WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Тема любові у творчості Агатангела Кримського та Василя Пачовського - Реферат

Тема любові у творчості Агатангела Кримського та Василя Пачовського - Реферат

Реферат на тему:

Тема любові у творчості Агатангела Кримського та Василя Пачовського

Споконвіку людина спрагло шукала формулу любові, намагалася розв'язати те магічне плетиво загадок довкола неї, зміст яких із кожним днем, замість увиразнюватися, набував все більше форми витончено-заплутаних головоломок. Для інтимних почуттів не існує ніяких визначених планів, схем чи сценаріїв. Кожна любовна історія несе в собі щось своєрідне, незрозуміле, а іноді навіть безглузде в очах сторонніх. Любов то пробуджує в людині поетичні струни, то, навпаки, до краплини висмоктує всю снагу закоханих. Таким химерним почуттєвим злетам і падінням присвячено чимало перлин поезії, і кожен віртуоз пера прагне викласти свою, цілком неповторну, мозаїку вічної "любовної одіссеї". Свої голоси в одвічний хор псалмоспівів коханню долучили на межі XIX-XX століть і екстраординарний професор орієнталістики, поет і прозаїк Агатангел Кримський, і вишуканий, аристократичний "молодомузівець" Василь Пачовський.

Волею долі сталося так, що якщо у приватному житті дороги А.Кримського та В.Пачовського не перетиналися (принаймні жодної згадки про такий випадок не зустрічаємо), то зустріч їх поезії відбулася ще завдяки посередництву І.Франка в його критичному нарисі "Наша поезія в 1901 році", в якому він дав високу оцінку їхнім дебютантським збіркам-одноліткам – "Пальмовому гіллю" та "Розсипаним перлам". З особливою прихильністю критик привітав їхні спроби самобутнього трактування "вічної" теми любові. У своїй статті ми і спробуємо окреслити колообіг провідних любовних мотивів у їхній творчості в зіставному аспекті.

Психологічний мікроклімат епохи, із симптомами декадентської зневіри і розчарування, неоднакові умови та обставини життя (Галичина – провінція Австро-Угорщини та Москва й українське Придніпров'я в Російській імперії), а також своєрідність особистих зацікавлень обох митців (сходознавчі та славістичні наукові студії А.Кримського й одержимість національною ідеєю В.Пачовського, за що він не раз потерпав) "диктували" певну індивідуальну специфіку вислову інтимних почут-тів. Незаперечним є те, що митці у своїй ліриці кохання послуговувалися досвідом своїх великих попередників – Г.Гейне й І.Франка. Збірка "Книга пісень" (1827) німецького романтика, в якій окремі поезії та цикли закроюються в сюжет, була першим у світовій літературі "ліричним романом". Своєю чергою І.Франко створив геніальну "ліричну драму" "Зів'яле листя" (1896), вдало застосувавши гейнівський принцип поділу збірки на цикли та надавши їм рис викінченого сюжету.

Творчість Г.Гейне у другій половині XIX ст. мала широкий резонанс в українській літературі. Зокрема, й І.Франко ввів у нашу літературу чимало його ліричних та сатиричних віршів і поему "Німеччина. Зимова казка", Леся Українка повністю переклала "Книгу пісень" (1892) і поему "Атта Троль" (1900). А.Кримський також захоплювався Гейне, інтерпретував українською мовою низку ліричних віршів, поеми "Віцлі-Пуцлі", "Поет Фірдовсій" і то виділяв їх в окремий цикл, то органічно вписував поміж оригінальні поезії. Уводив власні переспіви та переклади творів німецького поета у свої збірки і В.Пачовський.

Іван Франко своєю "ліричною драмою" з її лейтмотивом – темою неподільного трагічного кохання та суїциду (самознищення героя) – великою мірою спричинився до появи ряду нових поетичних книжок в українській літературі межі ХІХ-ХХ століть із виразними ознаками наслідування та взаємоперегуку зі своїм "першеджерелом", у т. ч. "З теки самовбивці" (1899) П.Карманського, "Пальмове гілля" А.Кримського, "Розсипані перли" та "Ладі й Марені терновий огонь мій" В.Пачовського. Нема потреби зупинятися ширше на впливах Г.Гейне й І.Франка на тих чи інших поетів. Звернемо лише увагу на засвоєння та плідне використання у творчій практиці автора "екзотичних поезій" і "молодомузівця" В.Пачовського ідеї заокруглення циклів чи навіть книжки поезії в цільний сюжет. Це засвідчено вже навіть самими підзаголовками циклів або збірок: "ліричний роман", "лірична ілюзія", а то й "лірична драма з ілюстраціями".

Інтерпретація теми кохання у творчості А.Кримського відзначається особливою, сказати б, "концептуальною" стрункістю. Ще в "Заспіві" до першої частини "Пальмового гілля" поет намагався пояснити своє розуміння любові, де стверджує, що він спостерігаючи за одним професором із Бейрута, пересвідчився, що "кохання, коли воно чисте од сексуальної брудоти, хоч би було й ненормальне і нещасливе, може хіба розбити серце, розбити фізичне здоров'я і зробити з людини меланхоліка, та не одбирає віри в життя, не одбирає енергії до життя, не вбиває духу, не вбиває ідеальних поетичних поривів, а навпаки – тільки облагороджує душу... А звичайне людське кохання, хоч би як ідилічно та поетично воно розпочиналося, разом тратить усю свою поетичність, скоро-йно переходить на сексуалізм. На якийсь час людина, може, й оп'янить і одурить себе "мусульманським раюванням", тільки ж далі надходить реакція, розчарування, зневіра до себе, огида до цілого світу, нудьга за минулими чистими днями, – і з живої людини робиться безсилий духом манекен або бідолашний ходячий духовний труп" [9, с. 22]. І хоча пізніше, в "Напутньому слові до 3-го видання" в 1919 р. автор назвав "Заспів" "архаїчним анахронізмом", проте ця задекларована антитеза "чистого"- платонічного – кохання та "мусульманського раюванння" залишила по собі виразні сліди в його поезії та белетристиці.

Серед оригінальних поезій "Пальмового гілля" вирізняються два провідні цикли 1-ої частини – "Нечестиве кохання" з підзаголовком "Уривки з ліричного роману одного бідолашного дегенерата" і "Кохання по-людському" з не менш колоритним автокоментарем – "Уривки з ліричної ілюзії, із життя недегенератів", – у яких і "проілюстрована", сформульована в "Заспіві", дилема інтимних стосунків. У серії дрібних ліричних творів, об'єднаних єдиним задумом у єдиний сюжет і з єдиним героєм у центрі, автор розповідає історію платонічної закоханості професора-книжника в заміжню жінку. Героя несподівано охоплює "сліпе чуття", яке, на його думку, в очах буденних людей, з "тривіальними обличчями" та "прозаїчними розмовами", видалося би чимось аморальним: "Мене моїм чуттям природа напоїла, А я його таю, бо люди загудуть І чистую любов, що дух заполонила, Огидною розпустою назвуть [9, с. 38]. Але пересвідчившись у марності своїх спроб побороти "чуття шалене" в собі, "затерти сліди розмови" з фатальною красунею, він експресивно заявляє: "Воно в природи не злочин!", бо "маю право все любить!". Зрештою, "платонічний роман" закінчився досить банально: у відповідь на щире освідчення ліричного героя обожнювана пані з погордою та острахом відвертається від нього. Наступні поезії з другої і третьої "книжок" циклу (а "Нечестиве кохання" розбите ще й на три ліричні підцикли-"книжки", – ймовірно, інерція трьох "жмутків" "Зів'ялого листя"), як влучно та дотепно схарактеризував І.Франко, є "лише квітки на могилі його "грішного" кохання, якому ніколи не судилось дійти навіть до сіней, не то до передпокою дійсного гріха" [15, с. 196].

Неподіленому "нечестивому коханню" умовно протиставлена "історія несподіваної взаємності" (М.Бондар) – цикл "Кохання по-людському". Після драматичного "ідеального" захоплення ліричний герой удруге "воскресає з мертвих" на лоні кавказької природи, і до його серця знову промовляє голос ідилічного "святого кохання", в якому "запевнення в платонічності почуттів чергуються з втіхами любові" [1, с. 40]. Однак "мусульманські любощі й раювання", що стали ліком на сердечну недугу, приводять до переситу, розчарування і туги за невинними, дитинними мріями та непорочними тілом і духом. Увесь світ у свідомості героя асоціюється в момент еротичної депресії з "великим лупанаром" або ж оселею розпусти. У вірші "Весняна розмова" він "з жахом аскета" (І.Франко) відхрещується від будь-яких любовних пригод: "-Лю-би-ти, ко-ха-ти... О ні! не для мене Обійми жіночі! Ні в зиму, ні в весну мене не приваблять Жіночії очі" [9, с. 63].

А нижче називає своєю "коханою" та "любкою" рідну країну. Отже, "кохання по-людському" стало для героя лише тимчасовим прихистком, або, як визначив сам поет, "ліричною ілюзією".

Loading...

 
 

Цікаве