WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Особливості ідіостилю Івана Драча: імпліцитність семантики поетичного слова - Реферат

Особливості ідіостилю Івана Драча: імпліцитність семантики поетичного слова - Реферат

Реферат на тему:

Особливості ідіостилю Івана Драча: імпліцитність семантики поетичного слова

Проблеми експліцитного й імпліцитного вираження інформації в мові стосуються визначення певних стильових особливостей різних текстів. К.Гаузенблас стосовно цього слушно зазначає: "Можна загально розрізняти стиль експліцитний та імпліцитний" [15, с. 101]. На думку дослідника, тенденція до експліцитності висловлювання характеризує передовсім спеціальний стиль, зокрема науковий, а також тексти правової кодифікації. Натомість у деяких стилях помітну роль відіграє "імпліцитність, або цілеспрямована неекспліцитність" [15, с. 101]. Ідеться насамперед про певні висловлювання в дипломатичній сфері [пор. ще 2, с. 55-57] чи ті, які досить часто виявляються у звичайній комунікації.

Особливу увагу привертають художні тексти, однією з визначальних ознак яких виступає їхня здатність містити імпліцитну (пізнавальну й емотивну) інформацію. У багатьох працях саме художня мова репрезентує аналізовані там вияви імпліцитності [див., напр., 2, с. 61-64; 4; 7; 8, с. 92-113; 9; 10, с. 153-158; 13; 15, с. 102-103].

Дослідники осмислюючи про текст як комунікативне явище, поширюють співвідношення експліцитності – імпліцитності на комунікацію взагалі, вмотивовано пов'язуючи його з активною інтерпретувальною позицією адресата творів. Зокрема А.Душек зазначає: "Мовлячи про експліцитну й імпліцитну комунікацію, говоримо практично про риси тексту, але тим часом те, що людина "виносить" із тексту, а що йому приписує, є передовсім справою її власного оцінювання, й, отже, також її загальних ментальних, інтелектуальних і емоційних диспозицій" [14, с. 116].

Термін "імпліцитність" досить активно використовують у сучасній лінгвістиці, однак немає чітості щодо його природи. Ми виходимо з того, що окреслюване ним поняття охоплює широке й різноманітне коло лінгвальних фактів, як у їх мовносистемному, так і дискурсивному виявах. Не зосереджуючись спеціально на проблемі з'ясування значень згаданого терміна (вона потребує окремого висвітлення), зазначимо: для нас імпліцитність – це непряма (тобто опосередкована) вираженість певних компонентів семантики знакових мовоодиниць, а також змістових фрагментів висловлювання, тексту, які встановлюють та інтерпретують носії мови з допомогою додаткових мисленнєвих операцій, інакше кажучи, шляхом домислювання. Останнє може бути різне за характером і спиратися на лінгвальну парадигматику, контекст, комунікативну ситуацію та пов'язані з нею позамовні знання. Отже, імпліцитність є невіддільною від експліцитності. А саме співвідношення обох площин вираженості інформації стає прикметою комунікативних величин – висловлювань, цілих текстів із їхньою стильовою та жанровою диференціацією. При цьому вісь експліцитності – імпліцитності, на якій простежується різний ступінь прямо і приховано реалізованої семантики, перетинається з багатьма явищами, що спостерігаються в комунікативних процесах у різних сферах спілкування, включаючи і словесне мистецтво. Зокрема, в художніх текстах найпомітніше простежується зв'язок вказаної дихотомії з іншими, наприклад, із розмежуванням однозначності й багатозначності, денотації та конотації. Загалом саме імпліцитні значення мовних знаків, у тому числі й лексичних, взаємодіючи з експліцитними, значною мірою спричиняють ефект образності, органічно притаманний художньому мовленню. Адже "імпліцитне виступає як специфічний засіб творення художнього слова" і виявляється "в будь-якому жанрі художньої літератури, в народній творчості. А це означає, що воно є специфічною рисою художнього слова взагалі" [2, с. 62-63]. Зауважимо, що в конкретних творах орієнтованість їхніх авторів на вираження імпліцитної інформації є більш чи менш помітною. Тому, мабуть, можна твердити про тяжіння прозаїків, поетів до імпліцитного ідіостилю. Додамо, що всебічний аналіз українських художніх текстів із погляду менш чи більш помітної насиченості їх імпліцитно вираженими фрагментами змісту не здійснювався. Однак ознайомлення з творами сучасних українських поетів дає змогу зробити попередній висновок про те, що серед них є постаті, для яких імпліцитний спосіб реалізації естетичної інформації виступає виразною рисою їхньої словесної творчості. Це стосується насамперед тих митців, котрим властиві метафоричність, символічність образного мислення. До них належить й Іван Драч, поетика якого спирається на використання подекуди складних для сприйняття оригінальних метафор і словесних символів на зразок сонця, на що звертають увагу літературознавці [див. 12, с. 6].

У пропонованій статті ми обмежилися лінгвістичною інтерпретацією насамперед тих випадків Драчевого слововживання, які демонструють такі риси його ідіостилю, як метафоричність і пов'язана з нею прихованість вираження лексичних значень, їх конотативних компонентів. Предметом розгляду є тексти, вміщені у виданнях Івана Драча "Вибрані твори" (у двох томах) [5] і "Храм сонця" [6].

Поетичне слово Івана Драча розквітло в пам'ятні 60-ті роки дивним соняшником, вибухнуло потужною сонячною енергією і, напоєне гіркувато-терпким цілющим соком калини, очистилось від минущого та облудного попелу нашої доби, щоби з болісним прозрінням уклякнути перед Чорнобильською Мадонною. Воно впродовж десятиліть будить не тільки душу, але і розум, щемливо хвилює тих, хто прилучався і прилучається до нього, проникає в його мистецьку глибину. До поезії І.Драча не байдужі навіть ті, хто не особливо прагнув нею захоплюватись. У них принаймні виникала реакція певного неприйняття його індивідуально-стильової манери.

Дослідження Драчевої поетики, виявлення естетичних засад його мовотворчості потребують не тільки зацікавленого й усебічного лінгвостилістичного аналізу, але і викликають ширші роздуми, узагальнення, що стосуються природи словесної образності, специфіки поетичної мови.

Як відомо, в поезії суб'єктивні образи, в яких відбивається реальний світ, злиті воєдино з невловимими порухами людських почуттів, думок. І своєрідний парадокс якраз у тому, що саме вона покликана в и с л о в и т и, тобто експлікувати феномени, які не завжди легко піддаються с л о в е с н о м у вираженню. Справжня поезія постійно долає цей парадокс. Митець нерідко переживає пекельні муки творчого пошуку потрібного місткого слова. У цьому зізнається й І.Драч:

Жодне слово не хоче ословитись.

Бунт слів. Неслава слів. Страйкують слова.

Найнікчемніше слово

Конозиться, як слово пророче...

І лише з кров'ю вулкан прорива...

("Жодне слово не хоче встати").

Поети постійно намагаються віднайти адекватну словесну форму для самовираження, прагнуть до мовної оригінальності, уникають "тиску" художньої мови – знакової системи, що складається впродовж історичного розвитку будь-якої національної літератури і виявляється також у традиційних готових художньо-словесних формулах, експресемах тощо. Це – природний творчий стан кожного митця. Подекуди такі прагнення спрямовуються на вибудову якоїсь штучної мови, на конструювання асемантичних фонетичних комплексів. Такі формальні спроби, без сумніву, мають право на існування, та, напевно, тільки як цікаві факти поетично-мовного експериментування. Для поезії, яка не зводиться до експерименту, є інший шлях до мовнообразної своєрідності й неповторності. Його яскраво демонструє творчість І.Драча. Поет естетично перетворює змістовний план лексичних одиниць сучасної української мови, внаслідок чого семантика загальновживаних мовних знаків, різноманітних терміноназв чи традиційних експресем стає спеціально-модельованою внутрішньою формою* тих нових індивідуальних і часто імпліцитних значень, які виникають і реалізуються в художньому контексті. Інакше кажучи, виникає властива для Драчевого поетичного мовлення часто метафорична двоплановість* мовно-звукових форм, що ґрунтується на асоціативних зв'язках, які, незважаючи на імпліцитність вираження прихованої семантики, можуть бути доволі складними та багатоступеневими. Але художні тексти здебільшого виявляють її, допомагають вловити напрямок образного мислення поета. А подекуди він сам з'ясовує, своєрідно тлумачить вторинні (стосовно загальномовних) поетично-контекстуальні значення:

Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником

("Балада про соняшник").

Loading...

 
 

Цікаве