WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Спільні риси та відмінності історичного розвитку інституту адвокатури Франції та Англії - Реферат

Спільні риси та відмінності історичного розвитку інституту адвокатури Франції та Англії - Реферат

Спільні риси та відмінності історичного розвитку інституту адвокатури Франції та Англії

Діяльність адвокатури завжди викликала у суспільстві дискусії із різними відтінками. Раніше, не без впливу тоталітарної системи, адвокатів звинувачували, що вони захищали злочинців; сьогодні з'являється думка, що між адвокатом і бізнесменом немає істотної різниці. Така тенденція є вкрай небезпечною. Вивчення етапів розвитку інституту адвокатури у Франції та Англії дає можливість по-новому оцінювати роль й призначення адвокатури у нашій державі.

Питаннями дослідження відмінностей історичного розвитку інституту адвокатури Франції та Англії займалися науковці, як А. Немировський, О. Святоцький, 3. Крземінський, П. Елькінд, І. Фойніцкий, Р. Уолкертаінші.

Метою написання даного дослідження є простеження найбільш цікавих етапів розвитку інституту адвокатури у державах, які мають давні національні традиції щодо гарантування своїм громадянам права на отримання кваліфікованої правової допомоги у судах.

Франція. Історії відомі факти, коли завойовники на захопленій території запроваджували свою систему права насильницьким шляхом чи добровільно, що також траплялось. До честі римлян, після захоплення ними Галії, вони не запроваджували там своє право проти волі місцевого населення. Воно добровільно сприймало римське право як своє. Але колесо історії оберталося: Галію підкорили франки. І знову ж таки на цю територію було привнесено ще одну правову систему. Саме з цих правових систем сформувалося французьке право.

Канонічне право містить лише декілька згадок про адвокатів у Франції з часів сивої давнини. В той час адвокатів називали avoues. Спочатку ці адвокати були захисниками костелів і монастирів. Обов'язки захисників були не завжди лише правові. Так, захисник, крім участі в судах, управляв маєтком, приймав та отримував дари в користь монастиря чи костелу.1

Сторони самі обирали собі суддів з 7 осіб, яких називали рахімбургами, через яких і вручався протилежній стороні позов. Явка сторони в судове засідання була обов'язковою, неявка суворо каралась. Якщо сторона мала бажання замість себе в суд послати представника, вона мусила на це отримати згоду короля.

До XII ст. вирішальним для суду у розгляді справи було проведення поєдинку. Процедура поєдинку була врегульована нормами права. Так, декретом короля Августа від 1215 року передбачено, що сторона замість себе для участі у поєдинку може виставити іншу особу. Але закон установлював вичерпний перелік таких випадків. А саме: слабкі фізичні можливості сторони у процесі, досягнення 60-річного віку, тяжка хвороба, неповнолітні до 20-ти років, жінки та духовні особи2. Процедура поєдинку була наступною. Від обвинувача і захисника суд брав заставу, потім визнавав чи не визнавав за сторонами право на поєдинок. На призначений день сторони з'являлися до суду, озброєні шпагами. Неявка в суд розцінювалась як програш поєдинку. Територія, на якій відбувався поєдинок, огороджувалася мотузкою. Перед початком поєдинку сторони перед судом давали присягу, що не будуть застосовувати недозволених прийомів боротьби (чаклування та чарів). Якщо захисник зумів захиститися аж до з'явлення на небі зірок, вважалося, що він виграв справу3 Простолюдинам заборонялось виставляти замість себе іншу особу до поєдинку. Сторона, що перемогла у поєдинку, вважалася такою, що й виграла справу. З часом у Франції утворилася особлива каста людей, зайняттям яких були постійні участі у фехтувальних поєдинках. Багаті громадяни, що часто мали справи в суді, поступово відмовилися від пошуків кожного разу іншого захисника. Вони укладали угоду з певною особою, яка стало займалася захистом у суді свого клієнта. Ці захисники отримували плату у вигляді ренти чи натурального майна, присягали на вірність і обов'язок боронити свого господаря4. В 1168 році застосування поєдинку у цивільних справах значно було обмежене, а по кримінальних - поєдинок проіснував ще майже два століття. Король Людвіг Святий в 1260 році на окремих територіях Франції своїм декретом заборонив застосування поєдинку у судовому розгляді справи, повністю поєдинок було відмінено лише в 1386 році.

Розвиток феодальних відносин зумовлював необхідність для захисника не лише добре володіти шпагою, але й знати норми права. Цей процес посилювався ще й постійним звуженням випадків застосування у судових спорах поєдинків. Потрібні були нові якості захисників: обдарованих, що знали тонкощі процесуального права, вміли говорити й переконувати суд. І такі люди з'являються. Спочатку їх називали clamatores, plaideurs, від process plaid, emparlies, conteurs, plaideurs, chevaliers es lois. Уперше за Людвіга Святого цих людей почали називати адвокатами. Особливо прискорило формування адвокатури у Франції загострення боротьби за національну церкву проти впливів папства. Королі високо цінували адвокатів за їх успіхи у цій боротьбі. Крім цього поява у Франції парламенту вимагала великої кількості знавців права. Адвокати стають радниками, консультантами депутатів. В парламенті адвокати займались підготовкою й редагуванням проектів законодавчих актів, різних прохань, заяв, готували виступи для депутатів. Уже згідно з декретом короля від 1274 року адвокати існували при судах. Для них було запроваджено присягу За постановою з 1344 року адвокатів поділяли на: захисників і радників (avocats plaidant, et avocats consultants). З усіх адвокатів обиралося 12 найстарших, які мали особливий привілей - пошану інших і навіть спеціальні місця, де б вони не були (sur les fleurs de lis). Адвокатами не могли бути не католики, піддані церковному покаранню, монахи. Інші духовні особи могли бути в суді захисниками у кримінальній справі за винятком тих справ, по яких не було пролито кров. На перших порах вік, за якого можна було вступати до адвокатури, не був визначений. З часом королівські постанови роз'яснили, що до адвокатури могла вступати особа, яка досягла віку, що дає їй можливість розуміти значення своїх дій і ними керувати. Щодо освіти кандидата до адвокатури, то достатньо було бути бакалавром права. Правда, за Франциска I бакалавр мусів пройти ліценціатуру. Адвокатуру у всіх відносинах із владою представляв декан, якого всі адвокати обирали на один рік. З часом між адвокатами з'явився звичай вирізняти серед себе найстаранніших і обдаровувати їх особливою пошаною.

Узагалі всіх адвокатів ділили на три категорії: consiliarii - це найбільш досвідчені й шановані адвокати, з якими часто радився сам магістр; proponentes - вони вносили процесуальні документи сторін перед судом; auolientes - особи, що проходили стажування (аплікацію)10. Адвокати, що в основному працювали у парламенті в XTV ст. об'єдналися в братство св. Миколая та св. Катерини. В 1342 році було затверджено статут цього братства. Відповідно до статуту кожен, хто вступав до братства складав присягу, зобов'язувався суворо дотримуватися морально-етичних норм при веденні у судах справ. Члени братства самі розпоряджалися майном громади. Вони увійшли в історію під назвою прокураторів. В XVI ст. братство прокураторів стало досить потужною інституцією. Кількість членів цього братства в парламенті було до 300 осіб та 6000 помічників, кандидатів до братства. Король Генріх III декретом від 11 жовтня 1585 р. установив високий майновий ценз для вступу в братство, намагаючись стримати непомірне збільшення його членів. Братство мало своє самоуправління у всіх питаннях свого життя. На чолі братства була колегія старших товаришів. Правда, у зовнішніх зносинах братство представляв керівник адвокатури, який у ті часи називався вatonnier. Як випливає із джерел, члени братства були дещо на нижчому правовому щаблі у процесі порівняно з іншими адвокатами. В 1425 році король Генріх VI затвердив правила діяльності урядової адміністрації. В цих правилах також було врегульовано права й обов'язки членів братства. Зокрема, заборонено їм було розпочинати будь-яку справу без погодження з адвокатом. З останнім було заборонено навіть голосно розмовляти. Звертатися до суддів член братства міг лише за посередництвом адвоката. На час участі у справі він одягав спеціальний одяг, а під час захисту мусів практично весь час вставати на коліна, звертаючись до суду. Лише в XVI ст. від клякання на коліна їх було звільнено. Навіть на офіційних церемоніях члени братства завжди йшли позаду адвокатів, так само в судовому засіданні сідали за адвокатами.

За королів Карла VII і Карла VIII з'являється особлива група захисників "королівських адвокатів", які захищали у судах інтереси корони. їм категорично було заборонено виступати у звичайних справах приватного звинувачення.

А за короля Егінгара адвокатура пишалася королівською опікою. Саме адвокати займали в уряді важливі посади, адвокатам надають право шляхетства, адвокат із 10 річним практичним стажем міг без перешкод, не здаючи спеціального іспиту, займати посади у суді.14 Адвокатів звільняли від сплати багатьох податків. Житло адвоката було недоторканим для державної влади. Заборонено було навіть в помешканні адвоката вручати судові повістки. Адвокат вправі був ставити перед владою вимогу про виселення чи відселення галасливих сусідів, які своєю поведінкою перешкоджали його підготовці до здійснення своїх професійних функцій. Нарешті, постановою 1667 року остаточно було оформлено утворення французької адвокатури як корпорації.15

У XVIII ст. для французького кримінального й цивільного процесу характерним було те, що відповідач по цивільній справі міг звернутися за допомогою до адвоката, але обвинувачений цього зробити не міг - він мусів захищати себе сам, власними силами (par sa propre bouche). Цей принцип випливав з англійського положення, що сам суддя являється захисником обвинуваченого (the junge is the counsel of the prisoner).

Епоха Великої Французької революції вписала сумну сторінку в історію французької адвокатури. Не погоджуючись із підпорядкуванням адвокатури державній владі, адвокати всі як один, припинили свою професійну діяльність. А декретом від 2 вересня 1790 року офіційно адвокатуру у Франції було ліквідовано. З цього часу юристи, що брали участь у трибуналах були простими представниками підсудних і їх називали defensers 0fficie. Аналогічна доля спіткала й членів братства св. Миколая і св. Катерини. Декретом від 24 листопада 1793 року братство було закрито. Лише законом від 13 березня 1800 року у Франції відновлено діяльність як адвокатури, так і закритого братства, правда тепер члени братства називалися avones.16 Відновлення інституту адвокатури зовсім не свідчило про симпатії до неї з боку Наполеона. Навпаки, в листі до Камбасереса він про адвокатів писав: "Я бажаю, щоб можна було відрізати язик адвокатові, який користувався ним проти уряду." Але як державний діяч Наполеон розумів неможливість існування правосуддя без інституту адвокатури. Правове становище цих двох категорій захисників було різним. Avones лише по незначній частині справ могли особисто виступати у процесах, частіше вони готували необхідний матеріал для адвокатів. Якщо ж не вистачало адвокатів, могли виступати по більш складних справах. Хоча законами 1810 і 1812 років це право avones було скасовано. Avones створювали при кожному апеляційному суді палату. Кожен avones мусив проживати на території округу апеляційного суду, до якого він прикріплений. Одяг avones був із мантії з широкими рукавами, капелюха та краватки, щось подібне, як у суддів. За законом від 20 листопада 1822 року avones могли бути громадяни Франції та іноземці. Але іноземець вправі був займатися адвокатською діяльністю лише на провінції. Крім цього, кандидат в адвокатуру мусив мати вищу юридичну освіту і науковий ступінь, а також прийняти присягу. Остання відбувалась урочисто на засіданні апеляційного суду. Після цього кандидат приступав до стажування, яке тривало три роки. Стажування полягало в тому, що стажисти відвідували судові процеси, в яких виступали досвідчені адвокати. Крім цього, регулярно проводилися так звані конференції, сьогоднішньою мовою - семінари та лекції. Перед стажистами виступали найдосвідченіші адвокати. Саме тут стажисти проводили ділові ігри, у яких уперше пробували свої сили. Що ж стосується суто адвокатів, то умови набуття цього звання були значно вищими. А саме: наявність громадянства, не бути позбавленим чи обмеженим у політичних й цивільних правах, досягнення 25 років, мати вищу юридичну освіту, 5 річного стажу роботи avones, засвідчення про моральність поведінки, складання присяги, подання міністра юстиції, номінація державної влади.

Loading...

 
 

Цікаве