WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Проблеми роз'яснень пленуму верховного суду України як джерела кримінально-процесуального права - Реферат

Проблеми роз'яснень пленуму верховного суду України як джерела кримінально-процесуального права - Реферат

Наведене роз'яснення суперечить як вимогам Конституції України так і нормам КПК України. Зміст статей 30 та 31 Конституції України свідчить, що наведені слідчі дії можуть бути проведені не інакше як за мотивованим рішенням суду, і аж ніяк не за його згодою.

Адже за логікою Пленуму Верховного Суду України суду відводиться роль стороннього наглядача з правом надання формального дозволу (навіть не санкціонування) на проведення зазначених процесуальних дій, суд виступає стороннім спостерігачем, статистом.

Статтями ж 177 та 187 КПК України передбачено, при необхідності провести вказані процесуальні дії таза наявності вказаних в процесуальному законі підстав слідчий, за погодженням з прокурором, звертається з поданням до суду. Суддя розглядає подання та матеріали справи (а не матеріали про надання означеного дозволу, як зазначено в Постанові) та за наявності передбачених підстав приймає рішення про проведення вказаних процесуальних дій.

Тобто слідчий лише ініціює розгляд, а вирішує дане питання по суті виключно суд. Також подання слідчого не вказує на обов'язок суду прийняти рішення про проведення таких процесуальних дій.

Також привертає увагу положення пункту 2 постанови № 9, в якій зазначається, що у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд, за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до статті 150 Конституції України може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів.

Тобто виходячи з даного положення вбачається, що суди можуть зупиняти розгляд справи і звертатися з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України виключно у випадках невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі.

Щодо неконституційності інших нормативно-правових актів, зокрема, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів, суди не наділені повноваженнями на зупинення розгляду справи та відповідне звернення до Верховного Суду України.

Наведене суперечить вимогам статей 82, 83 Закону України „Про Конституційний Суд України" та статті 47 Закону України „Про судоустрій України", а саме, що Верховний Суд України звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя (у процесі загального судочинства) сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів.

Потребує додаткових роз'яснень пункт 2 постанови № 9, а саме, що суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.

Так згідно зі статтею 1 розділу 15 Конституції України законодавець пов'язує поняття суперечності з поняттям чинності того чи іншого закону. Отже суд повинен не на довільний власний розсуд вважати той чи інший закон таким, що суперечить Конституції України та безпосередньо застосовувати останню, а вважати відповідний закон таким, що суперечить Конституції України у випадку, згідно зі статтею 152 Конституції України, визнання Конституційним Судом України такого закону неконституційним.

Також важко уявити собі ситуацію, коли суд буде застосовувати весь закон (тобто всі норми цього закону без виключення) або розглядати його на предмет суперечності всіх його норм Конституції України, тому доцільно зазначати не „закон" а, наприклад, „закон, нормативні акти та окремі їх положення".

Неповним є пункт 10 постанови № 9, яким передбачається, що конституційні положення про законність судочинства та рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (ст. 129 Конституції) зобов'язують суд забезпечити всім їм рівні можливості щодо надання та дослідження доказів, заявления клопотань та здійснення інших процесуальних прав. Необхідно було вказати і про обов'язок суду забезпечити всім учасникам процесу рівні можливості здійснення їх процесуальних обов'язків. Адже, наприклад, невирішення суддею питання про включення підсудного до списку осіб, які підлягають виклику у судове засідання позбавить підсудного можливості виконати обов'язок щодо явки до суду.

Розглянемо ще одну постанову Пленуму Верховного Суду України „Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування" від 25 березня 1988 р.№ 3 (далі-постанова № 3).

Так заслуговує на критику положення пункту 13 постанови № 3 в якій перелічені типові випадки порушення КПК України які, окрім перелічених випадків в частині 2 статті 370 КПК України, Пленум Верховного Суду України вважає істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону.

Не вдаючись до аналізу наявності повноважень у Пленуму Верховного Суду України щодо визначення перелічених ним випадків, як таких, що є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону, з огляду нате, що законодавець сам встановив їх достатню кількість, викликає подив спрощене ставлення до власних роз'яснень самого Пленуму Верховного Суду України.

Так Пленум Верховного Суду України не розкриває зміст статті 370 КПК України.

На мою думку, Пленум Верховного Суду України повинен був встановити загальні критерії, за якими суддя міг відмежувати істотне порушення кримінально-процесуального закону від будь-якого іншого порушення кримінально-процесуального закону. Такі критерії, як мені вбачається, можна встановити виходячи, зокрема, зі змісту положень принципів кримінального процесу. Але замість цього в постанові №3, як зазначалось, перелічено ряд типових випадків.

Більш того однією з підстав узагальнення судової практики є знання відповідних постанов Пленуму Верховного Суду України.

Схиляюся до думки, що результатом узагальнення судової практики повинні бути певні висновки, наприклад, щодо дотримання закону при вирішенні справ, з'ясування причин порушення закону, і, як наслідок, надання конкретних за своєю суттю рекомендацій щодо їх подолання.

Перелічення ж ряду позитивних чи негативних складових судової практики в наведеній постанові № 3 не відповідає природі таких роз'яснень та ураховуючи множинність правових ситуацій є неефективним. Такі роз'яснення, на мою думку, значно ускладнюють роботу судді, який опинився в нетиповій (тобто такій, яка не описана ні в постанові №3, ні в КПК України) правовій ситуації.

Адже за логікою, суддя повинен проаналізувати зміст положень частини 1 статті 370 КПК та весь масив правових ситуацій, які викладені як в постанові № 3 так і в частині 2 статті 370 КПК (як відомо КПК України є комплексним нормативним актом), що саме по собі вимагає певних затрат часу, та вивести загальні критерії (що мав зробити Пленум Верховного Суду України), і застосовуючи їх встановити наявність чи відсутність істотного порушення кримінально-процесуального закону.

Література

1. Иванов С. А. Еще раз по поводу судебных постановлений как источника трудового права // Судебная практика как источник права. -М.: Юрист. - С121.

2. СмоленцевЕ. А., Добровольская Т. Я, Мазаное А. Г., Шейнин X. Б. Научно-практический комментарий к Закону "ОВерховном Суде СССР". -М., 1981.

3. Грищенко А. В. Правовий закон: питання теорії та практики в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. -К., 2002. - С. 6.

Loading...

 
 

Цікаве