WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Проблеми визначення поняття добросовісності та розумності у цивільному кодексі України - Реферат

Проблеми визначення поняття добросовісності та розумності у цивільному кодексі України - Реферат

Слід також зазначити, що принцип розумності має визначальну роль у країнах із англо-саксонською системою права, де одним із основних джерел права є прецедент. На його основі можна з впевненістю визначати добросовісність та недобросовісність у поведінці особи у кожному конкретному випадку, але у зв'язку із тим, що українська правова система тяжіє до романо-германської гілки, для цивільного права України такий підхід неприйнятний.

Дещо схожим із принципом розумності є принцип добросовісності, який закріплений у ч. 5 ст. 12 ЦК України. Виходячи із аналізу норм, закріплених у новому ЦК України, ми можемо зробити висновок, що поняття "добросовісність" ототожнюється із поняттям "безвинність" і навпаки, "недобросовісність" із "виною". Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, ч. 3 ст. 39 ЦК України), а оскільки обов'язковим елементом настання відповідальності є вина, то ми вважаємо, що такі діяння є винними. Окремі санкції, які можуть покладатись на недобросовісну (винну) особу, передбачені і в ЦК України. Це, наприклад, відшкодування моральної шкоди (ст. 39 ЦК України), настання або зміна її прав і обов'язків (ст.212 ЦК України), позбавлення певного майна та доходів (ст.390 ЦК України) тощо.

Виходячи з цього, стає зрозуміло, що осіб, які діють добросовісно не можна притягнути до відповідальності при здійсненні ними своїх суб'єктивних прав. Тому ЦК України надає їм додаткових гарантій. Так, ч. 1 ст. 330 передбачає, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього. Але ст. 390 одразу встановлює і межі цього права, які полягають у праві власника майна вимагати від добросовісного набувача, окрім повернення майна, ще й передання усіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався чи міг дізнатися про незаконність володіння ним, або з моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна.

Звісно, що оскільки особа є добросовісним набувачем, то і її права повинні бути певним чином захищені, тому ч. 3 і 4 ст. 390 наділяє добросовісного набувача правом вимагати від власника майна відшкодувати необхідні витрати на утримання, збереження майна, що були здійснені ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів, і правом залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

Новелою Цивільного законодавства стало введення норми, яка дозволяє добросовісним особам отримувати у власність окремі види майна у зв'язку із терміном володіння. Ст. 344 ЦК України передбачає, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність).

Ми не поділяємо думку законодавця щодо можливості переходу права власності на майно в зв'язку із так званим "добросовісним" володінням та користуванням, оскільки вважаємо, що особа, яка володіє і користується таким майном в силу об'єктивних та суб'єктивних обставин, не може визнаватись такою, що діє добросовісно, якщо нею не вичерпано можливостей для повернення такого майна власнику. Адже іноді можуть виникати ситуації, коли власник забуває про право власності на своє майно, або на тривалий час втрачає зв 'язок з ним (особливо щодо рухомого майна, зокрема книг, невеликої побутової техніки, ювелірних виробів), внаслідок чого може зробити хибний висновок про остаточну його втрату; або власнику взагалі невідомо про його право власності на таке майно (у випадку користування спадковою масою, при цьому не знаючи, що вона належить йому). Тому володіння і користування майном третіми особами не може називатись добросовісним, якщо вони приховують від власника інформацію про місце знаходження їхнього майна, або ж про право власності на таке майно. Ми вважаємо, що у тому випадку, коли власник не заперечує про перехід його власності до іншої особи, ним можуть бути застосовані інші правові конструкції, наприклад, укладення договору дарування.

Що ж стосується нерухомого майна, то ми вважаємо, що в даному випадку добросовісного володільця взагалі не може існувати, оскільки усе нерухоме майно перебуває у державній (в широкому розумінні) або приватній власності. По відношенню до державної власності, на нашу думку, володілець завжди вважатиметься недобросовісним, оскільки володіння і користування без належного дозволу є незаконним, а з дозволом - не має сенсу говорити про поняття набувальної давності. Що ж стосується приватної власності, то після припинення юридичної особи нерухомість завжди знаходить свого нового власника (це пов'язано із процедурою реорганізації та ліквідації). Якщо ж нерухомість перебувала у власності фізичної особи, то ЦК України (при відсутності заповіту) передбачена надзвичайно велика (порівняно із ЦК УРСР) кількість черг спадкування за законом. І навіть при відумерлості спадщини знаходиться власник - територіальна громада. Тому і в даному випадку володіння та користування таким майном слід вважати незаконним, а отже, і недобросовісним.

На підставі вищевикладеного ми пропонуємо:

1) залишити застосування терміну "розумність" у цивільному законодавстві лише по відношенню до строків та плати і виключити ч. 5 ст. 12 тач. 3 ст. 122 ЦК України, атакож усі інші норми, які б застосовували поняття "розумність" для визначення поведінки особи;

2) виключити із ч. 1 ст. 344 ЦК України слова "нерухомим майном протягом десяти років або" та викласти її у наступній редакції: "Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти рухомим майном протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність) за умови, якщо нею було вжито усіх необхідних заходів по виявленню законного власника, які не принесли результату, якщо інше не встановлено цим Кодексом."

Отже, ми можемо зробити висновок про те, що закріплення таких принципів цивільного права, як добросовісність та розумність, в окремих випадках є суперечливим і такими, що не можуть застосовуватись при здійсненні окремих суб'єктивних прав, зокрема застосовувати принцип розумності по відношенню до поведінки особи, а принцип добросовісності при набувальній давності як спосіб набуття права власності.

Література

1. Elizabeth A. Martin. Oxford Dictionary of Law. Oxford, 1997.

2. Агарков MM. Проблема злоупотребления правом в советском гражданском праве // Известия АН СССР. Отделение економиш и права. - 1946. -№6.

3. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданках прав. - М.: Статут, 2000.

4. Емельянов В.И. Разумность, добросовесность, незлоупотребление гражданскими правами. - М.: Лекс-Книга, 2002.

5. Малиновский А.А. Злоупотребление правом. -М.: МЗ-Пресс, 2002.

6. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. -М.: Статут, 1998. - "Классика российской цивилистики".

7. Швейцарское гражданское уложение /Перевод КМ. Варшавського. -Петроград, 1915.

8. Эннекцерус Л. Курс германского гражданского права. Т.1. Полутом 2. - М., 1950.

Loading...

 
 

Цікаве