WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Право на життя - Реферат

Право на життя - Реферат

Зазначене наукове природознавче розуміння життя дозволяє виробити схему складових елементів, що втілюються у структурі права на життя у правознавстві.

Цікавим є те, що міжнародно-правові акти не містять у своїй структурі чіткого визначення поняття життя та не розкривають його змісту, закріплюючи "право людини на життя" та "право людини на забезпечення достатнього життєвого рівня, що включає в себе достатнє харчування, одяг, житло та безперервне покращання умов життя" (Ст.3. Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року; Ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 року; Ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року; Ст. 11 Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації по відношенню до жінок від 18 грудня 1979 року; Ст.6 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року; Ст.2 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 року). У контексті вирішення зазначених завдань новацій цивільного законодавства відповідають необхідності правового регулювання права на життя. Проте для остаточного визначення змісту та перспектив правового регулювання у даній сфері необхідно вирішити декілька проблем.

По-перше, необхідно визначитись у співвідношенні понять "право на життя" та "право на забезпечення життєвого рівня". Як вже було зауважено, змістом права на забезпечення життєвого рівня є задоволення потреб людини у харчуванні, одязі, житлі (обов'язково на достатньому рівні) та взаємопов'язану з цим вимогу безперервного покращання цих умов. Взаємозв'язок двох понять, з нашої точки зору втілюється у тому, що здійснення права на забезпечення життєвого рівня є однією із гарантій забезпечення здійснення права на життя людини. Як наслідок, стає можливим віднести право на забезпечення життєвого рівня до блоку "соціальних" прав особи, воля на реалізацію якого знаходиться в руках суспільства (його соціально-економічного рівня розвитку), а не окремої людини, що, вочевидь, вбачається при здійсненні права на життя. Це особливо важливо з урахуванням особливих відмінностей, що існують між правом публічним та правом приватним (у нашому випадку правом цивільним). Однак з іншого боку право на забезпечення життєвого рівня, хоч і носить характер публічно-правовий, за своєю природою подібне до права на безпечне для життя і здоров'я довкілля (яке також регламентоване та закріплене у Цивільному кодексі України як одне із видів особистих немайнових прав).

Який же вихід можна запропонувати у даному випадку? Розв'язання зазначеної нами проблеми можливе. Воно пов'язане з тим, що можна запропонувати розглядати право на життя у широкому та вузькому правовому значенні. Право на життя у широкому правовому значенні охоплює своїм змістом всі передбачені у законодавчій системі гарантії забезпечення та захисту життя (системи гарантій забезпечення та захисту життя у кримінальному, цивільному, сімейному, екологічно-правовому сенсі. У вузькому значенні право на життя охоплює можливість здійснення лише "біологічних" властивостей та якостей життя, пов'язаних з існуванням людини як автономної біологічної істоти. Власне, з такої "біологічної" позиції виходить законодавець, формуючи правову норму цивільного законодавства щодо права на життя.

Зміст зазначених у ст.281 ЦК України положень можна згрупувати у декілька груп за виділеними філософсько-медичними ознаками життя. По-перше, це група репродуктивних прав, до яких належать право на штучне переривання вагітності, право на стерилізацію, право на штучне запліднення та перенесення зародка у організм жінки. Проте зазначений у Цивільному кодексі України перелік не є вичерпним. Органічним його доповненням повинні бути положення, закріплені у ст.ст.49,50 Сімейного кодексу України (право на материнство; право на батьківство). Лише у такій сукупності репродуктивний бік змісту права на життя виглядатиме достатньо певним та зрозумілим. Крім того, у законодавстві існує правова норма, яка безпосередньо пов'язує цивільне та сімейне законодавство у частині формування комплексного розуміння права на життя. Такою правовою нормою є положення ст. 123 СК України (визначення походження дитини від батька, матері при штучному заплідненні та імплантації зародка). У цій частині, незважаючи на певні існуючі відмінності між правом сімейним та правом цивільним, прослідковується єдність між двома законодавчими актами у розумінні окремого елементу права на життя. У будь-якому випадку реалізація такого елементу права на життя, як права штучного запліднення, не можливе без одночасової реалізації права на материнство, закріпленого у сімейному законодавстві.

До структурних складових репродуктивної групи елементів права на життя необхідно також віднести і право на взаємну обізнаність осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу про стан здоров'я. Реалізація цього права відіграє особливо важливе значення у частині забезпечення умов на здійснення репродуктивних прав осіб, які укладають шлюб.

Складність правового регулювання цієї групи прав полягає у необхідності враховувати інтереси як фізичних осіб, які здійснюють ці права, так і ще ненародженої людини (ембріону, плоду). Законодавство не містить чітко сформульованої позиції щодо часу виникнення права на життя та його припинення. Проблема часових меж життя залишається винятково актуальною. Юридична невизначеність у цій галузі властива не лише вітчизняній правовій системі. У зв'язку з абортами і у європейській правовій науці існують різноманітні точки зору щодо того, чи порушують дозволи на штучне переривання вагітності встановлену рівновагу між законними інтересами вагітної жінки та законною необхідністю захисту зародка людини. Європейська Комісія по правам людини при розгляді справ, пов'язаних з абортами, намагається уникати будь-якого визначення поняття життя у зв'язку з операціями штучного переривання вагітності або щодо того, у якій мірі ненароджена дитина може користуватись захистом по ст.2 (право на життя) Європейської конвенції про права людини.

Репродуктивно-спадкові права як внутрішні елементи права на життя характеризуються особливим порядком їх здійснення. При їх здійсненні особа повинна враховувати життєві інтереси ненародженої людини.

Друга група прав, що становлять структуру права на життя, - це права на здійснення особистого життя. Ці елементи і складають права на життя у зазначеному нами вузькому юридичному значенні. До цих прав входять: право фізичної особи на невід'ємність її життя; заборона позбавлення життя; право фізичної особи захищати своє життя та здоров'я, а також життя та здоров'я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом; заборона задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя (евтаназію); право на участь у медичних, наукових та інших дослідах лише повнолітньої дієздатної фізичної особи і лише за її вільної згоди.

Особливістю цієї групи прав є те, що їх здійснення пов'язане з необхідністю врахування інтересів інших людей (фізичних осіб). Ці права також, як і попередні, є абсолютними.

Цій групі властиві елементи внутрішнього протиріччя. Найбільш яскравим прикладом є заборона позбавлення особи життя та право на захист життя та здоров'я. Законодавство не містить абсолютної заборони на позбавлення життя однією особою іншою. Кримінальне законодавство України передбачає перелік обставин, що виключають злочинність діяння, серед яких важливе місце відведено необхідній обороні та затриманню особи, що вчинила злочин. Кримінальний кодекс передбачає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності лише у випадках умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст.118 КК України). Перевищенням необхідної оборони є умисне заподіяння тому, хто посягає, шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту, а перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визначається умисне заподіяння особи, яка вичинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця (ч.3 ст.36 тач.2 ст.38 КК України). Якщо особане перевищила межі необхідної оборони, завдана шкода у цивільно-правовому порядку відшкодуванню не підлягає. Дане положення закріплено у ст.1169 ЦК України: "Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не було перевищено її меж, не відшкодовується". Можливість позбавлення життя, легальне право на завдання смерті іншій особі випливає і зі змісту положень Конституції України, які стосуються захисту суверенітету і територіальної цілісності України. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості покладається на Збройні Сили України. Збройні сили є державним інструментом захисту, а тому основне їх призначення - це ведення бойових дій спрямованих, в першу чергу, на знищення противника (вбивство людей). Крім Збройних сил, аналогічним правом, спрямованим на забезпечення державної безпеки, громадського порядку, захисту державного кордону, наділені інші військові формування та правоохоронні органи держави. Зрозуміло, що відшкодування шкоди, завданої вбивством в умовах дотримання законодавства, правил та звичаїв ведення війни, є неможливим.

Loading...

 
 

Цікаве