WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Національна ідентичність, мова та культура - Реферат

Національна ідентичність, мова та культура - Реферат

Бувають ситуації, коли мова не є чи не може бути тривалою ознакою певної етнічної групи. Існують певні історичні факти, коли група відмовляється від однієї мови і заміняє її іншою, а при цьому не втрачає і не змінює своєї етнічної ідентичності. Цю тезу добре ілюструє приклад бунєвців та шокців, хорватів, що проживають на території Воєводини, котрі під тиском змушені були відмовитись від рідної мови, перейшовши на сербську. Це можна мотивувати ще й тим, що рідний діалект бунєвців та шокців – ікавський, а літературний хорватський – ієкавський. У чужому середовищі їм легше було пристосуватись, використовуючи сербську мову, ніж літературну хорватську, вивчення якої теж потребувало зусиль [2, c. 194–195].

Попри це конкурентна здатність мови до інших визначників приналежності етносу/ нації, беручи до уваги літературу, практично не підлягає сумніву, хоча вона залежить від так званих загальних умов, які визначають життя спільноти. Якщо ці умови сприятливі (наприклад, стабільні неконфліктні відносини у багатоетнічній та багатомовній державі, або у такому оточенні взагалі), етнічна спільнота менше залежить від особливостей власної мови, в інших випадках вона зв'язує себе мовою як опорою і гарантією існування окремої групи. Це останнє, власне, і спричинило відповідну мовну ситуацію в колишній Югославії.

Мова – система знаків, котру люди використовують у мовленнєвій діяльності[23, c. 19]. У суспільстві мова виконує різні функції. Крім загальновідомої комунікативної, їй притаманна функція маніфестативна (мова – чинник ідентифікації: етнічної, класової та ін.). Мовами послуговуються люди, які є членами суспільства, а кожен з них належить до якоїсь культури. Суспільні величини, вартості яких можуть змінюватися, як, наприклад, класова приналежність чи статус мовця, теж впливають на мовленнєву поведінку. Послуговуючись мовою, люди висловлюються про систему цінностей у кожній культурі зокрема. Мовленнєва поведінка пронизує культуру і пронизана культурою. Для структураліста Е.Сапіра, наприклад, мова є досконалим способом вираження, а серед усіх витворів культури вона досягла високорозвиненої форми, від ступеня її досконалості залежить і розвиток культури як єдиного цілого [15, c. 19]. Для Д.Геймса мова – показник та відображення культури [22, c.23]. Отже, щодо культури мова, а також мовлення (на думку Ф. де Соссюра) – це два види одного феномена – мовної діяльності [16, c.80–83]), вони є її витвором, її частиною, її умовою існування, бо окрема особистість за допомогою мовної діяльності засвоює культуру своєї групи та ідентифікується з нею.

Зважаючи на плюралістичнийхарактер мови, її еволюцію в часі та становище в середовищі, іншими словами, беручи до уваги кількість мов чи мовних варіантів, мовну еволюцію та генезу, просторове розміщення мов та мовних контактів, мову в суспільстві та мову окремого індивіда, можемо визначати мовні відмінності.

З огляду на це мови класифікують по-різному. Деякі з них, зокрема, унормовані до рівня літературної (стандартної), на якому вони функціонують як інструмент в усіх сферах сучасного життя спільноти. До такого рівня мов прагнуть сучасні національні спільноти. Інші функціонують як вернакулари2, деякі є діасистемами, поділеними на декілька діалектів. Відповідно до географічного поширення тієї чи іншої мови (а з цим знову ж таки пов'язана її комунікативні та суспільна роль) йдеться про локальні, регіональні, національні та інтернаціональні мови [12, c.89–100; 17, c. 35–42; 7, c. 67–76].

Мови можуть мати різне значення, з огляду на участь у комунікації, а в межах однієї спільноти це значення теж може мати різний статус відповідно до суспільної функції, якій мова служить. Внаслідок цього мови функціонують по-різному не через те, що розрізняються генетично та типологічно, а тому що обслуговують різні суспільні потреби.

Мовні відмінності виявляються у комунікативній практиці індивіда щодо двох чи більше мов, а також у межах однієї мови, бо у більшості випадків мови охоплюють діалекти. У технічному сенсі всі діалекти є мовами, вони не мають нічого часткового чи сублінгвістичного. Лінгвістично діалект має всі ознаки мови, але літературна (стандартна) мова вважається категоріально вищим поняттям власне кількісно у зв'язку з тим, що має відмінності насамперед у соціолінгвістичному сенсі, (зрозуміло йдеться про зовнішні, позамовні чинники та культурну спадщину), діалект же орієнтує нас на щось менш вартісне, в економічному та в освітньому сенсі відсталіше і провінційне (хоча є приклади, особливо серед представників мовних і національних меншин, у яких діалект також може набувати ідентифікаційної ролі та ролі внутрігрупової інтеграції та солідарності).

Термін "діалект" − це мовна варіація, яка має певне географічне походження, крім того, у значенні цього поняття відображається і дія інших факторів – соціальних, етнічних, політичних.

Мовні ідіоми (мови та варіації) змінюються з плином часу або їх змінюють свідомо у зв'язку з розвитком суспільства. Для нас не має суттєвого значення незмінність статусу (престижу) певної мови, діалекту чи якоїсь мовної варіації, суттєвою є лише доля її мовців, тобто стан їхньої групової свідомості, стан ідентичності, відношення до власної етнічної приналежності та до етнічної приналежності інших у зв'язку зі зміною такого статусу мови.У такій ситуації, зокрема, опинились ті носії сербсько-хорватської мови, які попередньо національно ідентифікували себе як югослави

Найчастіше у такій ситуації приймається престижніша мовна ідіома (літературна мова), або з'являється білінгвізм (мультилінгвізм) та ін. У сучасних цивілізаціях чільне місце посідає власне літературна мова. Це визнають навіть ті, хто не має потреби користуватися цією мовою.

Отже, очевидно те, що сучасна мова та мовна практика тісно пов'язані з фактами, що перебувають за межами самої мови. З огляду на виключно мовні характеристики немає жодної мови, жодного діалекту, який би ставив своїх мовців у вище чи підлегле становище щодо інших мов та діалектів. Це може здійснюватись лише соціальною оцінкою мови та мовців. Через те мова (незважаючи на те, що в лінгвістичному плані всі мови та діалекти як системи мають однакову можливість бути задіяними у комунікації) вживається, цінується і змінюється у переплетенні політичних, економічних та суспільних умов, при чому ними охоплюються переважно комунікативна та маніфестативна її функції.

Безсумнівним є також зв'язок мови та етносу/нації. Його засвідчують історичні чинники, пов'язані з взаємозалежністю розвитку націй та їхніх національних мов, коли мова справді була першим та найважливішим виявом колективного досвіду спільноти і критерієм визначення спільності, а спільність, відповідно, – складова етнічної ідентичності. Використання літературної (стандартної) мови в багатьох спільнотах вважається вираженням мовної лояльності і символом державного суверенітету, як і зв'язок з будь-якою місцевою варіацією теж містить компонент ідентифікації (ситуація з кайкавцями та чакавцями у Хорватії). Це створює відмінності в ієрархії лояльності груп, може впливати на використання та на статус мови.

Про ставлення до мови свідчить не лише сам факт її використання й плекання, а також зміни у мовній поведінці. Це ставлення, яке є частиною групової свідомості позамовного фактора, містить яскравий ідентифікаційний компонент, важливий для формування, підтримки та підтвердження колективної ідентичності. Але ця, як і згадана функція відмежування, властива мові [11], може легко викликати мовні конфлікти. Е.Хауген писав: "Націоналізм має тенденцію обов'язково формувати відмінності. У мові це явище позначається не лише бажанням мати мову, а й тим, щоб мати власну мову" [22; цит. за 11, c. 104]. Так ситуація простежується на теренах колишньої Югославії. Вона виникла значною мірою під впливом минулого народів, які послуговувались сербсько-хорватською мовою, та за обставин, у яких ця мова формувалась.

Отже, у зв'язку з тим, що етнічна/національна ідентичність і мова – продукти культури, історії, традицій, динаміки внутріетнічних та міжетнічних відносин, ідентичність і мову та відношення між ними треба розглядати як змінні категорії, які можуть варіювати від спільноти до спільноти і від ситуації до ситуації.

Однак мова є не лише проявом потенціалу етносу/нації, а й інструментарієм духовної діяльності. Така властивість мови пов'язана з усіма мовними рівнями, але найяскравіше вона виявляється саме на рівні слова, яке викликає в свідомості мовців різновекторні асоціації, що утворюють асоціативно-змістове поле слова3. У деяких асоціаціях можуть виявлятися національні особливості, які є наслідком різного історичного досвіду та ментальності етносу/нації навіть дуже близьких народів. Наприклад, надзвичайно розгалужена система назв родинних стосунків у чорногорців випливає з патріархального устрою, що супроводжував їхнє життя протягом віків. Тривалий час чорногорці спирались на сім'ю, братство, що спричинило існування у них назв, нехарактерних навіть для їхніх близьких сусідів: zaova (назва жінок, одружених з двома братами), jetrva (братова, жінка брата) та ін.

Національні особливості мовного членування найбільш виразні в етнографізмах чи символах. Для будь-якого хорвата glagoljica, pleter, šahovnica4 та ін. символізують рідне та зрозуміле з дитинства. Засвоєння особливостей таких слів вкорінює людину в історію та сучасне життя етносу, формує її національно-етнічну самосвідомість.

Національна приналежність виявляється також в етнокультурних (фонових) асоціаціях, ravno polje, sokol, orao, gavran, golubica, lastavica, prepelica, labudica (останні чотири про жінку). Для хорватів, наприклад, характерне порівняння жінки з ластівкою (lastavica) як символом плодючості та турботливості, для мусульман-бошняків голубка (golubica) – символ праведності, миру та злагоди, і з нею, як правило, порівнюють жінку. У хорватів сокіл (sokol) – рятівник та захисник, який вбиває нападника – орла та ворона (orao i gavran) [4, c. 52]. Наприклад, матір про дитину, яка спить, у Чорногорії скаже: Spava kao anđeo (спить, як ангел), у Сербії: Spava kаo zaklano (спить, як забите), а в Хорватії: Spava kaо janje (спить, як ягня). Усе це є наслідком різного історичного досвіду чи особливостей ментальності (тривалий період перебування сербів під османським гнітом і численні жертви, яких вони зазанали, викликав у їхніх матерів асоціацію з мертвою дитиною. Тоді ж чорногорці, залишаючись незалежними, втішались дітьми, порівнюючи їхній сон із ангелами). Різними асоціаціями зумовлені етикетні фрази народів, навіть дуже близьких сусідів: наприклад, у чорногорців: U slast! Dobro vam učinilo! S anđelima!; у сербів: Prіjatno!; у хорватів: Dobar tek! ("Смачного!"). Етнокультурні асоціації викликають у хорватів, наприклад, "магічні" числа 7 та 12 (власне під керівництвом семи проводирів, п'яти братів (Клука, Лобела, Мухла, Косенца та Хорвата та двох сестер Туги і Буги хорвати прийшли на території, де зараз проживають; число 12 символічне у хорватській традиційній культурі через те, що при передачі дарчих грамот хорватськими володарями були присутні 12 свідків) [4, c. 52], а в сербів чи бошняків ці числа таких асоціацій, зрозуміло, не викликають. Нерозвиненість етнокультурних асоціацій у того чи іншого етносу часто призводить до розриву з культурою, породжує "напівкультуру", що вражає окремих його представників (в них виникає прагматизм та технократизм). І, навпаки, асоціації з дівчиною, яка "по рум'яних листках ніжно ступала по нерівній бруківці" чи із "зеленим полем" ("djevojka, koja je rumenim listovina trepetala kaldrmom grbavom"; jamili se polja zelenoga"5) та ін. відіграли важливу роль при формуванні національної свідомості бошняків в Туреччині [19, c. 32–37]. Взагалі "напівкультура" окремих представників етносу і навіть етносу може бути наслідком поверхового, лише "функціонального" засвоєння мови як засобу спілкування. У такому випадку слова у свідомості носія мови не викликають етнокультурних асоціацій.

Loading...

 
 

Цікаве