WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → «Мисливські оповідання» Романа Купчинського - Реферат

«Мисливські оповідання» Романа Купчинського - Реферат

Реферат на тему:

"Мисливські оповідання" Романа Купчинського

Романа Купчинського знають в Україні як автора безсмертних стрілецьких пісень. На жаль, уже менше є серед нас шанувальників його поетичної творчості, бо вірші його хоч і друкувались у багатьох галицьких передвоєнних виданнях, але окремою збіркою побачили світ у США, вже після смерті поета, у 1981 році.

У 90-х роках минулого століття український читач ознайомився з трилогією Романа Купчинського "Заметіль". Роман цей умовно можна назвати художньо-документальним чи художньо-біографічним, бо розповідає він про події Першої світової війни, участь у ній українських січових стрільців, патріотичний підйом галичан, страшну поразку та розчарування українців після кількох років надії на те, що Україна здобуде незалежність. Роман Купчинський провів на фронтах війни шість років. Він зсередини знав те, про що писав у романі. Тому і сприймається твір як розповідь-сповідь людини, що пережила бачене.

Зовсім недавно дісталась в Україну і його поема "Скоропад", що теж присвячена українському визвольному змаганню, правда, якогось особливого резонансу вона ще не здобула.

Про збірку Романа Купчинського "Мисливські оповідання" лише побіжно згадують деякі літературознавці, коли говорять про творчий доробок письменника. Однак без неї неможливо сформувати повну картину творчості письменника, зрозуміти особливості його творчої манери.

Відомо, що Р. Купчинський був завзятим мисливцем, часто ходив на полювання, любив товариство, любив природу. Відгомін цього захоплення – у численних фейлетонах, які він друкував у газеті "Діло" під псевдонімом Галактіон Чіпка. В оповіданнях письменник знову повертається до цієї тематики – тепер уже в іншому жанрі і в інших умовах, пишучи в еміграції. Виходять вони друком аж після його смерті. В Україну книжка потрапила зі значним запізненням: невеличка, у скромному переплетенні, містить 9 оповідань.

Хоча вона й писалась на еміграції, але у ній немає й натяку на те, що письменник розповідає про своє життя там, за кордоном. Бо кожне оповідання – це спогад про рідну землю, про молодість, про найсокровенніше.

Мисливська тема в оповіданнях – це тільки фон, на якому розгортаються різноманітні події в житті людей, формуються характери. Розповідь про мисливські пригоди слугує своєрідним тлом для передачі далеко складніших вражень та психологічних нюансів. Реалізм зображення набуває глибшого – психологічного – виміру.

Напевно, не випадково першим твором у збірці є оповідання "На полях". І не тому, що воно найбільше за обсягом, що головне у ньому – власне полювання. Уважно прочитання переконує, що це не так. Домінує психологічна проблематика, яка головним чином вибудовується довкола питання про національну ідентичність: автор хотів розповісти, насамперед, не про полювання і мисливців, а про те, що відчував, про що думав, перебувачи у Східній Україні, поручник українських січових стрільців Микола Петрович Жалинський, головний герой твору. Вже з перших рядків ми дізнаємося, що болить, мучить автора: українець-східняк Філя Ніколаєвіч, власник бензинового млина на Херсонщині, не хоче розмовляти зі своїм гостем, Жалинським, українською мовою, називає його "завзятий мазєпінєц". На слова Жалинського "Ви українець!" відповідає "Ні, я русский!".

На полюванні Жалинський зустрічає росіянина Винокурова, директора цукроварень, а також представника української влади, гетьманського старосту єлисаветського повіту Верещагіна. І знову парадокс – росіянин Винокуров, проголошуючи тост, говорить: "Я – русский, але в Україні виріс і живу, я є громадянином української держави, тому буду її боронити, бо вона мене боронить. Нехай живе гетьман Павло Скоропадський!" На що українець Верещагін, представник української влади, йому закидає: "Ви говорите, як мазепинець. Ви забуваєте, що на Дону збирається наша русская армія, що мати Росія жде від нас усіх визволення з більшовицького ярма. Де ж ваш русский патріотизм?!" А Жалинському говорить: "Ви австрієць і австрійський офіцер, і вам у нашу політику не добре встрявати!" Що він має на увазі, коли говорить "нашу"? Жалинський не може цього зрозуміти. Він тільки бачить, що перед ним російський шовініст, який приносить Україні більше шкоди, ніж Винокуров, який "є громадянином України" і має "супроти неї зобов'язання".

Після полювання товариство гостює у маєтку зрусифікованого поляка Цінціборського. Але ця зрусифікованість суто зовнішня, для чужих. У душі він поляк, ще й який! Почувши, що Жалинський зі Львова, він, крім звичного "Львів є у Польщі", просить Жалинського промовити хоч декілька слів по-польськи.

Зневагу до всього українського головний герой чує у словах однієї панянки: "Українська мова добра до пісні, але не до інтелігентної розмови. Так десь до кухні, до стайні..." І сумні думки огортають Жалинського: "Я їм Міцкевича, я до них по-польськи, а вони мою мову до стайні. Український староста говорить про єдину неділиму, українська громадянка кпить собі з державної мови – і все в порядку!".

Не знаю, чого більше в оповіданні: захоплення від чудово організованого і проведеного полювання чи болю, що і ти, і твоя мова, та й, зрештою, і молода українська держава осміяні "своїми" і чужими. Основна проблема означена в оповіданні не на подієвому рівні (акція виступає як спосіб побудови динамічного сюжету), а на рівні психологічної проблеми національної ідентифікації і відчуття меншовартісності.

Патріотичні мотиви, національні проблеми, які присутні в оповіданні "На степах", притаманні й іншим творам збірки. З якою гордістю, як щиро висловлює почуття радості власник маєтку під Львовом, українець Вадицький, коли говорить, що "колись мисливських товариств не було, пізніше були, але не наші. Слава вам, панове, за те, що ви зібрали гурт мисливців, оснували товариство, дали тому товариству назву, правно його оформили і плекаєте в ньому українські мисливські традиції. Нехай в українських логовищах полюють українці! А українське товариство "Тур" нехай живе і процвітає!" (оповідання "Як з книжки"). Пов'язуючи патріотичні заклики з конкретною ситуацією, Купчинському вдається уникнути голослівності та абстрактності, передати дидактичні настанови за допомогою художнього мовлення.

Дуже цікавим, хоча і "маломисливським" є оповідання "Чигун". Гайовий Петро Козак напередодні Святого Вечора спіймав у лісі "на гарячому" чигуна (браконьєра), веде його до хати, щоби зранку віддати в руки жандармів. Адже перед ним "справжній" злочинець, бо таки забив цапа. Бракує одного – зброї, якою скористався чигун (як згодом з'ясується, хлопець скористався луком і стрілою), але Петро Козак не дуже банує за цим – знайдеться. Головне – є спійманий на гарячому злочинець! Він веде хлопця до хати. І тут з'являється вже щось зовсім інше у стосунках між представником влади і порушником закону. Бо ж Святий Вечір! Не можуть господарі вечеряти, не посадивши хлопця до столу: "Сідай з нами... Не будеш дивитися, як ми вечеряємо!" А яка Свята вечеря без коляди? "У Галичині хоч би мали проспівати і двадцять коляд, то перша коляда мусить бути "Бог предвічний". При ній серце галичанина тане, як віск, очі розсвітлюються, а душа дістає крила". Розтануло серце й у Петра Козака. Відпустив на три дні додому чигуна, Юрка Зарічного, сина заможного господаря. Відпустив під чесне слово, хоча й не має сумніву, що хлопець його зламає, не прийде після свят і не попрямують вони з гайовим до жандармерії. Бачимо, що офіційні стосунки межи людьми поступово переходять просто у добрі, людяні. Тому й не дивно, що коли приїхав із сином старий Зарічний, "справа із цапом була залагоджена. Цап відходив до лісничого, нібито знайдений у лісі, Юрко мав обіцяти, що не буде полювати в ревірі гайового".

Читаючи оповідання Романа Купчинського, не можна не звернути уваги на те, з якою любов'ю, як лірично описує автор природу: "Сніг-пластовець летів з сірої плахти неба, і здавалося – шелестів білими крилами. Мов безконечна кількість метеликів, наповнив увесь простір і сідав, і сідав, і сідав. Такий пластовець – не докучливий, він виглядає навіть теплішим від звичайного снігу. Сідає ніжно на лице, на руки, покриває одяг, але не залазить за пазуху, не впихається за обшивку'" (оповідання "Чигун").

"Яка розкіш, після розпеченого сонцем поля, заглибитися в ліс. Здається тобі, ніби з гарячого берега ти поринув у холодну воду ставу. Хоч би як над прорубом чи на галявині сипало жаром сонце, то жаринки, що долітають на землю, вже тільки ледве тліють. Гасить їх лісовий холодок, що встеляє навіть відкриті місця. А ще як десь у гущавині зідхне крізь сон вітрець, то його подих, ніби освіжа хвилька води, обмиє спітніле обличчя і спливе по тілі вниз. Той подих несе з собою пахощі лісу, чим далі з полудня тим сильніші, пахощі квітів, кори, живиці, а все те змішане з сировиною підгнилих обламків та минулорічного листя" (оповідання "Цап").

Можемо сміливо назвати ці невеличкі уривки поезією в прозі. "Оживляти", "одухотворювати" все, що тебе оточує: ліс, сонце, вітер, хмаринки, поле – цілком відповідає стилеві Купчинського. І знову виникає питання: чи найважливішим під час полювання для Купчинського було саме полювання? Адже ми бачимо не мисливця, а передусім поета, тонкого поціновувача прекрасного, закоханого у все живе. Але ж цим живим є звірина, на яку полює Купчинський-мисливець. Полює?.. "Заєць!" – подумав Жалинський і в цій хвилі вискочив перед ним зайчик. "Молодий ще, хай іде! – сконстатував і не стрелив" (оповідання "На полях"). "Коли літо в повному розгарі, коли золоті вечори переходять у срібні ночі, коли пахощі скошених трав заливають сіножать, а навіть коли вже полукіпки квочками сідають на стернях – тоді час полювати на цапа. В тому часі він найкращий, найживіший, а через те найбільш цікавий для мисливця. Його ріжки чисто обчімхані, його кожа виблискується червоним золотом, його здорове, гнучке тіло стрясається від любовного пожадання. Вдень і вночі перебігають цапки ліс, очі видивляють, вуха вислухують, чи не побачать, не почують десь сарни, якою теж оволоділа любовна туга" (оповідання "Цап"). Чи не ліричний твір про цапків? Тут і замилування тваринкою, і досконале знання її поведінки, її життя! Тому й шанує справжній мисливець тварин, не вбиває молодого, не зачепить матері, що годує малих, не підніметься у нього рука й на рідкісне звірятко. Доречно тут згадати слова одного з героїв оповідання "Як з книжки", господаря маєтку Вадицького: "Слава вам, панове, ...що вчите не тільки полювати, але й плекати звірину..." Так звичайна розповідь перетворюється на спосіб висловлення і утвердження моральних засад людської поведінки, формування власного гуманістичного ідеалу.

Loading...

 
 

Цікаве