WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Національна ідентичність, мова та культура - Реферат

Національна ідентичність, мова та культура - Реферат

Реферат на тему:

Національна ідентичність, мова та культура

Розглядаючи мову як інструмент духовної культури та беручи до уваги функції літературної мови у національних спільнотах, зупинимося на факті приналежності мови спільноті, проблемах ідентифікації особистості зі спільнотою та її культурою, на ролі мови у цьому процесі.

"Те, що для ... людини є оком – тим специфічним звичайним оком, з яким вона народжується, це мова, та мова, яку історія зробила для людини рідною...мова, з якою зустрічаємося в материнських обіймах і з якою прощаємося лише на смертельній постелі, за допомогою цієї мови оживають події минулого, відбуваються дружні контакти і складаються плани на майбутнє"[1]. Б.Андерсон трактує мову водночас як знаряддя, і як продукт духовної діяльності людей, і як матеріальний носій міжсуб'єктної інформації, що інтегрує духовну діяльність людини в поле такої ж діяльності етносу і лежить в основі нерозривного взаємозв'язку мови та нації. В.Гумбольдт [8] та О.Потебня [13] запропонували цілісне осмислення мови в контексті духовної діяльності людини та етносу/нації, коли розвиток (стагнація, деградація) мови, людини й етносу розглядається як триєдиний процес, у взаємозумовленості динаміки його складових, набуло актуальності у сучасних дослідженнях (передовсім у соціо- та етнолінгвістиці [13]. У вітчизняній науці до 90-х років, навіть при дотриманні цілісного підходу до проблеми, під тиском методологічного диктату марксистсько-ленінської ідеології людина розглядалася не стільки як духовна та творча істота, скільки як продукт соціальних відносин, а мові, відповідно, відводилась лише функція "засобу спілкування між людьми". При цьому практично не досліджувався вплив мови на розвиток людини та етносу, тобто зв'язок мови та національної ідентичності. Така думка домінувала і в югославському мовознавстві. З розпадом єдиної югославської держави і утворенням на її просторах декількох держав, а отже ліквідацією єдиного комунікативного простору з одного боку, та посиленням національного самоусвідомлення з другого – до мови звернулися як до засобу, який може працювати на реалізацію національної мети. Це певною мірою спричинило зацікавлення співвідношенням мови та національної ідентичності. Лінгвісти все більше звертаються до думки, що мова як символ є не лише вираженням самобутності; на їхню думку, мовний код, вибір мовних засобів розкриває глибину національних почуттів. Мовою виражаємо свої думки та почуття, мова передала нам знання та досягнення наших предків, мову від нас успадкують наші нащадки. Мова – найдорожче надбання людства, оскільки ж людство фактично є мозаїкою народів, які мають власну історію та культуру, то людська мова є мозаїкою народних мов. Для кожного народу його мова – святиня. І для індивіда рідна мова – храм та невидима, але могутня сила, що пов'язує його з власним народом. Можемо сказати, що рідна мова для людської душі – батьківщина, де б людина не жила, вдома чи начужині... [5].

Впевненість у собі та повага до себе – основа розвитку кожної спільноти. Відповідно будь-якій спільноті для того, щоб вірити в себе, потрібно самовизначитись, бути певною у своїй ідентичності, мати відчуття спорідненості та безперервності свого існування. Це означає, що національна спільнота повинна мати своє наймення, територію, свої традиції та культуру, єдність у поглядах щодо спільного походження, відчуття однаковості, спільності та приналежності до спільноти, навіть якщо це відчуття ілюзорне.

Маніпулювання поняттям ідентичності у процесі класифікації спільноти на, наприклад: наші, чужі, домінуючі, і привілейовані, елітні, підпорядковані, які становлять більшість / меншість і под., узгоджує членів цих спільнот згідно ієрархії суспільних, політичних та економічних відносин. Однаковою мірою це стосується підтримання та збереження власної культури та її надбань, участі в конкурентній боротьбі за вплив та становище у світовій ієрархії.

Загалом ідентичності, усвідомленню індивіда щодо приналежності своєму народові, тобто етнічній / національній ідентичності, належить одна з ключових ролей на індивідуальному та колективному рівнях. У понятті етнічної / національної ідентичності (вона є лише однією з форм ідентичності взагалі) містяться параметри об'єктивні, тобто те, про що можна довідатись (об'єктивний культурний зміст) і суб'єктивні – те, що є емотивним (відчуття приналежності та лояльності). Ці параметри постійно взаємодіють і змінюються. Їм завжди притаманне лише те, що у них вірять, як в основу спільноти.

Оскільки поняття етнічної/національної ідентичності містить у собі показники спільного й однакового ("ми") та показники відмінного ("вони"), воно водночас є комунікативним та розпізнавальним засобом окремих особистостей чи груп. Інакше кажучи, ідентичність пов'язана водночас з подібностями та відмінностями.

Дослідження ідентичності з одного боку дає уявлення про себе (у сенсі концепції Б.Андерсона), а з другого – розкриває себе як таке, що відрізняється від інших використанням тих аспектів культури, які певна спільнота, з метою демонстрації своїх особливостей, обрала собі як засоби розрізнення.

Пошуки ідентичності спрямовують культури до самих себе, але таке підтвердження власної ідентичності потребує комунікації та взаємодії з іншими спільнотами. У зв'язку з цим деякі дослідження у галузі культурної антропології (науки, що займається дослідженням культури різних груп людей), ґрунтуються на постулатах теорії комунікації культури, з точки зору якої культурні феномени трактуються як феномени комунікативні. Деякі представники цієї теорії, наприклад, Е.Сапір, наголошують, що суспільство ― динамічне переплетіння, чи мережа різних за складністю домовленостей між людьми та групами людей, а комунікація – механізм залежної домовленості людей [15, c. 56–58]. Учений також стверджує, що історія цивілізації – це постійно прогресуюче розширення обсягу комунікації [15, c. 61]. Відповідно до цього, система цінностей одного суспільства справді може визначатись у спільному контексті з системами цінностей інших суспільств лише в процесі взаємодії з ними, тобто в процесі комунікації.

Через те не випадково поряд з інтересом до проблем ідентичності людини та ідентичності спільноти з точки зору усіх можливих аспектів цього явища (від екологічного, економічного, соціологічного, антропологічного, політичного і т.ін.) виникає інтерес до одного з ключових чинників процесу ідентифікації – до мови.

У сучасній науковій літературі з проблем антропології мову розглядають якодну з найсуттєвіших складових, які визначають поняття культурної та етнічної/національної ідентичності[14, c. 110 – 122, 13, c. 25–30]. Хоча контакти між людьми здійснюються по-різному, мова безпосередньо та опосередковано все ж залишається основним засобом комунікації.

Приналежність до етнічної спільноти народу та нації визначається спільною суспільно-культурною моделлю, яка охоплює низку таких елементів, як культура (у найширшому сенсі цього слова), релігія, історія, мова, життєвий простір, усвідомлення спільності і приналежності до спільноти, соціальна та політична організованість тощо. Саме ці елементи (їх достатньо і вони часто змінні) допомагають суспільним групам визначитися щодо етнічної приналежності. Особливі обставини у кожному конкретному випадку (від спільноти до спільноти) визначають важливість елементів для процесу самоідентифікації та ідентифікації, тобто для процесу визначення спільностей з тими, що належать до своєї спільноти ("ми"), і відмінностей від тих, хто належить до інших спільнот ("вони").

Мова – один з найбільш конкурентоспроможних елементів серед визначників приналежності до етносу/нації. Передовсім йдеться про те, що при сучасному соціально-орієнтовному та спрощеному підході до генези етнічної/національної ідентичності, який полягає у визначенні кордонів між групами, (цей підхід наприкінці 60-х років запропонував норвезькийетнолог Ф.Барт, а поняття "антропології кордонів" в середині 90-х років увели ірландські антропологи Х. Доннан та Т.М.Вілсон) мова стала як "... примарна та емотивно найінтенсивніша комунікаційна система, яку повинен засвоїти кожен член спільноти. Засвоєння мови спільноти має вирішальний вплив на розуміння кордонів..."[24, c. 331–335].

У період романтизму (в цьому напрямі була зорієнтована філологія у ХІХ ст.) укорінилося розуміння, що ідентичність та спорідненість мови, а отже і можливість домовленості у широкому плані, є необхідною передумовою формування й існування певної спільноти. Таким чином мова – засіб, за допомогою якого спільноти інтегрують та диференціюються [3, c. 38]. Але роль мови у цьому відносна. Традиція, що всі спільноти, які мали мову, а згодом сформували націю – нехарактерна, наприклад, для країн Центральної Європи, де тривалий час існували багатонаціональні спільноти. Там, навпаки, після розпаду цих спільнот нації утворили мови. Тому таке трактування проблеми не зовсім точне. Численні емпіричні дослідження доводять, що етнічні та мовні кордони не завжди збігаються (цю тезу було з'ясовано дослідженнями в галузі лінгвістичної географії) [6, c. 172]. Є і багатонаціональні спільноти, тому не є обов'язковою вимога, щоб однією мовою розмовляла лише одна етнічна спільнота. Єдиний різновид спільноти, який справді несе відповідальність за існування певної мови – конкретна мовна спільнота, тобто колектив, який цією мовою розмовляє1. Крім того, члени однієї мовної спільноти не обов'язково повинні жити на тих самих територіях і в рамках однієї етнічної, національної чи політичної формації.Цікавий у цьому плані приклад мусульман-бошняків, які тривалий час проживають у Туреччині і досі розмовляють боснійською мовою [19, c. 32–37]. Приналежність до будь-якої специфічної мовної спільноті визначає людину як члена цієї особливої, відмінної від інших спільноти.

Зміна позиції мови в спільноті пов'язана з різноманітністю засад, на яких спільнота була заснована. Крім однонаціональних спільнот (держав), існують такі, які є етнічною, мовною та релігійною сумішшю. Усі групи в такій спільноті, зрозуміло, домагаються для себе гарантованих однакових прав. Це ґрунтується на моральних засадах [18, c. 15]. Деякі вчені висувають як заперечення аргумент, що такі права не використовуються там, де більше народів використовують одну мову. Термін "народ" не обов'язково зв'язаний з поняттям мови, – його може замінити поняття "мовної спільноти" [18, c. 15]. Як приклад наводять факт мови англійської (а не американської, новозеландської чи австралійської), іспанської (а не чилійської чи мексиканської), арабської (а не іранської чи алжирської і т.ін.), хоча в кожному випадку спостерігаються відмінності між варіантами цих же літературних мов у різних країнах [9, c. 321–329].

Loading...

 
 

Цікаве