WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Генеза становлення та розвитку третейських судів у західній правовій традиції - Реферат

Генеза становлення та розвитку третейських судів у західній правовій традиції - Реферат

Аналіз джерел правової романістики показує, що деякі ідеї альтернативного судочинства у Давньому Римі опосередковувались не тільки у третейському розгляді. Вони отримали своє втілення і у нормах, що регулювали розгляд спорів звичайним державним судом.

Як відомо провадження приватно-правових спораів у Давньому Римі історично поділялися на такі форми: легісакційну формулярну та екстраординарну5.

Для легісакційного процесу поряд із суворим формалізмом та складною ритуальністю притаманним був його поділ на дві стадії (in jure та in judicio) та п'ять видів ("сакраментальний", "шляхом накладання руки", "самовправний", "шляхом призначення судді" без сплати так званих "клятвених грошей", "шляхом умовного призначення судді".

Якщо перша стадія легесакційного процесу мала на меті лише з'ясування правового боку справи (наявність позову та дотримання пов'язаної з ним процедури), то друга стадія була спрямована на перевірку фактичної сторони справи та прийняття рішення призначеним магістром журі, одноосібним суддею чи обраним сторонами арбітром. Таким чином, арбітражний (третейський) розгляд виникав при обранні сторонами спору приватного судді.

Між тим, елементи третейського розгляду могли мати місце і при призначенному магістром судовому процесі. Так, у ряді випадків сторони у першій стадії легесакційного процесу просили магістрів призначити суддю без внесення "клятвених грошей" (sakramentum - що згодом набуло форми державного мита).

У літературі було висловлено декілька підходів щодо природи даного виду легесакційного процесу.

Згідно з однією з науковою позицією такий вид процесу застосовувався у тому випадку, коли обидві сторони не були переконані у силі своєї правової позиції її боялися втратити "клятвені гроші". На думку інших вчених такі позови могли мати місце за умови, що сторони звертаються до суду як до арбітру по розбіжностях, що виникли між ними. Зазвичай така ситуація виникала, коли сторони обопільно визнають права один одного, але не можуть домовитись про їх межі.

Проблема сфери застосування такого виду легесакційного процесу ще потребує додаткових спеціальних історично-правових досліджень, проте в контексті нашої роботи хотілось би звернути увагу на наступне. Річ у тім, що вказаний вид процесу відноситься до провадження із призначеним (а не обраним, як це притаманне для третейського розгляду) суддею. Отже, суто за формальними ознаками він не може відноситись до альтернативного (третейського) провадження. Між тим, такий вид процесу не міг виникнути без згоди приватного судді бути призначеним по даній справі. А така згода поряд з іншими умовами про бажаний вид процесу була предметом попередніх домовленостей між сторонами спору та суддею по справі. Слід підкреслити, що така домовленість була необхідною умовою призначення судді магістром (а не обрання сторонами). Отже такий вид мав певні елементи альтернативного розгляду спорів, хоча за визначальними рисами не розглядається у якості третейського способу розгляду спорів.

Аналогічні "вкраплення" елементів арбітруваня у державне судочинство зустрічались і у інших типах цивільного процесу, у тому числі при розгляді т.зв. "арбітражних позовів" (actionis arbitrariae). Зокрема, у період дії формулярного процесу допускався досить обмежений перелік випадків присудження речей у натурі - зазвичай стягувались грошові суми, що, природно, не завжди влаштовувало позивача (приміром коли мова йшло про конкретну індивідуально визначену річ). Але суддя міг стимулювати (не прямо спонукати) відповідача до передачі речі позивачу у натурі. При цьому використовувався наступний механізм: суддя до ухвалення рішення пропонував відповідачеві добровільно виконати вимогу по передачі речі, і при виконанні цього звільняв відповідача від позову. Якщо ж запропоновані суддею дії відповідач не вчиняв умисно чи з грубої необережності, то на нього покладався обов'язок сплати грошової суми розмір якої визначався "клятвеною оцінкою" позивача.

Таким чином, характерною ознакою, що дозволяє класифікувати такі позови у якості арбітражних є згода відповідача на добровільну, до ухвалення офіційного судового рішення, передачу речі позивачеві.

Слід мати на увазі, що оскільки за правом Юстиніана була створена можливість присудження самої речі, категорія арбітражних позовів як таких у цей історичний проміжок зникла.

Досить детальної регламентації у приватному праві Давнього Риму набула і сама процедура третейського розгляду. Зокрема передумовою третейського розгляду був факт вчинення двох договорів. Відповідно першого договору (compromissum), який укладався між сторонами спору, вони зобов'язувались передати свій спір на розгляд однієї чи декількох осіб - третейських суддів (arbittri). За іншим договором, який укладався між сторонами та третьою особою, остання приймала на себе обов'язки третейського судді.

На думку Ю.Барона, оскільки третейський суд грунтується на двох договорах і визначається волевиявленням сторін, які приймають участь у ньому, то його регулювання відноситься до сфери цивільного права. Проте, оскільки у питаннях судочинства на державу зазвичай покладені певні обов'язки та права, то вона не може пасивно ставитись до приватного вирішення правових спорів. Тому право підпорядковує договори про третейські суди певним правилам, що запозичені із галузі цивільного судочинства. У зв'язку із цим названий автор, підкреслює, що право компромісу відрізняється подвійним характером - є частково приватно-правовим, частково публічно-правовим.

Подібні висновки Ю.Барона про співвідношення цивільно-матеріальних та цивільно-процесуальних засад у організації та діяльності третейського суду заслуговують на увагу і безперечно збагачують арсенал теорії третейського розгляду поліваріантністю підходів, проте висновок про синтез приватно-правового та публічно-правового характеру "права компромісу" потребує уточнення. Скоріше мова може йти не про приватно-правове та публічно правове регулювання вказаних правовідносин, а про співвідношення диспозитивних та імперативних моментів у організації третейського суду та регулюванні третейського розгляду.

Що стосується договору між сторонами спору, то він у Давньому Римі зазвичай укладався сторонами шляхом неформальної угоди (paktum), яка забезпечувалась шляхом стимулювання до сплати неустойки. Рішення третейського суду (arbitrium) не набувало сили публічного судового рішення, оскільки про його виконання не подавався ані позов, ані ексцепція. Таку справу можна було ще раз представити на розгляд державного суду а до особи, яка не виконала третейське рішення застосовувалось накладання обумовленого штрафу.

У імператорську епоху, як і слід було очікувати, третейський суд поступово втрачав своє значення поза як держава намагалася монополізувати і цей сегмент права шляхом втручання та регламентації третейського розгляду. Давньоримський юрист Павло описує випадок, коли імператор Антоній своїм указом фактично дозволив стороні, яка програла справу досягнути зміни рішення. Пізніше імператор Юстиніан встановив, що сторона, яка невдоволена рішенням третейського суду має право звернутися до державного суду по зміну такого рішення при умові сплати неустойки. Фактично це була ревізія рішень третейського суду. Також Юстиніан ввів позови про виконання третейського рішення. Проте, такий правовий механізм не зрівняв рішення третейського суду та державного, оскільки такий позов обумовлювався низкою обставин.

Перш за все йшлося про визнання сторонами рішення третейського суду. Допускались різноманітні форми такого визнання - як пряме письмове визнання, так і не оспорювання його протягом десяти днів після ухвалення. Окрім того було сформульовано вимоги до самого рішення: воно мало визначити та цілковито розв'язати спір який представлено на розгляд; воно не мало спрямовуватись на щось недозволене; рішення не мало бути наочно неупередженим; рішення мало оголошуватись в присутності сторін.

Римські юристи визначили також і вимоги до процедури прийняття рішень третейськими судами. їм належить формалізація ідеї принципу більшості при ухваленні рішення: якщо третейський суд колегіальним складом розглядає рішення, то для його ухвалення вимагається більшість голосів. За умови рівності голосів самим суддям надавалась можливість обрання додаткового третейського судді, що і забезпечувало необхідну більшість.

Loading...

 
 

Цікаве