WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Проблеми сучасної правової регламентації інституту видачі осіб, які вчинили злочини - Реферат

Проблеми сучасної правової регламентації інституту видачі осіб, які вчинили злочини - Реферат

Проблеми сучасної правової регламентації інституту видачі осіб,які вчинили злочини

Одним з напрямків сучасного міжнародного співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю, що забезпечує невідворотність кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, є екстрадиція. Враховуючи це, в юридичній літературі справедливо зазначається, що інститут видачі як центральний напрямок співробітництва держав у боротьбі з міжнародною злочинністю визначає себе як системний елемент міжнародної кримінальної юстиції [1].

Як правовий інститут видача має комплексний характер, оскільки екстрадиційні відносини регулюються як відповідними нормами міжнародного права, так і внутрішнім законодавством держав-суб'єктів договору. Це обумовлює складність її правової регламентації та правореалізаційної практики у цій сфері. На зв'язок видачі з інститутами інших галузей права, які безпосередньо стосуються прав особи, - кримінального, кримінально-процесуального, міжнародного, державного, громадянства, держави, суверенітету, міждержавного співробітництва та іншими справедливо вказує В. М. Волженкіна, зазначаючи при цьому, що в основу видачі має бути покладена неупередженість правосуддя та дотримання прав особи [2]. Як комплексний правовий інститут видача служить не тільки боротьбі держав із злочинністю, а й забезпечує права осіб, видача яких здійснюється.

Сказане дозволяє дійти висновку про особливу актуальність проблеми видачі, її правової регламентації в нормах міжнародного права, їх імплементації та подальшого розвитку в національному кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві.

В сучасній правовій доктрині та договірній практиці відсутня єдина термінологія щодо визначення поняття видачі. У спеціальній (особливо навчальній) літературі досить поширеним є словосполучення "видачазлочинців" [3], яке, як правильно зазначають фахівці, не узгоджується ні з текстами нормативно-правових актів, ні з ситуаціями видачі у більшості випадків, коли винність особи у вчиненні злочину ще не встановленау передбаченому національним законом порядку [4].

Стаття 10 Кримінального Кодексу України називається "Видача особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину", тобто національний законодавець розмежував два види видачі (залежно від правового статусу особи, видача якої запитується), відмовившись від вжиття терміна "видача злочинців" і у тих випадках, коли йдеться про видачу засудженого.

В міжнародних документах застосовується термін "видача винних" (Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього), або лаконічний термін "видача" (Єдина конвенція про наркотичні засоби; Конвенція про психотропні засоби; Конвенція 00Н про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних і психотропних засобів; Мінська конвенція), або "видача правопорушників" (Європейська конвенція про видачу правопорушників), а також "видача осіб" (Договір між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах; Договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах).

За всією термінологічною розбіжністю названих міжнародних договорів слід зазначити, що термін "видачазлочинців" в договірній практиці зовсім не вживається. Це відповідає сутності самого процесу видачі та основним правовим принципам, зокрема, принципу презумпції невинуватості [5].

Відсутність легального поняття видачі породжує чисельні доктринальні його визначення, які відрізняються не тільки за формою, а й по суті, що обумовлюється неоднаковим підходом до вирішення низки питань щодо мети видачі, галузевої належності даного правового інституту дії кримінального закону у просторі, тощо.

Погоджуючись з висловленою в літературі критикою щодо розгляду видачі як кари, зокрема, точкою зору Сімсона Е., який відзначив, що "видача і покарання є явища, які взаємно одне одного виключають: видача це зовсім інше, ніж покарання, інакше кажучи, видача сама по собі ще не є покаранням" [6], підтримуємо думку тих авторів, які під видачею розуміють процес [7], що за визначенням О.І. Виноградової грунтується на міжнародних договорах, загальновизнаних принципах міжнародного права, нормах внутрішнього законодавства і пов'язаний із наданням державами правової взаємодопомоги, що полягає у передачі обвинуваченого, підсудного або засудженого державою, на території якої він перебуває, державі, на території якої він вчинив злочин, або громадянином якої він є, чи державі, що потерпіла від злочину, для притягнення його до кримінальної відповідальності або виконання винесеного вироку суду [8].

З цього випливає, що істотними положеннями, які мають важливе значення при характеристиці інституту видачі є наступні: - це процес, який врегульований нормами міжнародного та внутрішнього права (в літературі видача визначається ще й як акт правової допомоги, що теж, на наш погляд, є правильним [10]); - змістом даного процесу є передача обвинуваченого або засудженого однією державою іншій (більшість вчених, які досліджували проблеми видачі, зазначають, що йдеться про передачу злочинця10, що, як було зазначено вище, не відповідає принципу презумпції невинуватості); метою процесу передачі є притягнення виданої особи до кримінальної відповідальності за вчинений злочин або виконання винесеного щодо неї вироку. Останнє, як зазначають II. Лукашук, В.А. Наумов, є превалюючим в англо-американській моделі інституту видачі, яка на відміну від європейської, що спирається на низку чітко визначених засад (принципів подвійної кримінальності діяння, спеціалізації, невидачі власних громадян), надає суду право вирішувати кожну справу із врахуванням конкретних обставин, дбаючи, перш за все, про забезпечення покарання злочинця [11].

Як й інші види правової допомоги в кримінальних справах, екстрадиційні правовідносини регламентуються нормами багатосторонніх міжнародних конвенцій (доля цього є повідомлення Генерального Секретаря Ради Європи. Цю норму Європейської конвенції про видачу (ст. 28) використали Скандинавські держави (Фінляндія, Данія, Швеція, Норвегія і Ісландія), які при вирішенні питань екстрадиції застосовують власне законодавство.

Європейська конвенція була покладена в основу Типового договору про видачу, прийнятого Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 14.12.1990 p.

В межах СНД видача здійснюється на підставі Конвенції про правову допомогу та правові стосунки в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 р. та Протоколу до Конвенціївід 28.03.1997р.

В сучасному світі, крім того, існує велика кількість двосторонніх договорів про екстрадицію, зокрема, між Україною та КНР від 10 грудня 1998 p., Бельгією та Норвегією (1981р.), Бельгією та Австралією(1985р.),НімеччиноютаЮгославією(1970р.),НімеччиноютаАвстралією(1987р.) тощо [14].

Характеристика нормативно-правової основи видачі буде неповною, якщо зупинитися лише на її міжнародно-правових джерелах, оскільки в силу комплексного характеру даного правового інституту, як було зазначено вище, екстрадиційні правовідносини регулюються також й нормами внутрішнього права. В останні роки простежується тенденція до визначення основних засад видачі в конституціях держав. Так, конституції Російської Федерації, Республіки Молдова [15], Франції, Германії, Італії, Португалії, Іспанії містять відповідні статті про видачу. Більшість з них закріплюють універсальне положення щодо невидачі власних громадян.

В деяких державах прийняті спеціальні закони про видачу (Австрії, Німеччини, Швеції, Бельгії, Франції, Фінляндії), які розвивають власне кримінально-процесуальне законодавство та суміжні галузі з метою найбільш повного правового регулювання процедури екстрадиції, відображення в них національних інтересів, захисту власних правових систем [16]. Проте в більшості сучасних держав правова основа видачі встановлюється виключно нормами кримінального та кримінально-процесуального права. Саме цим шляхом пішли держави СНД, передбачивши в нових Кримінально-процесуальних кодексах умови, підстави та порядок видачі [17].

Стаття 25 Конституції України закріплює, що громадянин України не може бути виданий іншій державі. Тобто Конституція України не підтримує можливості видачі громадян України у випадках, передбачених міжнародними угодами [18].

У спеціальній літературі справедливо підкреслено, що "невидача власних громадян пояснюється тим, що розгляд справи правопорушника в його національному суді та присудження до відбуття покарання в національних карних закладах більше відповідає національній політиці, ніж видача. Однак невидача власних громадян зовсім не означає звільнення їх від кримінальної відповідальності", оскільки в багатьох міжнародних договорах передбачений обов'язок порушення кримінального переслідування на вимогу іноземної держави. Так, наприклад, згідно п. 10 ст.16 Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності у випадках, коли держава не видає особу лише на тій підставі, що вона є її громадянином, запитувана держава зобов'язана передати справу без невиправданих затягувань своїм компетентним органам з метою переслідування. Ці органи приймають своє рішення і, здійснюють провадження таким чином, як і у випадку вчинення будь-якого іншого небезпечного злочину згідно з внутрішнім законодавством цієї держави.

За своєю суттю принцип невидачі власних громадян є гарантом забезпечення прав людини, оскільки пов'язаний з правом на справедливий судовий розгляд, який більш повно можна забезпечити особі у власній країні, де судочинство ведуть рідною мовою, де враховуються особливості національного менталітету на відміну від іноземної країни [19].

Loading...

 
 

Цікаве