WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Проблеми світоглядної еволюції Наталі Лівицької-Холодної - Реферат

Проблеми світоглядної еволюції Наталі Лівицької-Холодної - Реферат

Сниться степ, український степ,

Чвал коня і наїзник дикий,

За плечима вогонь росте.

За плечима зойки і крики.

Ікриваві маски облич,

І палючого диму хмари...

І я знаю, що в темну ніч

Поцілує мене татарин [9,с. 81]

"Татарська" кров творить "безглузду казку", а очі віддзеркалюють минуле, котре набувало під пером поетеси експресіоністичного забарвлення. Лірична героїня уявляє свого коханця хижаком з незмінним прагненням гріха. "Первісність пристрасті, – каже І. Коровицький, – загострена до прагнення, щоб її коханець був ґвалтівник, татарин, що упіймав її на аркан, волочив за коси у ніч. Щоб відчув у ній сотниківну в червонім намисті, щоб його дурманили її білі зуби" [6, с. 37]. Авторка демонструє поліваріантність поетичного мислення, накопичення гнучких асоціацій. Солодкий хміль спокуси посилюється чорним мороком ненависті:

І я знаю, що буде біль,

І що буде образа й сором,

І спокуси солодкий хміль,

І ненависти чорний морок [9, с. 81].

Мотив стихійності українського степу давав змогу Н. Лівицькій-Холодній уможливити напружені, не обмежені ніякими апріорними схемами шукання повнішого самовираження. Центральний – образ степу, усі інші – похідні від нього. У поетки реальна історична подія перетворюється у міф. Звичайно, не йдеться тут про якісь історіософські мотиви, як, наприклад, у Є. Маланюка. Він міфологізацію історичного тла використовує виключно для творення концепції побудови держави із виведенням синтези історичного буття України; воно допомагає відтворити історичний образ його "Еллади Степової" у поетичній формі. Н. Лівицька-Холодна перетворює історичні події у міф з метою відображення кардіограми еротичних прагнень. Світоглядно авторка стоїть на позиції констатування еротичної афектації, коли фізична і логосна енергія зв'язку в коханні існують разом, доповнюючи одна одну. Кохання в результаті такої афектації переходить у ненависть, гублячи разом з тим свій первісний зміст:

Буде кров на моїх устах,

Буде розпач п'янкий, безсилий,

І як хижий могутній птах,

Розгортатиме пристрасть крила.

Пристрасть перетворює любов у жорстоку і криваву оргію. Твориться жахлива картина ночі: гострі татарські очі всміхаються у пітьмі, поцілунок бентежить пам'ять, ненависть, як змора, пропалює душу. Спостерігається різке розчеплення усталених смислових зв'язків, використання сновійних дивоглядів на межі кошмару:

Пам'ятаєте?–Ніч... Огні

Блискавиць, як промінні стріли.

Ваші очі мертві, страшні

Я устами навік закрила.

Хворобливо-екстатичне переживання близькості, порушення потягів та імпульсів здійснює вплив на психіку ліричної героїні. Спочатку, очевидно, було бурхливе любовне переживання, яке завершується у візіонерському і навіть підпорядковане йому. Це переживання не узгоджувалося з певними моральними категоріями і стало спонукою до творення візії. За Юнгом: "... любовне переживання має такі моральні або естетичні властивості, що ані зособистістю як чимось цілим чи принаймі з фікцією свідомості воно сумісним бути не може, чому і "я" це переживання намагається витіснити... Для цього змобілізований увесь арсенал патологічної фантазії. І оскільки це намагання – незадовільна спроба підміни, то воно повинне бути повторене у майже безмежному ряді форм (in beinahe endlosen Gestaltungsreihen)..." [19, с. 98]. Такою формою для Н. Лівицької-Холодної став образ дикого степу часів монголо-татар (як своєрідна презентація світоглядних пріоритетів авторки). Дика сексуальна оргія відбувається вночі. Ліричний герой у поетичних візіях асоціюється з татарином. Героїні стає видимою подвійність людської натури, на яку діють дві протиставлені сили: любов як життя і любов як шлях до смерті. Вони у поезії взаємопов'язані. Спрощено кажучи, Ерос є потягом до життя, творення, кохання і сексуального вдоволення. З іншого боку, Ерос – боротьба, що веде до смерті, знищення, породжує агресію і тим самим переходить у Танатос. Н. Лівицька-Холодна навіть робить спробу еротизації Танатоса, що було одним із привілеїв сюрреалістів. Кохання у неї стає символом ненависті і смерті.

Має рацію сучасний грецький філософ Христос Яннарас, стверджуючи: "Взаємини набувають іншої якості, коли перетворюються на любов, ерос, еротичний потяг, еротичне поривання. Ця констатація дозволяє наблизитися до іншої онтології, тобто виявити в еротичному пориванні перше визначення особистості" [20, с. 7]. Властиво, оте "перше визначення особистості" в Лівицької-Холодної вже окреслене і становить умовно перший етап світоглядної еволюції. Це певний візіонерсько-еротичний пласт апології "я", що виходить з екстравертної настанови. Наступний закономірний і не менш цікавий етап еволюції світогляду авторки – філософсько-психологічний.

Буття віддаляється. Лірична героїня вдивляється у минуле, боячись згубити зв'язок із закріпленим в ілюзії світом. Пережите колись (в молодості) стає приводом для рефлексій. Цю думку підтверджує поява пізніших збірок "На грані", "Перекотиполе", "Остання дія". Зрілий період творчості Н. Лівицької-Холодної засновується на інтровертній настанові. Авторка робить спробу подолати біль, осягнути катарсис шляхом осмислення. Усі її пізні збірки – то своєрідне повторення еротичного мотиву, висловленого, однак, в іншомужиттєво-часовому проміжку, нове його осмислення і визначення. Збірка "Вогонь і попіл" продемонструвала загострене суб'єктивне світобачення через гіпертрофоване авторське "я" (виразно еротичного скерування!), і це утверджувало абсолютно нові можливості поетичного слова і спромоги автора-психолога.

Зрілий період творчості Н. Лівицької-Холодної – це філософія становлення духовного та інтелектуального світу особистості як основи її самоствердження. І. Фізер у статті "Старі й нові поезії Наталі Лівицької-Холодної" наголошує на метафізичному підтексті лірики поетеси. Він констатує, що у її "старих" поезіях естетика передує метафізиці, а в "нових" – навпаки [17, с. 358]. Дослідник зводить творчість авторки радше в бік загальнофілософський, символізований поетичними роздумами, з одного боку, над існуванням трансцендентальної дійсності, а з іншого – над кінцем людського життя.

Щастя молодості, з її егоцентричністю – як дар долі, миттєвість. Зріла ж любов являє собою органічний сплав чуттєвого потягу і потреби в людському теплі, близькості з іншою людиною. У ранніх поезіях Н. Лівицької-Холодної ліричний герой конкретизований. Прототипом його є поетесин чоловік або хтось інший з її оточення: хто саме – можемо лише здогадуватись. До речі, у Є. Маланюка є декілька віршів з присвятою Н. Лівицькій-Холодній. Т. Салига, детально опрацювавши в американських архівах листування Є. Маланюка до Н. Лівицької-Холодної, висловлює цікаві міркування щодо стосунків цих двох поетів [14, с. 158-168]. Так, дослідник зазначає, що до появи присвят Зої Равич і Богумилі Савицькій Є. Маланюк написав ще дві присвяти Н. Лівицькій, в яку був закоханий. Вона ж не відповідала йому взаємністю. Через багато років, у глибокій старості Наталя Лівицька скаже: "... Він був страшенно закоханий, але я нічого до нього не почувала... Він, передусім, був старший за мене, був уже знаний поет, а для мене поет– це була якась вища істота. Ми з ним були дуже близькі..." [2, с. 10].

Зауважимо ще й іншу поетесину думку, висловлену в листах до сучасного літературного критика Л. Куценка: "Вихована матірю-пуританкою, я була досить довго дуже наївною в любовних справах, і зо мною часто траплялись непорозуміння. Так і тоді (під час спілкування з Є. Маланюком – О. Л.) мені довелось якийсь час страждати його (Є. Маланюка – О. Л.) стражданнями" [7, с. 30]. Можливо, що й постать Є. Маланюка згодом стала одним із прототипів ліричного героя у щирій сповіді авторки. У пізніших творах поетки герой еротичного роману як такий існує позатекстуально, хоча його присутність завжди відчутна: він як об'єкт кохання, частина роздумів, спогадів.

Як справжній творець, Н. Лівицька-Холодна володіє винятково гострою і проникливою інтуїцією – художньо-почуттєвою, й інтелектуальною. Вона вміє схоплювати в роз'єднанні окремих подій неперервну нитку життя, а кажучи про мить, завважувати плин вічності. У збірці "На грані" провідним і є оцей мотив багатогранного зв'язку явища найбуденнішого із закономірностями руху вічного, непереможного.

Боже, великий. Ти,

що створив моря, океани...

....................................................

Покажи мені стежки,

якими ще ходять люди,

Бо навколо вовки, вовки...

виття їх серце студить [9,с. 122].

Проте і надалі єдиним виміром життя для Н. Лівицької-Холодної було і залишається кохання, але вже не амбіційно представлене, а ретельно осмислене. Муж і коханець, що був головним співрозмовником у збірці "Вогонь і попіл", в наступних збірках зринає в образі янгола, який "стояв за мною край дороги і поруч мене тихо йшов". Він одночасно є і збудливою згадкою про минулі любовні втіхи:

Спинились на молитву сосни,

І мідний місяця таріль

пролився вниз напоєм млосним

і в серце влив екстази хміль [9, с. 127-128].

Припускаємося думки, що в поезії "Розмова з янголом" поетка говорить не так про "екстазу" еротичну, як про містичну: атомарно близько стоять у неї поняття смерті і любові.

Пророче сходяться в душі героїні "два янголи". Одного з них читач уже розсекретив – це відгомін колишньої пристрасті, очевидний замінник об'єкта любовних історій, своєрідна абстракція, здатна так "заземлитися", що кличе до життя конкретний образ, котрий колись був, а може, ще й є. А другий – чи не той це "чорний янгол", який з'явиться у наступних поезіях збірки "Перекотиполе" і від якого сахатиметься чутлива жіноча душа?

Loading...

 
 

Цікаве