WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Захист права людини на звернення - Реферат

Захист права людини на звернення - Реферат

Міжнародний рівень захисту прав людини і реалізація нею права назвернення став існувати не тільки на універсальному рівні, - він здобув і регіональний характер. Особливо актуальним для України право на звернення стало після вступу до Ради Європи та ратифікації Європейської конвенції про захист прав людини і основних її свобод.

Не секрет, що У Черчілль під час створення Європи для майбутніх поколінь передбачав, що питання захисту прав людини у другій половині XX ст. стане надзвичайно важливим для Європи. Ми бачимо, що Європейська конвенція про захист прав людини і основних її свобод стала першим міжнародним документом, який містить у собі поняття політичної демократії і одночасно поняття прав людини та їх дотримання. Тим самим була підкреслена антитоталітарна спрямованість цього акту, прийнятого, як сказано в преамбулі, „Європейськими країнами, котрі дотримуються однакової думки і мають загальну спадщину у політичних традиціях, ідеях, свободах та нормах права, які Грунтуються на Загальній декларації прав людини". Така ідея Європейської конвенції про захист прав людини і основних її свобод повністю відповідає і сучасній політиці, яку проводить наша держава, та тим нормам, котрі закріплені в ч.3. ст.55. Конституції України про право на звернення, яким проголошується, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних організацій, членом або учасником яких є Україна. Це випливає також з ст.25 вищезгаданої Конвенції. Вона ж (конвенція) надає можливість особі на рівних з державою виступати як суб'єкт міжнародного права з питань звернення, скарг, заяв проти дій держави у випадку порушення її прав та свобод, які передбачені Конституцією.

Україна, продовжуючи власну політику вдосконалення міжнародного механізму за дотриманням прав людини, ратифікувала Європейську Конвенцію про захист прав людини і основних її свобод у 1997 р. Цими діями було встановлено практично новий правопорядок у державі, який був сприйнятий науковцями неоднозначно. Так, наприклад, професори В. Євінтов та В. Денисов сприйняли це як реальну дію щодо захисту прав людини в Україні.

Точку зору вищезгаданих авторів не повністю поділяє П.М. Рабінович, котрий стверджує, що у самій Конвенції закладено суперечності щодо звернення та не визначений чіткий перелік заходів вичерпання національного законодавства України. Ми поділяємо точку зору П.М. Рабіновича стосовно того, що дійсно до цього часу немає визначення чіткого переліку вичерпання національних заходів правового захисту. Особливо яскраво це простежується, якщо особа має право на звернення до несудових органів. Проте ми не поділяємо точку зору вищезгаданого автора стосовно того, що у самій Конвенції закладено суперечності щодо права звернення. Тут ми схиляємось ближче до думки В. Євінтова та В. Денисова, оскільки ч.1 ст. 9 Конституції України чітко визначає, що „чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства". Подібне правило передбачено і Законом України „Про міжнародні договори України".

У свою чергу, 4.2 ст. 17 зазначеного Закону фактично усуває ту саму суперечку, про яку говорив П.М. Рабінович, передбачаючи при цьому пріоритет норм міжнародного права по відношенню до національного законодавства.

Як було вже згадано, з ратифікацією Конвенції у галузі захисту прав та свобод людини настав дуже важливий етап - етап застосування норм міжнародного права в галузі захисту прав та свобод людини і громадянина. Головна проблема у цьому напрямку - це формування бази національного законодавства України, яка відповідатиме міжнародним і європейським стандартам, у т.ч. і нормам ратифікованої Конвенції. Якщо проаналізувати безпосередньо Конвенцію, то слід констатувати, що її норми носять загальний характер, а саме тлумачення чи розкриття сутності норм, які в ній містяться, проходить через конкретні рішення Європейського Суду з прав людини.

Юрисдикція Суду поширюється на всі справи, що пов'язані з тлумаченням та застосу-ванням Європейської Конвенції з прав людини; ці справи передаються до суду відповідно до встановленої процедури. Але така юрисдикція може здійснюватись відносно лише тих держав, які або вже оголосили про невизнання її обов'язковою, або дали згоду на розгляд окремих справ.

Наведені вище положення стосуються тільки юрисдикції Суду стосовно спірних справ. Протокол до Європейської Конвенції з прав людини, який набрав чинності 21 вересня 1970 року, надав Суду додаткові повноваження, зокрема надавати консультативні висновки. Однак станом на 1996 р. цей протокол ще не був жодного разу застосований.

Ще один бік цієї проблеми - як бути нашим судам при застосуванні Конвенції під час здійснення правосуддя. Вони застосовують лише національне законодавство, в якому детально регламентуються ті чи інші позиції, вказується, як діяти в тій чи іншій ситуації під час розгляду конкретної справи. Європейське ж законодавство, у тому числі судочинство в Європейському Суді з захисту прав людини, базується на змішаній системі континентального та англосаксонського права, яка раніше у нашому законодавстві не застосовувалась. Цілком логічним виглядає припущення про те, що рішення Європейського Суду з конкретної справи, яке є обов'язковим нарівні закону для всіх національних судів держав-учасниць, котрі підписали цю Конвенцію, взагалі не можна застосовувати під час судочинства в Україні. Мабуть наша держава, її діюче законодавство і практика діяльності судів та правоохоронних органів не зовсім готова до такого стану речей.

Передчасно також сподіватися, що Європейська конвенція здатна одразу піднести наше законодавство на європейський рівень із захисту прав людини.

Проте існує думка, що нібито ні Єврокомісія, ані Євросуд не мають достатньо повноважень для того, щоб забезпечити захист прав людини в кожній окремій країні. їхні дії мають субсидіарний, допоміжний характер. Якщо погодитись із вищенаведеними твердженнями, то звідси випливає, що основний тягар зобов'язань з Конвенції лягає передусім на національні органи влади. Саме ці органи покликані забезпечити умови, за яких права людини та громадянина були б дотримані, а в разі їх порушення гарантувати ефективний судовий захист цих прав.

Практика діяльності судів України в галузі захисту прав та свобод людини свідчить про перші кроки у процесі імплементації норм міжнародного права у національне законодавство України і спонукає державу до прийняття комплексу правових, організаційних та економічних заходів, які б дали змогу перейти від декларації до реальної справи. У цьому випадку саме судова система має гарантувати захист прав і свобод людини, в тому числі із застосуванням норм Конвенції.

Як уже згадувалось вище, українські суди мають враховувати принципи Європейського Суду. Беручи за основу ці критерії і аналізуючи з зазначених позицій внутрішньодержавне законодавство України, ми вимушені констатувати той факт, що національне законодавство поки що стоїть тільки на початковому етапі свого формування в напрямку діяльності по забезпеченню права на звернення і оскарження прав людини.

І на завершення, як своєрідний підсумок, можна відзначити, що норми, які містяться в міжнародних документах, є обов'язковими стандартами, зразками для законотворчості розвинених держав. Дослідження цих норм для України має практичний характер. Можемо констатувати реальність права на звернення до міжнародних організацій, проте реалізація цього права утруднена через непоінформованість громадян України про такий спосіб захисту порушених прав та свобод. В той же час, законодавством України ще не створено всі умови для реалізації такого права. Аналіз співвідношення міжнародних правових актів та права українських громадян щодо звернення до міжнародних організацій у випадку порушення основних прав і свобод людини і громадянина, показує неоднозначність такої взаємодії. Однозначним є лише твердження: якщо Україна хоче увійти в Європейську та світову спільноту як рівноправний партнер, вона має розробити систему захисту прав і свобод людини відповідно до „світових стандартів".

Література

1. Конституція України. –К., 1996.

2. Про правонаступництво України: Закон України від 12.09.1991 р. № 1543-XII //Відомості Верховної Ради України. - 1991. –№ 46. - Cm. 617.

3. Про міжнародні договори України: Закон України від 22.12.1993р. № 3767-XII //Відомості Верховної Ради України. – 1994. –№ 10. - Cm. 45.

4. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. -Харків, 2002.

5. Ісакович С Механізм діяльності ООН щодо захисту прав людини. // Український часопис прав людини. - 1995. -№1. - С 23-28.

6. Європейська комісія з прав людини: організація, процедура і діяльність. // Бюлетень інформації та документації Ради Європи в Україні:- 1996. –№2. – С 2–34; 35–42.

7. Карпачова НІ Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. - К., 2000.

8. Збірка договорів Ради Європи. Українська версія. - К., 2000.

9. Брюженський М. Звернення до Європейського Суду з прав людини. - Харків, 2000.

10. Європейський союз: Консолідовавні договори. – К., 1999.

11. Мелешников А.В. Права человека и международно-правовая ответственность за их нарушения. //Государство и право. - 1992. -№3. - С. 95–104.

12. Європейський Суд з прав людини. –К.: 1н Юре, 2000.

13. Права людини: знати їх, вимагати їх, захищати їх: Виступ Міністра закордонних справ України А. Зленка //Політика і час. – 1998. -№ 8. – С. 61–66.

Loading...

 
 

Цікаве