WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Iсторичний розвиток пенітенціарної системи України - Реферат

Iсторичний розвиток пенітенціарної системи України - Реферат

законоположення, спрямовані на підвищення ефективності таких мір покарання, як примусові роботи і заслання. Закон про примусові роботи без позбавлення волі був прийнятий ВЦВК і РНК РРФСР 21 травня 1928 року. Істотні зміни у роботі виправно-трудових установ були внесено постановою ЦВК і РНК СРСР від 6листопада 1929 року, якою передбачено, що позбавлення волі на термін до трьох років здійснюється у виправно-трудових колоніях за місцем проживання, а позбавлення волі від трьох до десяти років у виправно-трудових таборах у віддалених районах країни. Постановою РНК СРСР від 7 квітня 1930 року було затверджено "Положення про виправно-трудові табори." 10 січня 1930 року прийнята Постанова ВЦВК і РНК СРСР "Про заслання і висилку, що застосовувались за судовими вироками". Заслання з'єднувалося з примусовими роботами або службою в установах, що оговорювалися у вироку суду. 13 грудня 1930 року ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову про скасування НКВС СРСР і його органів на місцях. У зв'язку з цим Головне управління місць ув'язнення і всі місця позбавлення волі були передані у ведення республіканських наркоматів юстиції. Що ж стосується таборів примусових робіт, то управління ними було залишено за об'єднаним державним Політичним управлінням - ОДПУ Союзу РСР. В Російській Федерації постановою ВЦВК і РНК 1 серпня 1933 року був затверджений новий Виправно-трудовий кодекс. На Україні новий виправно-трудовий кодекс не приймався. Формально діяв Кодекс 1925 року, а практично у своїй діяльності установи керувалися різноманітними відомчими інструкціями, з урахуванням положень Виправно-трудового кодексу РРФСР 1933 року. У той час існувала відома розбіжність між вимогами виправно-трудових кодексів і практикою. Поряд із виправно-трудовими колоніями продовжували існувати виправно-трудові табори, хоча такий вид місць позбавлення волі кодексами не передбачався (продовжувала діяти постанова РНК СРСР від 7 квітня 1930 року ). 10 липня 1934 року ЦВК СРСР прийняв постанову "Про утворення Народного Комісаріату Внутрішніх Справ" із новими функціями. У складі цього наркомату було утворено Головне управління виправно-трудових таборів, трудових поселень і місць ув'язнення (ГУЛАГ). На Україні в складі Наркомату внутрішніх справ було створено Управління виправно-трудових таборів і колоній. У той період керівництво місцями позбавлення волі в наркоматі внутрішніх справ України (як і в НКВС СРСР) здійснювалося декількома структурними органами. Окремими табірними пунктами (на Україні таборів не було), виправно-трудовими колоніями, транзитно-пересильними пунктами й інспекціями виправно-трудових робіт керувало Управління виправно-трудових таборів і колоній. Виховно-трудовими і виховними колоніями, дитячими приймачами-розподільниками керував відділ трудових колоній (ВТК), що був самостійною структурою Наркомату. Помічником начальника цього відділу в 1928-1937 роках працював відомий письменник-педагог Антон Семенович Макаренко. У період 1935-1940 років було прийнято лише два законодавчих документи в частині виправно-трудових установ: 31 травня 1935 року РНК СРСР і ЦК ВКПб прийняли постанову "Про ліквідацію дитячої безпритульності і бездоглядності", у якій в якості місць ув'язнення засуджених до позбавлення волі неповнолітніх замість шкіл ФЗУ особливого типу було визнано необхідним організувати трудові колонії для неповнолітніх. 8 серпня 1936 року постановою ЦВК і РНК СРСР були внесені доповнення в Основні початки карного законодавства і система виправно-трудових установ доповнена новим їхнім видом - в'язницею. В'язницями (вони виконували і роль слідчих ізоляторів) відало тюремне управління. У той період число в'язниць на Україні було значним (крім обласних були районні і міжрайонні в'язниці). У період Великої Вітчизняної війни значна частина засуджених чоловіків за менш тяжкі злочини придатних до військової служби були мобілізовані у Червону Армію. З території України й інших західних регіонів СРСР усі місця позбавлення волі були евакуйовані з причини погрози їхньої окупації. Евакуація в більшості випадків проводилася пішим порядком і тривала декілька місяців. 19 квітня 1943 року Указом Президії Верховної Ради СРСР було передбачене позбавлення волі у виді каторжних робіт на термін від 15 до 20 років для фашистів і їхніх посібників, винних у вчиненні звірячих розправ над радянськими людьми. Ця категорія засуджених трималась в спеціальних в'язницях і таборах. У 1944 році у виправно-трудових установах була створена спеціальна служба по нагляду за поводженням засуджених. Її створення сприяло наведенню правопорядку в установах, зміцненню дисципліни й організованості серед засуджених. Довоєнна структура управління місцями позбавлення волі існувала й у повоєнні роки, аж до 1960 року. На Україні після закінчення війни прийшлося наново будувати і відновлювати систему місць позбавлення волі. Її структура на той період була така:
1. Виправно-трудові колонії для тримання повнолітніх засуджених до позбавлення волі на стислі терміни;
2. Окремі табірні пункти для тримання повнолітніх засуджених до позбавлення волі на термін три роки і більше;
3. Трудові колонії для неповнолітніх засуджених до позбавлення волі;
4. В'язниці для засуджених до тюремного ув'язнення;
5. Транзитно-пересильні пункти.
Були також штрафні підрозділи, замість яких у 1948 році були засновані підрозділи суворого режиму, у яких трималися злісні порушники порядку відбування покарання. У перші повоєнні роки, крім того, на території України знаходилося декілька таборів, що підпорядковувалися безпосередньо НКВС СРСР. Для контролю за їхньою діяльністю в МВС УРСР був створений табірний відділ. Цей відділ контролював лише питання охорони і режиму тримання засуджених. Після закінчення відбудовних робіт на шахтах і заводах Донецької і Луганської областей і будівництва автостради Москва - Сімферополь зазначені табори були розформовані і табірний відділ припинив своє існування. У березні 1953 року ЦК КПРС, Рада Міністрів СРСР та Президія Верховної Ради СРСР прийняли постанову, котрою Міністерство державної безпеки СРСР і Міністерство внутрішніх справ СРСР були об'єднані в одне - Міністерство внутрішніх справ СРСР. При цьому тюрми, слідчі ізолятори і трудові колонії неповнолітніх були залишені в МВС, а виправно-трудові колонії і табори передані в підпорядкування Міністерства юстиції. Таке рішення не виправдало себе і на початку 1954 року виправно-трудові колонії і табори були повернуті у ведення МВС. У 1954 році було відновлено дострокове й умовно-дострокове звільнення засуджених. Інститут заліку робочих днів, що існував до цього, був скасований. У 1957 році постановою Ради Міністрів України було затверджено Положення
Loading...

 
 

Цікаве