WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Історичні витоки сучасного розуміння закону в Україні - Реферат

Історичні витоки сучасного розуміння закону в Україні - Реферат

Історичні витоки сучасного розуміння закону в Україні

Однією з основ демократії є розвинутий парламентаризм. Останній же передбачає прийняття якісних законів. Тобто без сумнівів можна стверджувати, що демократія, парламентаризм та якісні закони тісно пов'язані між собою.

Відомо, що такі явища як демократія та парламентаризм, не встановлюються миттєво, вони "проростають" з культурних основ народу (частиною яких є і правова культура суспільства). Це тривалий процес, який охоплює декілька історичних епох країни. Щоб визначити стан сучасної демократії та парламентаризму, потрібно проглянути динаміку їх розвитку протягом певного часу.

Юридичний закон – це також "триваюча" правова категорія. Розуміння його складається протягом довгого часу. Кожна наступна епоха вносить щось нове у розуміння закону, але його основа (тобто сукупність головних ознак закону) залишається незмінною. Також і проблеми, з якими стикаються законотворці та правозастосовуючі органи, в основі своїй залишаються одними й тими ж протягом довгого часу.

Отже, через історію розвитку розуміння закону пропонуємо спробувати визначити:

– основні етапи розвитку сучасного закону;

– незмінні ознаки закону, які забезпечують наступність його розуміння;

– особливості закону у кожну епоху;

– історичні особливості закону, які впливають на сучасний законотворчий процес.

В рамках цього дослідження ми зробимо два суттєвих обмеження:

По-перше, у дослідження теорії закону обмежимось часовими межами з середини ХІХ століття і до наших днів. Таке обмеження обумовлене тим, що, саме починаючи з ХІХ століття поняття закону в Росії та на території сучасної України стало оформлятись в більш-менш чіткі правові рамки. Зокрема, тут потрібно згадати реформи М.М.Сперанського, який уклав Звід законів Російської імперії та намагався реалізувати План державного перетворення1. Зроблені тоді висновки та пропозиції стосовно закону, по суті, покладені в основу сучасного розуміння закону та можуть бути використані для його удосконалення.

По-друге, обмежимось лише поглядами російських та українських правознавців, адже саме вони сформували основи сучасного закону в Україні, іноді переосмисливши західні теорії закону.

На нашу думку, звертаючись до історії вчень про закон, потрібно обмежитись трьома великими періодами його розвитку:

1) дореволюційний або дорадянський період (середина ХІХ– початок ХХ століття);

2) радянський період (1917 – 1991 рр.);

3) сучасний або пострадянський період (1991 рік – до наших днів).

В дорадянський період проблематикою закону займались такі видатні правознавці: М. Капустін, Н.А. Гредескул, М.М. Коркунов, Е.М. Трубєцкой, Ф. Регельсбергер Г.Ф. Шерше-невич та інші.

Вже тоді вони визначали основні ознаки закону:

1) Прийняття закону законодавчою владою. Під поняттям законодавчої влади науковці розуміли сукупність органів держави, які були уповноважені видавати закони. В Російській імперії того часу та на території сучасної України під законодавчою владою розуміли монарха та Державну Думу. Ця ознака по-різному відображається в різних джерелах. Зокрема, не збігаються обсяги понять, які використовуються для означення суб'єкта, що творить закон. Так, "правовий авторитет" Трубєцкого і "суспільна влада" Капустіна набагато ширші поняття від "державної влади"4 Гредескула. Але поняття "державної влади" включає, але не дорівнює "законодавчій владі" та "органам законодавства".

Така "суміш" понять, на нашу думку, є наслідком тенденції до поступового регламентування законодавчої процедури та намагання обмежити (а вірніше упорядкувати) право монарха на видавання законодавчих актів. І сьогодні особливо актуальна формула, запропонована Капустіним: "по мірі визначеності влади стає більш визначеною формальна сторона закону".

2) Наявність особливої процедури, "сходинок" прийняття закону. В літературі її також іменують "законодавчий порядок". Туди вплетені суб'єкти законотворення, предмет закону та методи врегулювання того чи іншого суспільного відношення.

Узагальнюючи різні підходи до виокремлення стадій "законодавчого порядку", можна виділити такі:

A) визначення приводу, мотиву видання закону – "спостереження за життям, звичаями, фактичне вираження сил вказує на потребу визначеного напрямку".

Б) Ініціатива закону, яка належить всім представникам законодавчої влади (складення та подача проекту закону). Вважалось, що найоптимальнішим є належність права законодавчої ініціативи парламенту та уряду; виділялась також можливість народної законодавчої ініціативи.

B) Обговорення проекту закону. Воно проходило в подвійній формі: з боку всіх членів суспільства (в друкованих виданнях) і у законодавчому зібранні. На цьому етапі могли вноситись правки до проекту законодавчого акту. Обговоренню проекту законів в дореволюційний період відводили місце зв'язуючої ланки між суспільством та державою. Доводилось, наприклад, що не окремі особи в Думі обговорюють закон, а весь народ бере участь у виданні закону. Завершується обговорення проекту закону голосуванням "за" чи "проти" прийняття закону в цілому більшістю голосів в парламенті. Але більшість парламенту – величина мінлива і відображає лише частину інтересів суспільства, тому сформульований закон не може вважатись безумовним вираженням права і рішенням цілого суспільства. Необхідно, щоб закон пройшов ще одну стадію і виражав волю того, хто уособлює в собі все суспільство без різниці його повноправних та неповноправних членів9 .

Г) Санкція або схвалення закону. Цим правом володіє монарх – вираження "особистої волі суспільства"10. Гредескул зауважує, що "влада монарха по відношенню до санкціонування залишається практично необмеженою ... коли вплив народу на свої справи ще фактично не встановився"11. Тут яскраво проявляється методологічна та філософська основа дуалізму законодавчої влади. З цього, на нашу думку, бере початок одна з невирішених проблем дорадянського періоду.

Д) Обнародування або публікація закону є завершальною стадією законодавчої процедури.

Сьогодні ми маємо, по суті, подібну процедуру прийняття закону, але такою послідовною вона була лише теоретично, чим дуже завдячувала науковцям, які активно розробляли проблематику закону. На практиці ж закони могли видаватись і поза будь-яким порядком, а спроби створити визначений порядок видання законів, видавались зажди більш чи менш невдалими. Особливо дестабілізувало дію закону прийняття указу ("надзвичайного розпорядження") Імператора, який мав силу закону та видавався поза законодавчими процедурами. Таким чином проводилась фактична дискредитація закону.

3) Ознака необхідності правового регулювання у формі закону. Правознавці зазначали, що закон не виникає довільно, на "порожньому місті". Він обумовлений об'єктивною необхідністю урегулювати ті чи інші суспільні відносини, а точніше "охоронити певне відношення між особами". Предмет закону визначає не законодавець, а суспільство. Такою ж мотивацією виправдовувались одноособові укази Імператора, адже потреба у їх існуванні була обумовлена самим народом, а монарх лише усвідомлював і, як йому належить, виражав цю потребу.

4) Ознака всезагальності та загальнообов'язковості закону. Ця ознака випливає із основи необхідності закону та проходження відповідної законодавчої процедури прийняття. "Кожен член суспільства у своїй діяльності зобов'язаний визнавати, що в законі виражена істина, наскільки вона може прикладатись до даних відносин життя, що в ньому віднайдена найкраща і найтвердіша форма охорони благ". Але при згаданій всезагальності закону та формальній рівності осіб перед законом, доводиться також теза про те, що при особистій нерівності було несправедливо підкоряти всі особи однаковим вимогам і накладати на них однакову відповідальність. Звідси беруть свій початок "особливі" закони, які встановлюють виключення із загального правила та привілеї окремим категоріям осіб. Саме ці "подвійні" стандарти особливо критикувались у радянську епоху.

Loading...

 
 

Цікаве