WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Конотаційні властивості дзвінких приголосних в українській поетичній мові - Реферат

Конотаційні властивості дзвінких приголосних в українській поетичній мові - Реферат

Реферат на тему:

Конотаційні властивості дзвінких приголосних в українській поетичній мові

Дзвінкі приголосні у звуковій системі сучасної української літературної мови характеризуються диференційними ознаками, що вирізняють їх з-поміж інших фонологічних одиниць як надзвичайно потужний стилістичний ресурс, котрим послуговуються митці слова для створення естетично досконалого художнього образу. Йдеться передусім про наявність у складі дзвінких такої експліцитної артикуляційно-акустичної характеристики, як голос. "Голос – звуковий потік, що утворюється в гортані завдяки періодичним коливанням голосових зв'язок... при проходженні через них повітряного струменя" [1, с. 96]. Отже, "якщо голосові зв'язки під час артикулювання коливаються, то вимовляються дзвінкі приголосні...; якщо ж голосові зв'язки перебувають у ненапруженому стані й не дають голосу, то вимовляються глухі приголосні..." [18, с. 131]. Однак голос – це не єдина риса, яка формує перцептивний образ цієї категорії звуків. Шум (вияв неперіодичних коливань голосових зв'язок) теж належить до особливих акустичних параметрів, здатних експонувати стилістичні властивості дзвінких консонантів. І хоча всі без винятку приголосні – "це звуки, основою яких є шуми, що виникають внаслідок проходження видихуваного струменя повітря через певну перепону, утворювану в якому-небудь місці мовного апарату" [18, с. 130], однак дзвінким притаманний значно слабший ротовий шум, ніж глухим, що, власне, разом із голосом і забезпечує їм стилістичну виразність у поетичній мові як особливому різновиді комунікативної діяльності людини.

Співвідношення двох артикуляційно-акустичних параметрів (голосу та шуму) обумовили, природно, індивідуальні особливості кожного з аналізованих приголосних, віддзеркалюючи передусім національну специфіку дзвінких консонантів сучасної української літературної мови. Оскільки це акустично інформаційні знакові одиниці, то вони часто розглядаються як показник евфонії українських слів, беручи участь у формуванні мелодійного звучання лексем української мови. "Насиченість мови дзвінкими приголосними" [7, с. 314] серед різних фонетичних засобів досягнення милозвучності слова (звукова будова, історичні, а також позиційні чергуваннями голосних і приголосних, зокрема й із так званим нулем звука, різноманітні повтори звукових одиниць та їх сполук, варіативне використання фонетичних синонімів) залишається, без усякого сумніву, одним із найвагоміших чинників. Але особлива їх роль у поетичній мові, де слово, естетизоване завдяки звуковій архітектоніці, стає емоційною домінантою, розширюючи потенційні можливості вокально-консонантної його форми.

В україністиці проблеми фонетичної організації поетичної мови здавна була предметом пильної уваги багатьох лінгвістів. Одні з них (В.В.Ковалевський [9, 10], Г.К. Сидоренко [19]) поглиблено характеризували ритмічні особливості поезій шляхом аналізу рими та її властивостей, інші (В.В.Шиприкевич) торкалися проблем ритмо-інтонаційної, або просодичної, будови мовлення [25]. Милозвучність та засоби її досягнення як у конкретному художньому творі, так і в мові взагалі з'ясовували П.Д.Тимошенко [21], Н.І.Тоцька [22], Ю.Л.Мосенкіс [16]. Останнім часом дослідників мови (В.В. Левицький) [14], зокрема й початківців (В.Ковальчук) [11], зацікавила семантика бік звуків. І сьогодні вважається вже цілком доведеним фактом, "що фонеми є носіями семантичних ознак" [там само]. Стилістичні ж функції дзвінких приголосних, зокрема в поетичній мові, якщо й висвітлювали мовознавці (І.Г.Чередниченко), то лише принагідно, у зв'язку з аналізом текстуальної консонантивації та частоти вживання приголосних фонем в українській мові [24] або в руслі виявлення звукових повторів та співвідношень між ними (В.В.Коптілов, В.С.Ващенко) [12, с. 3].

Саме тому об'єктом дослідження є стилістичні функції дзвінких приголосних, котрі в поетичній мові беруть участь у моделюванні не лише денотативного, а й конототивного значення художнього образу, а слово (відтак і поетичну мову!) робити репрезентантом краси, звукової гармонії і досконалості, джерелом естетичних відчуттів. На матеріалі поезії М.Вінграновського, Л.Костенко, Д.Павличка, І.Драча, В.Симоненка розглянуто передусім функціонально активні дзвінкі консонанси.

У сучасній українській літературній мові Л.І.Прокопова [18], Н.І.Тоцька [23], М.А.Жовтобрюх [5], В.В.Лобода [15] та інші мовознавці традиційно виділяють одинадцять дзвінких приголосних фонем (/б/, /д/, /д′/, /г/, /ґ/, /ж/, /з/, /з′/, /дз/, /дз′/, /дж/), кожна з яких має різну частоту вживання в тексті, зокрема й поетичному, що, без сумніву, позначається на їхніх стилістичних можливостях. На підставі підвищеного функціонального навантаження (іншими словами, маркування) І.Г.Чередниченко поділив усі українські приголосні на п'ять класів – найвищої, вищої, середньої, нижчої частоти вживання та приголосні рідкісного вживання [24, с. 141]. Цікаво, що серед дзвінких консонантів, на думку українського вченого, немає жодного, який би мав максимальну функціональну активність у поетичній мові й належав до першого класу. Навіть серед фонем вищої частоти вживання (другого класу) лінгвіст фіксує всього дві консонантні одиниці – /д/ і /з/, алітерацію яких, однак, не можна назвати поширеним явищем у творах майже всіх сучасних українських поетів, котрі уміють, за словами В.О.Базилевського, "смакувати звуком" [2, с. 195]. Можливо, це частково можна пояснити тим, що дзвінка артикуляція прагматично асоціюється з такими поняттями, як "великий", "холодний", "твердий", "швидкий", "сильний", [14, с. 43], а це більше тяжіє, як не дивно, до неприємного, ніж до приємного, хоч на підставі звукосимволічних експериментів В.В.Левицький і вважає цю артикуляцію експонентом поняття "світлий" [14, с. 43]. Аналізуючи поетичну мову таких досвідчених майстрів слова, як М.С.Вінграновський, Л.В.Костенко, Д.В.Павличко, В.А.Симоненко, І.Ф.Драч, ми помітили, що вони звертаються до стилістичних можливостей цих приголосних фонем час від часу, але естетичної ваги такі алітерації в їхніх віршах зовсім не втратили. Більше того, завдяки додатковій функціонально-стильовій характеристиці цих приголосних тональність поезії, як правило, набувала особливого експресивного забарвлення. Проаналізуємо, наприклад, стилістичні можливості приголосної фонеми /з/, яка виокремлюється з-поміж інших шумних цього ж класу саме винятковою функціональною активністю. Зауважимо, що в статті ми розглядаємо /з/ та її пом'якшений корелят /з′/ не лише як графічні еквіваленти, але і як єдиний, за термінологією О.П.Журавльова, "звукобуквений образ", що, власне, цілком узгоджується і з художнім задумом автора поетичної мови, оскільки алітерації та асонанси, зазвичай, використовує "поет не лише з урахуванням звуків, але й букв" [6, с. 80]. Частотну аргументацію щодо активності кожної з корелятивних фонем ми не наводимо, намагаючись залишитися на позиції конвенціональної інтерпретації, хоча В.В.Левицький, аналізуючи диференційні ознаки одиниць вокальної та консонантної системи української мови, констатує приналежність кожної з них до різних рангів [14, с. 41]. Те, що, милуючись тільки звуком [з], можна створити поетичний шедевр із цілком звичних, навіть буденних, ситуацій, М.Вінграновський підтвердив рядками вірша "У білім сні, у білім сні зимовім":

Зеленим голосом сади зовуть зозулю,

Зелений борщ збігає на плиту.

Розплющив очі вечір на цибулю,

Картопля дивиться у землю золоту [4, с. 14].

Коли ж алітеровані /з/ та /з′/ підкреслені іншими свистячими приголосними, зокрема /с/, /с′/, /ц/, /ц′/, /дз′/, /дз′/, емоційна конотація поетичної мови в результаті гармонійної звукової картини стає перцептивно відчутнішою. Для художнього моделювання реальності-феєрії, зітканої із серпанку, напоєної росами й дощами, таку алітерацію використано й у вірші "Звичайна собі мить":

3 [з] –1 [с]

1 [з] –2 [с]

1 [з] –1 [с]

3 [з] –1 [с]

Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.

На росах і дощах настояний бузок.

Оця реальна мить вже завтра буде спомином

а післязавтра – казкою казок [4, с. 58].

Перевага дзвінкого звука [з] над глухим відповідником [с] у початковому та кінцевому рядку строфи допомагає сформувати експресивну конотацію – радісний, просто казковий настрій.

Експресивно зумовленою, на наш погляд, є строфа вірша "У лісі темно. У лісі ніч" М. Вінграновського повторюються дзвінкі звуки [з] та [з′], які наповнюють рядки бадьорим, веселим (навіть пустотливим) звучанням.:

2 [з]

1 [з] – 2 [с]

2 [з]

1 [з] - 1 [с]

Під верболоззям в казані

Чорти різдвяне тісто місять,

Й на золотому ковзані

Чумацьким Возом править місяць [4, с. 53].

Автор ніби грається звуком [з]: у першому і третьому рядках уживає його двічі, а в другому та четвертому – по одному разу, створюючи слухову асоціацію посилення-послаблення звуків: здається, можна навіть почути порипування снігу на морозі. Цю асоціацію підсилює й глухий приголосний [с] у другому та четвертому рядку, що не просто увиразнює зміст строфи, але й моделює максимально інформативне звукове середовище.

У поезії М.Вінграновського "Вже ночі під листопадом ночують" абсолютне відчуття візуальної конкретності створює контекст і, без усякого сумніву, алітерація [з] та [с]:

З [з] - 2 [с]

1 [з] - 2 [с]

Сміється заєць з морквою за вухом,

Зеленим носом ловить сніженя... [4, с. 116].

Який естетично виразний художній образ!

Алітерація [з] у взаємодії з алітерацією [с] у вірші "Ви, як стежка, кохана", як нам видається, теж підпорядкована конкретному художньому задумові автора: щоб передати різну тональність звуків сопілки, М.Вінграновський ритмічним чергуванням [з] і [с] у рядку, ніби миготінням, інтенційно формує звукову архітектоніку, сприяючи створенню особливої музичності.

Loading...

 
 

Цікаве