WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Договори як форма цивільного законодавства. Звичаї. Міжнародні договори. Аналогія. Значення судової практики - Реферат

Договори як форма цивільного законодавства. Звичаї. Міжнародні договори. Аналогія. Значення судової практики - Реферат

норми. Воно вирішується таким чином: якщо міжнародний договір укладений раніше, акт цивільного законодавства не набирає чинності взагалі. Якщо ж акт цивільного законодавства виданий раніше, ніж був укладений міжнародний договір, то такий акт втрачає силу з моменту набрання чинності міжнародним договором. При цьому мають застосуватися правила про дію закону в часі, встановлені ст.5 ЦК.
Щодо міжнародних договорів, які стосуються цивільних відносин і в яких держави відповідно виступають як суб'єкти цивільного права, постає питання: як мають оцінюватися такі договори - як угода суб'єктів цивільного права чи як акти цивільного законодавства?
Специфічність міжнародного договору як форми цивільного за-конодавства полягає в тому, що це є угода суб'єктів цивільного права (ст.6 ЦК), яка після надання міжнародному договору чинності в Україні в порядку, викладеному вище, стає частиною національного законодавства, а відтак переходить у категорію "акти цивільного законодавства".
Водночас немає правових перешкод для того, щоб суб'єкти цивільних відносин, які виникають у державі, укладаючи угоду, обрали як зразок положення міжнародного договору, який не набрав чинності в Україні. У цьому випадку такий міжнародний договір фактично стає формою цивільного законодавства, але вже не як акт цивільного законодавства, а як договір суб'єктів цивільного права.
З урахуванням цих міркувань можна дійти висновку, що слушною є оцінка міжнародного договору і як акта цивільного законодавства, і як договору суб'єктів цивільного права.
Практичне значення такого поділу полягає в тому, що у першому випадку положення міжнародного договору як акта цивільного законодавства є обов'язковими для учасників відповідних цивільних відносин у повному обсязі, а у другому - стають обов'язковими для сторін і третіх осіб у тому обсязі, в якому вони включені у договір між ними.
Аналогія
Цивільне законодавство не здатне (та й не призначене) встановлювати норми на всі випадки життя. Його характерною рисою є диспозитивність у врегулюванні цивільних відносин.
У зв'язку з цим виникає проблема так званих прогалин у законодавстві та їх подолання.
Вирішити її покликані такі засоби, як аналогія закону і аналогія права.
Якщо раніше можливість застосування аналогії ґрунтувалася на положеннях ст.11 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України, то тепер ст.8 ЦК прямо вказує на можливість застосування аналогії закону та аналогії права.
Застосування аналогії закону та аналогії права можливе за таких умов: 1) відносини сторін знаходяться у сфері дії цивільного права, тобто є цивільними відносинами (ст.1 ЦК); 2) зазначені цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором; 3) існують норми, що регулюють схожі за змістом цивільні відносини.
Але тут варто звернути увагу на таке. Частина 1 ст.8 ЦК передбачає, що аналогія закону може мати місце, якщо цивільні відносини не врегульовані актами цивільного законодавства або договором. Звідси можна дійти висновку, що положення ст.8 ЦК стосуються лише судових органів. Адже, як випливає з неї, аналогія закону може мати місце лише тоді, коли цивільні відносини не врегульовані ні законодавством, ні договором. Отже, врегулювавши свої відносини договором, сторони не можуть вдаватися до аналогії: їх угода усуває таку можливість.
Якщо використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин неможливо (наприклад, через відсутність норм, що регулюють подібні відносини), то застосовується аналогія права, тобто використовуються загальні засади цивільного законодавства, встановлені ст.3 ЦК.
Аналогію права можуть використати суб'єкти цивільного права, обираючи для себе при укладенні договору, не передбаченого законом, орієнтири змісту (умов останнього). Крім того, аналогію права може використати будь-який орган чи особа, яка має цивільну юрисдикцію (застосовує цивільно-правові норми): суди всіх рівнів, прокурори, нотаріуси та інші.
Значення судової практики
Роль судової практики залежить від системи приватного права. У англо-американській системі вона належить до джерел (форм) цивільного права, в інших системах приватного права відіграє допоміжну роль.
Українська традиція приватного права належить до континентальних систем, і тому судовий прецедент офіційно не є джерелом цивільного права в Україні.
Водночас не можна недооцінювати значення судової практики, а роль її потребує спеціального розгляду.
Передусім слід звернути увагу на те, що поняття "судова практика" має декілька аспектів.
По-перше, під цим терміном розуміють керівні роз'яснення вищих судів щодо застосування цивільного законодавства. Такі роз'яснення містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України, а також листах Президії Вищого арбітражного (господарського) суду України. Вони приймаються на основі аналізу і узагальнення судової практики, даються в порядку судового тлумачення і є обов'язковими при вирішенні цивільних спорів у справах відповідної категорії.
Таким чином, виникає ситуація, коли, з одного боку, формально судовий прецедент не визнаний, але, з іншого - всі державні органи, насамперед суди, зобов'язані керуватися тлумаченням норм, яке дав Верховний Суд. У зв'язку з цим питання про природу керівних роз'яснень судів є спірним: одні автори вважають, що керівні роз'яснення Верховного Суду містять норми права, Інші -це заперечують.
Для відповіді на зазначене запитання звернімося до встановлення суті керівних постанов Пленуму Верховного Суду України.
Повноваження Верховного Суду з цього питання визначені Законом України від 7 лютого 2002 р. "Про судоустрій України". Він передбачає, що Верховний Суд вивчає і узагальнює судову практику, аналізує судову статистику і дає керівні роз'яснення судам з питань застосування законодавства, які виникають при розгляді судових справ.
На відміну від попереднього Закону, прийнятого 5 червня 1981 р., де встановлювалося, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України єобов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, котрі застосовують закон, щодо якого дане роз'яснення (ст.ст.40, 45), новий Закон "Про судоустрій України" не містить таких положень.
Проте важко уявити керівні роз'яснення, які не мали б обов'язкової сили. В іншому разі це вже будуть не керівні роз'яснення, а рекомендації, пропозиції тощо. Звідси випливає, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, формально не створюючи нових норм права, водночас фактично мають обов'язкову силу. Про обов'язковість цих роз'яснень свідчить вимога, згідно з якою у мотивувальній частині рішення у цивільній справі мають міститися в необхідних випадках посилання на відповідні керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду (абзац 4 п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. № 11 "Про судове рішення").
Таким чином, хоча формально постанови пленумів вищих судів покликані лише тлумачити і роз'яснювати сенс цивільного законодавства, але фактично вони є джерелами (формами) цивільного права.
По-друге, термін "судова практика" використовується для позначення багаторазового, уніфікованого розв'язання судами однієї і тієї ж категорії справ.
Судова практика, якщо тлумачити її як сукупність судових рішень, не є джерелом цивільного права. Кожен суддя, вирішуючи справу, в якій є судова практика, що склалася, водночас не зв'язаний висновками, зробленими іншими судами з подібної категорії справ. Він виносить рішення, грунтуючись на своєму внутрішньому переконанні, яке склалося внаслідок правової оцінки встановлених судом обставин справи.
Водночас судова практика, що складається таким чином, відображає тенденції тлумачення і застосування законодавства і може спричинити непрямий вплив на рішення в кожному окремому випадку. Тому вивчення і аналіз практики судів різних рівнів, що складається, безумовно, корисне для юриста, особливо для практикуючого.
Loading...

 
 

Цікаве