WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Актуальні питання імунітету свідків в кримінальному судочинстві - Реферат

Актуальні питання імунітету свідків в кримінальному судочинстві - Реферат

Актуальні питання імунітету свідків в кримінальному судочинстві

У процесуальній літературі чимало авторів вказували на необхідність розв'язання проблеми послідовного впровадження у кримінальному процесі концепції імунітету свідків, зокрема забезпечення особі, яка має процесуальний статус свідка, права не свідчити щодо членів сім'ї чи близьких родичів. Різні аспекти цієї проблеми досліджували А.Ф. Коні, Л.М. Карнєєва, В. Ніколюк, В. Кальницкий, В.П. Шибіко, С.М. Стахівський та інші.

Впродовж тривалого часу, тобто з моменту прийняття у 1960 році і до внесення недавніх змін і доповнень [ 1; 2], КПК України не містив правової норми, яка б звільняла особу, що має процесуальний статус свідка, від обов'язку давати показання щодо членів власної сім'ї і близьких родичів.

Л.М. Карнєєвою була висловлена думка про те, що відмовляючись від імунітету свідків, радянське законодавство і судова практика виходили з того, що його введення може істотно утруднити встановлення істини, а вплив завідомої зацікавленості на показання свідка можна врахувати при їх оцінці. Таким чином, розглядався, однак, лише один бік питання - інтереси досягнення істини в кримінальному процесі. Моральні вимоги, пов'язані з обов'язком свідчити на шкоду своєму ближньому, до уваги не бралися. При цьому відмова від імунітету далеко не в усіх випадках забезпечувала одержання достовірних показань. У результаті суперечності, що виникла, як показувала практика, збільшилася кількість неправдивих свідчень, у тому числі з боку осіб, які в інших країнах користуються імунітетом свідків, при загальному скороченні числа осіб, яких було притягнуто за це до відповідальності. І це зрозуміло: важко карати, наприклад, матір за те, що вона намагається неправдою врятувати сина, нехай він і вчинив тяжкий злочин [8, 58].

Однак ситуація докорінно змінилася з прийняттям Конституції України, ч. 1 ст. 63 якої передбачає, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Законом України від 13 січня 2000 року [1] КПК України було доповнено ст. 691,π. 6 якої передбачає право свідка відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї та близьких родичів. Законом України від 21 червня 2001 року [2] ст. 69 КПК України було доповнено ч. 2 такого змісту: "Відмовитися давати показання як свідки мають право:

1) члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного;

2) особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину."

Звичайно, заслуговує на схвальну оцінку та увага, яку законодавець приділяє проблемі врегулювання імунітету свідків, але в цьому разі слід поставити таке питання: а в чому ж відмінність між наведеними вище положеннями? В науці кримінального процесу прийнято вважати, що фактичні дані, за допомогою яких встановлюються обставини, що викривають обвинуваченого у вчиненні злочину або обтяжують його відповідальність, називаються обвинувальними доказами, а інші, ті, які встановлюють обставини, повністю або частково спростовують обвинувачення, що інкримінується конкретній особі, - виправдовувальними [7, 72]. Разом з тим необхідно однозначно визначити: свідок має право відмовитись давати показання взагалі "щодо осіб" чи лише ті показання "які викривали б" у вчиненні злочину.

На нашу думку, надання свідкові права відмовитись повідомити саме ті відомості стосовно свого близького родича або члена сім'ї, які в подальшому будуть (або можуть бути) використані як обвинувальні докази, і лежить в основі цього виду імунітету.

Закономірно виникає питання: яким чином можливо нормативно окреслити коло відомостей, про які йдеться? Наприклад, ст. 51 Конституції Російської Федерації проголошує, що ніхто не зобов'язаний свідчити проти себе, свого чоловіка (дружини) і близьких родичів, коло яких визначається федеральним законом [11, 49]. Таким чином, свідкові надається імунітет лише щодо тих свідчень, які можуть бути використані проти (тобто в цілях доказування обвинувачення) вищезгаданих осіб. За такого підходу існує значний вплив суб'єктивного чинника в ході реалізації цієї правової норми. Фактичні дані, що можуть бути одержані з показань свідка, повинні бути поділені на ті, які стануть обвинувальними чи виправдовувальними доказами, причому це питання вирішує свідок.

Якщо законодавчо передбачено, що свідок має право відмовитись давати будь-які показання щодо свого близького родича та члена сім'ї (ч. 1 ст. 63 Конституції України), вищезгадане питання знімається. Слід звернути увагу на те, що свідок внаслідок власної необізнаності, небажання мати справу з правоохоронними органами, неприязних стосунків чи з інших причин може промовчати щодо відомих йому обставин, які є такими, що пом'якшують відповідальність, а то й свідчать про невинуватість особи. Слідчий повинен вжити відповідних заходів, аби допомогти допитуваному подолати прагнення промовчати про обставини, що виправдовують особу, і тим самим запобігти перетворенню наданого свідкові імунітету на формальну відмову від дачі показань.

На нашу думку, заслуговує на позитивну оцінку доповнення КПК України нормою, що передбачає право свідка відмовитися давати показання і відповідати на запитання щодо своїх близьких родичів та членів сім'ї.

В. Николюк і В. Кальницкий небезпідставно відзначають, що імунітет свідка не передбачає права особи відмовитися від явки за викликом органу розслідування чи суду. Процесуальний статус суб'єкта кримінального процесу визначається не за його розсудом, а рішенням державних органів, що здійснюють кримінальне судочинство. Особа, яка викликана на допит як свідок або потерпілий, зобов'язана з'явитися у встановлений час. Бути свідком і свідчити - різні речі. Якщо під час допиту або іншої слідчої дії стане очевидним, що дані про факти, які вимагаються від свідка, можуть бути використані проти нього самого або близьких родичів, він має право використати передбачений законом імунітет. Виклик до слідчого або в суд не визначають предмет показань свідка або потерпілого. Таким чином, варто погодитися з думкою вчених, що ухилення від явки за викликом є неправомірним [12, 17]. Іншими словами, факт того, що законодавчо передбачене право свідка відмовитися давати показання у певних випадках, зовсім не означає звільнення його від інших обов'язків, покладених на нього законом. Пленум Верховного Суду України у п. 18 постанови від 12 квітня 1996 року № 4 "Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів" [5] зазначає, що судам необхідно класти край будь-яким проявам неповаги до суду, особливо тим, які роблять неможливим нормальне здійснення правосуддя (наприклад, злісне ухилення від явки свідка, потерпілого, непідкорення розпорядженням головуючого або прийнятим правилам поведінки в суді). Встановивши згадані факти, суд повинен у кожному випадку за допомогою засобів адміністративного стягнення, а в передбачених законом випадках і в установленому порядку - і кримінального покарання примусити особу виконати відповідні вимоги.

Необхідність удосконалення кримінально-процесуального статусу суб'єктів зумовлює потребу вивчення соціальної обумовленості тих чи інших положень. А. Ф. Коні писав, що процесуальне право визнає законність вторгнення в сферу свого застосування вимог моралі і по можливості намагається дати їм необхідне відображення. "... Заради цілей земного судочинства не можна порушити чи послабити святі почуття, що зв'язують людей між собою. Закон береже ті святі почуття, які навіть при усвідомленні свідком винуватості підсудного або за наявності викриваючих його чинників, примушували б нерідко серце того, хто дає показання, обливатися сльозами і кров'ю або шукати полегшення власного важкого становища в неправді [10, 53]". Ці слова були сказані багато років тому однак і сьогодні не втратили актуальності.

Потребує точного визначення коло суб'єктів, яких стосуються норми, закріплені в ч. 1 ст. 63 Конституції України, п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 69 та п. 6 ч. 1 ст. 691 КПК України. У згаданій статті Конституції передбачене загальне правило, відповідно до якого особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Загальнопоширеним є уявлення про те, що родичі - це люди, пов'язані кровним зв'язком, який тягне за собою виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків. Родичі бувають прямі (мати - дочка, батько - син), повнорідні (брати і сестри, якщо у них спільні батьки) і неповнорідні (брати і сестри, якщо вони мають спільного батька чи матір) та побічні (племінники - дядьки). Родичами також є усиновителі та усиновлені [14, 575]. Проблема в тому що у вищезгаданій статті Конституції прямо не вказується, в якій саме галузі процесуального права це правило застосовується (цивільний чи кримінальний процес, адміністративне право тощо). Справа в тому, що норми різних галузей права, виходячи з цілей правового регулювання і особливостей суспільних відносин, які підлягають урегулюванню, надають правове значення різним обставинам, які визначають характер зв'язку з сім'єю, родинним відносинам, спільному проживанню, перебуванню на утриманні та ін. Зрештою, коло суб'єктів даного виду імунітету повинно бути визначене таким чином, щоб надане свідкові право не перетворилося на перешкоду в досягненні цілей кримінального судочинства і разом з тим не спричиняло шкоди особам, пов'язаним сімейними та родинними відносинами.

Існує точка зору, згідно з якою при застосуванні ч. 1 ст. 63 Конституції України ".. .на сьогоднішній день для конкретизації понять "члени сім'ї" та "близькі родичі" треба звертатися до норм кримінального процесу, сімейного та цивільного права [9, 155]". Навряд чи такий підхід можна вважати виправданим. Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення поняття "член сім'ї" підкреслює об'єктивну відмінність його змісту залежно від галузі законодавства [3]. На нашу думку, коло осіб, які мають право на імунітет, повинно бути визначене нормами тієї ж галузі права, суб'єктів якої це правило стосується. Для визначення кола осіб, що зараз мають право на вищезгаданий імунітет, слід керуватися п. 11 ст. 32, п.п. 1, 2 ч. 2 ст. 69 КПК України.

Loading...

 
 

Цікаве