблений Щуратом його збірці ліричних поезій "Зів'яле листя" [10, с. 161]. Цю ж фразу, "нічтоже сумняшеся", повторив у колективній монографії "Іван Франко. Життя і творчість" (1956) О.Кисельов: "Написаний у 1896 р. вірш був відповіддю на критику В.Щуратом поезій із збірки "Зів'яле листя" як декадентських" [2, с. 195]. Б.Степанишин у методичному посібнику "Вивчення творчості Івана Франка в школі" переконував учителів і учнів, що "автора збірки ["Зів'яле листя"] обвинувачено в усіх смертних гріхах, навіть і у декадентстві. На це дике для Франка звинувачення він дав нищівну відповідь своїм віршем "Декадент" [14, с. 103]. Таку ж думку, але у толерантнішій формі розтиражував в аналогічній книжці для школи М.Походзіло: "Цей вірш ["Декадент"] був поетичною відповіддю літературному критикові В.Щуратові, який назвав збірку "Зів'яле листя" проявом "декадентизму" в українській літературі" [13, с. 62]. Подібні оцінки зустрічаємо і в університетських підручниках: "Вірш "Декадент" був написаний як відповідь поету В.Щурату, який назвав збірку Франка "Зів'яле листя" занепадницькою, а Франка – декадентом, співцем песимістичних настроїв" [15, с. 199] або ж "Розуміння поетом свого обов'язку перед народом втілене в поезії "Декадент", що була відповіддю В.Щурату на його несправедливу, неправильну оцінку збірки "Зів'яле листя" [6, с. 357]. Останнє академічне видання "Історії української літератури" теж запевняє читачів, що "В.Щурат знайшов у "Зів'ялому листі" [збірці] ознаки декадентського песимізму, що негайно і рішуче заперечив Франко у гостро-полемічному вірші "Декадент" [5, т. 1, с. 449]. На жаль, не зміг уникнути цієї, вже традиційної помилки навіть найновіший "Літературознавчий словник-довідник" (1997): "Накладання смислового значення декадансу на артистизм призвело до непорозуміння між І.Франком та В.Щуратом, котрий у статті "Літературні портрети. Іван Франко" відзначив високий естетичний рівень збірки "Зів'яле листя", але поет, вихований на принципах позитивізму, сприйняв таку оцінку як звинувачення у декадансі" [11, с. 187].

Правда, дехто з франкознавців добре знав історію створення "Декадента", однак свідомо перекручував висловлювання львівського критика, використовуючи звичні ідеологічні штампи. Зокрема, І.Басс писав, що В.Щурат "намагався знецінити новий цикл поезій Франка "Зів'яле листя", назвавши автора "занепадницьким, декадентським поетом" [1, с. 193]. У московській монографії Ю.Кобилецького В.Щурат взагалі опинився серед "буржуазных националистов, предпринявших попытки зачислить поэта в ученики западноевропейских декадентов" [7, с. 208], a y книзі П.Колесника "Син народу"– навпаки, серед "друзів", які начебто проголосили Франка "зрадником великої демократичної літератури" і заплямували його ім'ям "декадента" [8, с. 271]. Можна зібрати цілу колекцію таких "літературознавчих" опусів, бо у минулому лише кілька вчених (П.Филипович, С.Щурат, Є.Кирилюк) об'єктивно підійшли до полеміки "між своїми", яка далеко не вичерпується згаданими статтею і віршем.

Ще до появи Франкового послання В.Щурат видрукував у тій же "Зорі" (1896, Ч.9-11) просторе дослідження "Французький декадентизм в польській і великоруській літературі", де назвав творчість "правдивих" декадентів "поезією дрібних, хвилевих настроїв", а їхніх численних епігонів – "плодом літературної гіперпродукції і переситу". Він високо оцінював "красу і силу передових декадентських поетів" Бодлера і Верлена, які вирізняються "незвичайною силою слова і плястики". "Точність в малюванню поодиноких душевних настроїв, – підкреслював дослідник, – поразить без винятку кождого, хто тілько переживав коли-небудь сей чи другий описаний ними настрій" [21, с. 180]. Проте менш талановиті або й зовсім безталанні послідовники, "поетчуки", як називав їх В.Щурат, претендуючи на оригінальність, почали малювати непривабливі сторони людського життя, наповнили свої твори "описами трупів і гниючого тіла", придумали собі "окрему мову, форму, зміст і етику". "Конечним наслідком" декадентизму критик вважав символізм, що дуже часто, на його думку, не має нічого спільного з "артизмом". Тому він і застерігав молоді слов'янські літератури, у яких "є ще обов'язок кінчити недовершене діло", від хибної орієнтації на західноєвропейську поезію, яка вже пережила "всі можливі фази свого природного розвою". І коли автор "Зів'ялого листя" у передмові до збірки сподівався, що "образ мук і горя хорої душі", наче щеплювання віспи, "вздоровить деяку хору душу в нашій суспільності" [т16, с.120], то В.Щурат, навпаки, був переконаний, що "соки довгим і плодовитим життям знищеного організму можуть в свіжім і молодім організмі лиш защепити зарід передчасного розкладу і смерти" [21, с. 197]. І.Франко, безперечно, читав міркування молодого вченого про французький декадентизм і, мабуть, саме після цього у нього остаточно визрів задум відповісти йому спочатку відомим віршем ("Зоря", 1896, ч.17), а згодом цілою низкою статей про "найновішу літературну моду".

Аналіз Франкового "Декадента" займає чільне місце у кожній монографії про життя і творчість письменника, а ось про поетичний "контрвипад" В.Щурата "Се не декадент!" майже ніхто не згадує, і він наразі невідомий широкому читацькому загалу. Проте ця художня "дуель" надзвичайно цікава і повчальна, бо вона, по-перше, зводить супротивників до спільної "вагової", тобто жанрової, категорії, а, по-друге, – проясняє ідейно-естетичний потенціал та версифікаційну майстерність кожного з них. Для зручності наведемо обидва тексти, хоч послання І.Франка легко знайти у будь-якій шкільній хрестоматії.

Декадент

(В.Щуратові)

Я декадент? Се новина для мене!

Ти взяв один з мого життя момент,

І слово темне підшукав та вчене,

І Русі возвістив: "Ось декадент!"

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга –

Се лиш тому, що склалось так життя.

Та є в ній, брате мій, ще нута друга:

Надія, воля. радісне чуття.

Я не люблю безпредметно тужити,

Ні шуму в власних слухати вухах;

Поки живий, я хочу справді жити,

А боротьби життя мені не страх.

Хоч часто я гірке й квасне ковтаю,

Не раз і прів, і мерз я, і охрип,

Та ще ж оскомини хронічної не маю,

Катар кишок до мене не прилип.

Який я декадент? Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик: праця, щастя і свобода.

Я є мужик, пролог, не епілог.

Я з п'ющими за пліт не виливаю,

З їдцями їм, для бійки маю бук,

На празнику життя не позіваю,

Та в бідності не опускаю рук.

Не паразит я, що дуріє з жиру,

Що в будні тільки й дума про процент,

А для пісень на "шррум" настроїть ліру.

Який же я у біса декадент? [т16, с.185-186]

Се не декадент!

"Який же я у біса декадент?"

Ів. Франко

В життю – таке вже те життя й дарма! –

Крім темного, і ясний є момент.

Натхнінням темним назви ще нема,

Бо чи ж се темне слово: декадент!

Хто наверху не був, не впаде вниз,

Без капіталу не іде процент;

Поет, що днини світ йому не блис,

Не знає й ночі крас, – не декадент!

Хто замість цвіту гній приносить з піль,

А, скривши радість, творить лиш лемент,

Хто сам надієсь, а про жаль, про біль

Співає другим – се не декадент!

Хто, не злюбивши безпредметних туг,

Предметом пісні вибрав парлямент,

Щоб шумом, хоч би і воєнним, слух

Дражнити людям – се не декадент!

Хто лиш голосить: "Я народа син!

Мужицький в мене є темперамент!

Я є пролог – не епілог!" – се клин

У пень лиш вбитий, – се не декадент!

Хто з п'ющими ллє в пельку, не за пліт,

Щоб бійкою скінчати трактамент,

Хто не піднявся в ідеалу світ,

Чи ж міг він впасти? – Се не декадент!

Бо декадент-поет – не фарисей,

Єго пісні – душі єго фермент!

Він епілог пролога! Він, ідей

Збагнувши світ, нових жде – декадент! [20, с. 95]

Мабуть, жодна з поезій І.Франка з такою точністю і з такою виразністю не відтворює особливості його творчої індивідуальності як "Декадент". Це – автобіографічний портрет "цілого чоловіка", цілого творця, який змушений був винести на "розпуття велелюдне" свої життєві символи віри, своє поетичне бачення світу. У "подвійній душі поета" (А.Крушельницький) ясно змагаються два мотиви, дві "ціхи" його мистецького таланту: радісне чуття боротьби і праці та власні жалі і болі, сконцентровані у тому самому "моменті", коли "трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного" [9, с. 55]. Сорокалітній автор ще не зрікся "давніх ідеалів" і не пізнав жахливу самотність "днів журби". У пору "Зів'ялого листя" він бачить себе, свій рід "прологом" нової, переломної доби і, як правильно помітив Я.Ярема, "стоїть на прямо протилежному полюсі у відношенні до настроїв та думок героя" ліричної драми [23, с. 93]. "Вигодуваний твердим мужицьким хлібом", І.Франко переконаний в історичній перспективі свого народу, "що вгору йде, хоч був запертий в льох". Його життєвий оптимізм, елементарна сила "хлопської крові" явно суперечили присмерковій естетиці декадансу. У творах письменника, і у циклі "Зів'яле листя" (1893) зокрема, не було й сліду того "запаху йодоформу" чи "внутрішнього розкладу і розстрою", якими повнилася літературна продукція "поетів упадку".

Loading...

 
 

Цікаве