WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Криміналістичні аспекти усунення протиріч у доказах під час розгляду кримінальної справи у суді - Реферат

Криміналістичні аспекти усунення протиріч у доказах під час розгляду кримінальної справи у суді - Реферат

Криміналістичні аспекти усунення протиріч у доказах під час розгляду кримінальної справи у суді

Постановка проблеми у її загальному вигляді та наводити її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями визначена автором1 і дана стаття є логічним продовженням попередніх наукових пошуків.

Важливою умовою правильного вирішення кримінальної справи є перевірка достовірності зібраних доказів шляхом їхнього зіставлення, усунення можливих протиріч між ними, але у будь-якому разі - це потреба в з'ясуванні причин цих протиріч.

Положення ч. 2 ст. 327 КПК про те, що обвинувальний вирок ухвалюється лише за умови, якщо в ході судового розгляду винуватість підсудного у вчиненні злочину доведена, зокрема, означає, що досліджені в судовому засіданні докази повинні у своїй сукупності однозначно свідчити про винність підсудного, повинні, так би мовити, "гармоніювати", підтверджувати, доповнювати один одного.

Якщо ж той чи інший доказ випадає із загального ланцюга, суперечить іншим доказам, якщо про одні й ті ж істотні обставини в різних матеріалах справи міститься різна, часом взаємо заперечлива інформація - це означає, що один із доказів, а можливо і усі вони, недостовірні: помилкові, неправдиві або неправильно були сприйняті й оцінені слідчим, прокурором, судом.

За наявності не усунутих протиріч у доказах не може бути ухвалений обвинувальний вирок. Відповідно до ч. 1 ст. 334 КПК в обвинувальному вироку повинні бути наведені докази, на яких грунтуються висновки суду і мотиви, за яких суд відкинув інші докази. Якщо це не зроблено, тим більше якщо судом не з'ясовані причини протиріч у доказах і їх не пояснено, вирок згідно з ч. 1 ст. 369 КПК підлягає скасуванню.

Зазначені положення зберігаються й у проектах КПК2. Одна з необхідних умов виконання вимог закону про повне і всебічне дослідження обставин справи — перевірка, першочергово криміналістичними засобами, так званих, негативних обставин, тобто реальних явищ - відображень супутніх розслідуваній події процесів, наслідки яких не узгоджуються з версією обвинувачення, суперечать (принаймні, на перший погляд) іншим фактам, що вже попередньо оцінені як встановлені.

У реальному житті, на практиці, коли в слідчого, прокурора, судді вже склалася певна позиція про доведеність чи недоведеність обвинувачення в цілому чи окремих інкримінованих обвинуваченому обставин, вимога перевірки фактів, що суперечать цьому уявленню, психологічно сприймається часом як непотрібне ускладнення в роботі, як створення зайвих труднощів. Юристи іноді виходять (свідомо чи несвідомо) з того, що в подібних випадках можна покластися на своє внутрішнє переконання, інтуїцію і відкинути, проігнорувати те, що не вписується у вже створену в розумі картину злочину. Це глибоко помилковий підхід. Насправді увага до негативних обставин, до доказів котрими вони підтверджуються, має винятково важливе значення. Перевірка таких доказів поглиблює процес усебічного дослідження обставин справи, стимулює активну діяльність слідчого, обвинувача, захисника, судді (суддів); охороняє від поверхневого підходу, однобічності, упередженості. Своєчасне виявлення і дослідження "проти доказів", з'ясування їхньої дійсності, їх справжнього значення - усе це дає можливість, так би мовити, перевірити версію обвинувачення на міцність, породжує (у випадку підтвердження) переконаність у її обгрунтованості, полегшує прийняття рішень суддями, створюючи в них упевненість у тім, що не залишено без уваги жоден з доказів, який міг би спростувати обвинувачення.

На це більше ста років тому звернув увагу один із піонерів криміналістики Г. Гросс. Говорячи, наприклад, про огляд місця злочину, Г. Гросс зазначав, що в протоколі цієї слідчої дії необхідно відобразити не тільки всі місця, де були знайдені сліди злочину, але і ті, де вони "могли б бути, але чомусь не були знайдені". "Окрім цього варто звертати увагу, - продовжує Г. Гросс, - і на негативні дані, тому що з одного боку вони можуть сприяти одержанню позитивних даних, а з іншого - заспокоїти у тому що і ці дані не були залишені без уваги. Коли виникає потреба, наприклад, описувати сліди крові, знайдені в кімнаті убитого, то недостатньо тільки перерахування їх, потрібно також зазначити, що, наприклад, в умивальнику не виявлено води з домішками крові, що не знайдено відбитків від забруднених кров'ю рук. Якщо, скажімо, був зроблений безуспішний пошук компрометуючих документів, то в протоколі необхідно точно вказати, що в грубці не було попелу від згорілого паперу".

Уважно прочитавши і вдумавшись у ці рядки, кожний, хто коли-небудь розслідував чи розглядав кримінальну справу або готує себе до цієї діяльності, зрозуміє, яке значення можуть набути в майбутньому ті дані, про які пише Г. Гросс.

Завдяки кінематографу й літературі працівники слідства набули рис і характеристик людини, якій властиві сумніви. Однак це не та людина, котра постійно перебуває в стані невпевненості, який А.Ф.Коні йменував "лінню розуму". Дієвий сумнів стимулює ретельну перевірку зібраних і пошук нових доказів, сприяє відшуканню істини. "Сумнів зобов'язує слідчого до подальшого розслідування. Сумнів слідчого - обов'язковий психологічний місток у переконаність, упевненість, без якої неможлива оцінка доказів4.

Такий сумнів на певних проміжних етапах дослідження й оцінки доказів, безумовно, повинен бути властивий також обвинувачу і суддям.

На практиці доволі часто виникають ситуації, пов'язані з впізнаванням підозрюваного, який не має певних ознак, названих упізнаючою особою як важливих для цього процесу (зокрема, наприклад, не встановлено, чи є у впізнаваної особи предмети одягу, зазначені впізнаючим, чи ні тощо?). Сумніви, що з'являються в зв'язку з цим, повинні з'ясовуватися ще на досудовому слідстві, а суд зобов'язаний перевірити, чи це зроблено.

Ось характерний приклад, описаний свого часу у спеціальній літературі.

За підозрою в зґвалтуванні двох малолітніх дівчат був затриманий водій автомашини. Потерпілі впізнали і його, і автомобіль, на якому, за їхніми словами, приїжджав ґвалтівник.

Упізнання було досить упевненим. Не сходилася тільки одна деталь: у затриманого, незважаючи на всі пошуки, не було знайдено бежевих штанів, у які, як упевнено заявляли обидві потерпілі, був одягнутий злочинець. "Зрозуміло, легко було спокуситись поясненням відсутності таких штанів їхнім прихованням поза межами помешкання затриманого чи знищенням або, нарешті, помилкою потерпілих, що спостерігали злочинця в умовах недостатньої видимості у поєднанні зі станом сильного переляку, - писав автор статті, у якій було наведено цей приклад, - але слідчий не піддався спокусі"5.1 його наполегливість призвела до позитивного результату: було встановлено справжнього злочинця, зовні дуже схожого на попередньо запідозреного, який мав таку ж автомашину, а головне, - одяг, про який заявляли потерпілі.

Неважко уявити, як складно було б встановити істину, якби слідчий не виявив такої об'єктивності і наполегливості, і завчасно повірив би у непогрішність своєї версії, і якби цим же шляхом пішли обвинувач і судді.

На жаль, так буває й під час судового розгляду в кримінальних справах.

Судова практика засвідчує, що однією з головних причин помилок під час кримінального судочинства була саме неуважність до обставин, що не укладаються у версію обвинувачення, ігнорування фактів, що суперечать цій версії.

Криміналістичною наукою та судовою практикою напрацьовано комплекс способів, які в багатьох випадках сприяють усуненню в судовому розгляді протиріч між доказами чи, принаймні, з'ясуванню їхніх причин. Насамперед, це ретельне дослідження раніше зібраної досудовим слідством і судом доказової інформації як щодо кожного доказу окремо (у першу чергу тих, які не узгоджуються з більшістю інших, чи внутрішньо суперечливих), так і всіх їх у сукупності.

Вирішальне значення тут має з'ясування таких питань:

1. Чи немає обставин, що породжують сумнів у достовірності того чи іншого доказу (йдеться, головно, про показання осіб, допитаних у справі);

- чи дотримані процесуальні форми і правила допиту, зокрема вимоги про участь у передбачених законом випадках захисника на допитах підозрюваного і обвинуваченого; про присутність педагога, батьків чи інших законних представників на допиті свідка, який не досягнув 14-ти чи 16-ти років (ст. 169 і 307 КПК); про участь понятих у відповідних слідчих діях тощо. Недотримання встановлених законом вимог може не тільки породити сумнів щодо достовірності доказу, але і стати причиною до визнання його таким, що не має юридичної сили, оскільки був отриманий з порушенням закону;

- чи немає об'єктивних чи суб'єктивних обставин, що могли б перешкодити допитуваному належно сприйняти навколишні факти минулої злочинної події, зберегти в пам'яті і дати про них повні, відповідні дійсності показання. Мова йде, наприклад, про ті випадки, коли свідок спостерігав перебіг події в умовах поганої видимості (у темряві чи за наявності перешкод), швидкоплинності і незвичності події (зіткнення автомашин); чи якщо допитувана особа страждає дефектами зору, слуху, перебувала в обумовленому злочином стресовому стані і т. ін.;

- чи є підстави припускати необ'єктивність допитуваної особи, можливість дачі нею неправдивих показань (які, скажімо, взаємини свідка з підсудним і потерпілим ?) тощо.

2. Чи є в показаннях потерпілого, підсудного, свідка, у висновку експерта протиріччя, неточності, прогалини; як розвивалися, змінювалися ці показання чи висновки впродовж усього досудового розслідування і судового розгляду.

3. У чому саме показання, даної особи чи інший доказ суперечить іншим зібраним у справі доказам.

Основні засоби з'ясування зазначених питань: ретельний допит потерпілого, підсудного, свідка, експерта; зіставлення між собою показань однієї й тієї ж особи, які були дані на різних етапах провадження у справі; зіставлення показань з іншими доказами (очна ставка; перехресний допит; пред'явлення допитуваним речових доказів, документів і т.п.).

Виконання зазначених слідчих дій, забезпечення їхньої ефективності щодо одержання достовірних доказів вимагають застосування відповідних тактичних прийомів, напрацьованих наукою криміналістикою і судовою практикою.

У багатьох справах таке дослідження доказів, коли воно проводиться наполегливо, ретельно, уміло, призводить до очікуваних результатів. Але часто "традиційних", так би мовити, способів перевірки доказів недостатньо, тобто їх застосовано, а чіткості у картині події немає, істотні протиріччя в зібраній інформації так і не усунуті. У таких випадках істину не вдається встановити без залучення нових доказів.

Вивчення судової практики засвідчує, що одна з основних причин неповноти судового слідства полягає в обмеженості використовуваних на цьому етапі процесуальних і тактичних засобів. Часто обвинувачі, захисники і судді намагаються з'ясувати виникаючі в подальшому розгляді питання головно, а іноді і винятково, шляхом допитів підсудних, потерпілих і свідків6 . У багатьох випадках це дає бажаний результат. Але в складних слідчих ситуаціях, коли, наприклад, допитувані особи вже зміцнилися у своїх позиціях (незалежно від того, відповідають їх показання дійсності чи ні, а в останньому випадку — є вони помилковими чи неправдивими), подальші багаторазові і стомлюючі допити стають зайвими, безперспективними. У подібних випадках професійні учасники процесу змушені шукати вихід з таких ситуацій, думати над тим, які об'єктивні докази можна додатково залучити, щоб переконатися у достовірності або хибності припущень про обставини, що перевіряються.

Loading...

 
 

Цікаве