WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Державна підтримка наукової діяльності в ринкових умовах - Реферат

Державна підтримка наукової діяльності в ринкових умовах - Реферат

Виїжджаючи за кордон, такий вчений безоплатно і назавжди експортує за межі держави продукт багаторічної праці тисяч кваліфікованих фахівців і, зрештою, акумульовані податкові відрахування мільйонів простих громадян. Ці міркування не можна не брати до уваги, розглядаючи подання кваліфікованих фахівців на предмет виїзду за кордон. Виникає суттєва правова колізія, пов'язана з конституційними свободами громадян. Конституція України, як і в інших цивілізованих державах, не передбачає обмеження свободи пересування внаслідок наявності особливого таланту чи нагромаджених знань. Нобелівський лауреат має таке ж право в будь-який момент виїхати за кордон хоч би на відпочинок, як і мільйони "човників" чи просто туристів.

Зрештою, майже така ж проблема існує у спортивному світі - обдарований спортсмен, навіть коли досягає своїх рекордів завдяки вродженим здібностям і власній наполегливості, в демократичних країнах також користується конституційними свободами. В сфері любительського спорту (щоправда, "любительство" тут вже давно умовне) держави нерідко втрачають такі таланти, але там, де справи пов'язані з грошима, назразок футболу, конституційні свободи гравців суттєво обмежені. Пересічний обиватель іноді висловлює здивування, коли чує про "продаж" чи навіть "оренду" футболістів між країнами чи просто спортивними клубами, але кваліфіковані юристи не висловлюють занепокоєння, оскільки не вбачають порушення конституційних прав і свобод. Колізія вирішується єдино вірним юридичним шляхом, з дотриманням усіх досягнень демократії - укладенням довгострокових контрактів спортивного клубу з гравцями, в яких фізичні особи добровільно і свідомо приймають на себе обмеження щодо свободи власного пересування і зміни місця роботи.

В нашій державі контрактна форма трудових угод вже набула поширення, і її варто застосовувати саме у співпраці з кваліфікованими вченими. Існуючий порядок, за яким оплата праці наукового працівника державного наукового закладу визначається посадою та науковим ступенем з урахуванням стажу роботи, для справжньої науки є безглуздим. Всі ці чинники свідчать про заслуги в минулому, а в сучасній науці іноді навіть вчорашні знання є вже застарілими. Науковець має отримати винагороду, співставну з його реальним вкладом у вирішення тої наукової проблеми, яку він буде вирішувати, а не з тими результатами.

Тому не має існувати навіть приблизних обмежень в обсягах індивідуальної оплати фахівців, як і прагнення дотримуватися якоїсь абстрактної "справедливості" у співвідношенні між дослідниками нібито однакового рівня. В науці, як і в професійному спорті, кожен досягає індивідуальних результатів і має право на індивідуальну винагороду.

За допомогою такого механізму буде досягнута хоч би потенційна можливість збереження для держави найбільш результативних науковців. Підписуючи контракт з врахуванням індивідуальних можливостей, кожен, хто заслуговує, зможе отримати в Україні таку ж винагороду, яку йому пропонують у зарубіжжі. Звичайно, при обмежених можливостях держави утримати всі потенційні таланти у власній країні не вдасться, але без застосування такого механізму не вдасться втримати жодного, принаймні з тих, хто цього заслуговує.

Контрактний механізм оплати наукової праці може бути застосований навіть в межах існуючої нині в Україні інституціональної структури наукової діяльності, в якій основною ланкою є науково-дослідний інститут. Необхідно лише змінити механізм її фінансування. Ця система майже без змін збереглася з радянських часів. В адміністративно-командній мілітаризованій економіці така статична структура була дієздатною, хоч і надто витратною. Чверть науковців світу працювала в Радянському Союзі, до того ж вони не мали можливості покинути країну. Тому вистачало талантів, які майже на однакових з іншими матеріальних умовах здійснювали інтелектуальне лідерство.

Однак в умовах ринково-демократичного суспільства подібна система не спрацьовує. Бюджетні асигнування на науку розподіляються між інститутами за досягнутим рівнем, а між ученими - за минулими заслугами. Як наслідок, Національна Академія наук України катастрофічно "старіє"6, тематика досліджень формується не з огляду на потреби держави, а виходячи з інтересів самих дослідників. Нерідко "... ученим видається лише зарплата, що дозволяє хоча б не померти, але майже не виділяються кошти на продовження наукової праці. Тому в багатьох академічних лабораторіях "наукова праця" зводиться до миття пробірок і змахування пилюки."7

Зрозуміло, що на таких засадах фінансування науки, при нинішніх обмежених можливостях, не можна навіть сподіватися на досягнення справді ефективних наукових результатів, здатних забезпечити науково-технологічний прорив у економіці. В жодній галузі виробництва (крім, може, енергетики чи авіабудування) нема достатньої концентрації фінансових ресурсів, здатної витримати тягар фундаментальних досліджень. Тому ще довгий час єдиним джерелом їх фінансування залишиться бюджет. Скільки б не збільшувалися його обсяги, "пропорційний" метод розподілу коштів гальмуватиме найбільш корисні і перспективні розробки, кращі фахівці відпливатимуть за кордон.

Для раціонального використання наявних ресурсів слід кардинально змінити механізм розподілу бюджетних асигнувань на науку в цілому. Законодавчо, з гласним обговоренням, мають затверджуватися обсяги фінансування актуальних наукових проблем - приміром, суспільству необхідно дослідити фізичні властивості певної речовини чи розробити технологію виробництва синтетичного автомобільного палива з вугілля. Незважаючи на наявність фахових науково-дослідних інститутів з багатими традиціями, в державі оголошується конкурс на виконання цього дослідження. Переможець конкурсу (може, тимчасовий творчий колектив під керівництвом аспіранта, або той же фаховий інститут) отримає бюджетні кошти і здійснить дослідження. Звичайно, це лише орієнтовна схема, яка потребує розробки деталей, але подібний принцип розподілу обмежених ресурсів має поширення в усьому світі, і технічні деталі можна легко запозичити, пристосувавши до наших умов.

За такого механізму загального фінансування легко досягнути справедливості в оплаті праці - кожен дослідник матиме змогу отримати таку винагороду яка відповідає його реальному вкладу в спільну справу. У випадку відсутності досвіду і наявності сумнівів у можливостях молодого колективу неважко передбачити застосування фінансових гарантій з боку певних інституцій - метод, відомий у практиці діяльності фінансових ринків. Необхідно розгорнути поглиблені дослідження щодо практичних аспектів впровадження подібної системи.

Література

1 Черніга Р. Одинадцять років застою в НАНУ після проголошеного реформування! // Дзеркало тижня. - № 8 (383) - 2002.

2 Журавський В. Вища освіта як чинник державного розвитку // Урядовий кур'єр. - 2003. -– 21 лютого.

3 Макаренко І. Криза — плата за неувагу до інновацій // Дзеркало тижня. - № 6 (431) - 2001 р.

4 Укрінформ, 17 лютого 2003 р.

5 Прес-служба Рахункової палати України, повідомлення для ЗМІ від 21.03.2001. http://www.ac-rada.gov.ua/

6 Рожен О. Збільшення кількості парків не компенсує втрату вчених. // Дзеркало тижня. - №38 (311).

7 Музей науки імені НАНУ // Дзеркало тижня. - 2001. - № 32 (356).

Loading...

 
 

Цікаве