WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Участь церкви у відносинах, які регулюються сімейним законодавством - Реферат

Участь церкви у відносинах, які регулюються сімейним законодавством - Реферат

Участь церкви у відносинах, які регулюються сімейним законодавством

Проголосивши курс на розбудову нової правової системи, у якій домінуючими визнаються права та свободи людини й громадянина, Україна не могла обминути такий важливий соціальний інститут, як церква, що уособлює в собі не лише культурну спадщину держави, яка набувалась тисячоліттями, а й основоположний ідеологічний центр - засіб реалізації права на свободу світогляду і віросповідання, спроможний інтегрувати українське суспільство.

Докорінним у реформуванні законодавства про свободу совісті і релігійні організації став абсолютно новий підхід у регулюванні державно-церковних відносин в Україні. Він грунтується на вже традиційному принципі відокремленості церкви від держави, закріпленому на рівні Основного Закону України - ч. 3 ст. 35 Конституції України1, у поєднанні, на відміну від радянської правової системи і властивої їй ідеології наукового атеїзму, із принципом гарантування вільного розвитку на засадах рівноправності різноманітних релігійних течій і конфесій. Держава, на реалізацію цього підходу, наділила церкву правами повноцінного суб'єкта права, надавши їй можливість набувати статусу юридичної особи. Це положення закріплене уст. 13 Закону України „Про свободу совісті тарелігійні організації" від 23.04.1991 р. №987-ХП, у якій зазначено, що релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення)2.

Присвячується дана наукова праця участі церкви у правовідносинах, з акцентуванням уваги на сімейно-правовому аспекті, тобто на окресленні можливості церкви бути учасником відносин, що піддаються правовому регулюванню сімейним законодавством. Проте, насамперед, необхідно зупинитись на правовому статусі церкви в загальнотеоретичному розумінні, а вже згодом екстраполювати зусилля на поставленій вище проблематиці.

Проблема державно-церковних відносин, правосуб'єктності церкви, її місця в суспільстві цікавила людство постійно. Протягом останніх десятиріч, поряд з історичними і філософськими фундаментальними дослідженнями, з'являються праці вчених-юристів: 1) радянських дослідників: П. Дяконова, М. Фіолетова, Ф. Рудинського, Ю. Рекка; 2) сучасних дослідників-правознавців В. Гончаренка, А. Рогожина, М. Страхова, О. Шевченка; 3) зарубіжних науковців Ф. Гейера, Р. Реслера, У Глетчера та інших. Уже в сучасній незалежній Україні та Російській Федерації захищались дисертаційні дослідження, присвячені взаємовідносинам церкви і держави3. Проте вказані наукові праці зосереджуються на історико-правових дослідженнях або ж спрямовуються в загальнотеоретичне русло правової науки. Це зумовлює потребу у дослідженні окресленої проблематики з цивілістичних позицій, в частині як цивільно-правового (статус церкви як юридичної особи), так і сімейно-правового (можливості участі у сімейно-правових відносинах як, наприклад, органу реєстрації актів цивільного стану) напрямків. Але, без огляду загальнотеоретичних позицій, вбачається неможливим спрямування дослідження в русло приватноправової науки.

Слово „церква" відоме лише християнському світу4, мусульмани оперують терміном „умма", буддисти - „сангха", хоча більшість віруючих вкладають в нього один зміст.

З точки зору змістового тлумачення „церква" розуміється у двох значеннях: 1) релігійна організація духівництва і віруючих, об'єднана спільністю вірувань та обрядовості; 2) будівля, в якій відбувається християнське богослужіння5. На нашу думку, „церкву" можна розглядати ще у кількох напрямках: як архітектурний комплекс, як соціальний інститут, як частину держави (виконання церквою в дореволюційному праві окремих функцій держави), як державу (Ватикан) і, нарешті, як юридичну особу - суб'єкта права, що найбільше цікавить юридичну науку.

Законодавець, закріплюючи за церквою права юридичної особи, в ст. 13 Закону України „Про свободу совісті і релігійні організації" застосовує термін „релігійні організації", до яких відносить релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання що складаються з вищезазначених релігійних організацій (ст. 13 Закону). Це свідчить про те, що лише вони можуть бути юридичними особами, а отже, і суб'єктами цивільного права. Але ч. 2 ст. 5 Закону, у якій зазначено: „Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави", ототожнює „релігійні організації" і „церкву", що дає нам право визначати і церкву як юридичну особу.

У визначенні правосуб'єктності церкви важливе значення має з'ясування питання, суб'єктом якого права є церква:

- публічного;

- приватного;

- і приватного і публічного.

Тут нам аж ніяк не обминути відомої сентенції видатного римського юриста Ульпіана, що стала окрасою відомої правової пам'ятки Древнього римського приватного права, - Дигест Юстиніана: „... публічним правом є те, що стосується становища римської держави, приватне... відноситься до користі окремих осіб" (Д.1.1.1.2.)6. При відповіді на поставлене питання необхідно зазначити, що церква може бути суб'єктом як публічно правових, так і приватноправових відносин. Зокрема Ролан Міннер, професор Страсбурзького університету, зазначає, що в 1929 році у відповідності до угоди між Святим Престолом та Італією з'явилось місто-держава Ватикан. Однак не держава Ватикан, а Святий Престол є суб'єктом міжнародного права, який встановив дипломатичні відносини зі 180 країнами світу і до цього часу Престол підписує з державою договори, які стосуються церковних справ7. Іншим прикладом участі церкви у публічно-правових відносинах можна назвати порядок внесення змін до статуту релігійної організації (адміністративно-правові відносини), оподаткування підприємств, які створюються релігійними громадами (фінансово-правові) тощо. Прикладом цивільно-правових відносин за участю церкви як юридичної особи (організації, що має відокремлене майно, може набувати від свого імені майнових та особистих немайнових прав та обов'язків, бути позивачем та відповідачем у суді) є укладення різного роду правочинів, які спрямовуються на забезпечення господарської діяльності релігійної організації (договори про надання у володіння і користування культових споруд, набуття права власності на майно, придбане або створене за рахунок власних або запозичених коштів тощо).

Церква (релігійна організація), зареєстрована у визначеному чинним законодавством порядку, набуває прав юридичної особи з моменту реєстрації її статуту (положення). Саме з цього часу вона одержує усі ознаки юридичної особи: організаційну єдність, наявність відокремленого майна, виступ у цивільному обороті від свого імені, здатність нести самостійну майнову відповідальність, здатність бути позивачем або відповідачем у суді8. Загальне правове положення церкви як юридичної особи визначається цивільним законодавством України, а подальша деталізація в частині вимог до реєстрації релігійної організації, статутних документів, обсягу правоздатності і дієздатності відбувається на рівні законодавства про свободу совісті і релігійні організації. Церкву, грунтуючись на Цивільному кодексі України від 16.01.2003 p., можна віднести до юридичних осіб приватного права, визначаючи її як непідприємницьке товариство (ст. ст. 85, 86 ЦК України).

Виникає цілком логічне питання: яким чином і на якій підставі церква бере участь у відносинах, які регулюються сімейним законодавством? Чи взагалі має право на існування постановка проблеми в такому напрямку?

Для відповіді на поставлене питання необхідно звернутись до історії розвитку сімейного права, яка знаходиться у безпосередньому зв'язку з політичною історією і релігійними поглядами. З прийняттям християнства на Русі в 988 році відбувається рецепція візантійського шлюбно-сімейного законодавства, базою якого були канонічні норми. На територію Київської Русі поширюється дія Номоканона, який був розширений постановами руських князів і отримав назву Кормчої книги. З цього часу усі сімейні справи було віднесено до компетенції православної церкви.

Сімейне право XV-XVII ст. уособлювало собою збірник канонічного (церковного) права. Окрім Кормчої книги, з 1551 року почав діяти збірник постанов церковного собору „Стоглав", а надалі сімейні відносини регулювались „Соборним уложенієм" (1649). Вказані правові джерела визначали процедуру укладення шлюбу виключно за участю церкви, надаючи їй статусу органу реєстрації актів цивільного стану. Якщо раніше церковне вінчання, введене в XI ст., практикувалось виключно серед найвищих прошарків суспільства, то поступово церква на рівні вказаних нормативно-правових актів закріпила дану процедуру обов'язковою для всіх осіб християнської віри, що свідчило про набуття нею статусу державного органу.

Наступним етапом у зміцненні позицій православної церкви став Указ Петра 1 „Про введення у всіх церквах метричних книг для запису народження, смерті й укладення шлюбу"9. З цього моменту розширено повноваження церкви, і вона зосередила в своїх руках реєстрацію не лише укладення шлюбу, але й інших актів цивільного стану. Ці позиції зберігались за нею до Декретів 1917 року.

Отже, історія свідчить про те, що церква до радянського періоду розвитку сімейного права відігравала вирішальну роль у сімейно-правових відносинах, виступаючи органом реєстрації актів цивільного стану, а звідси - брала в них активну участь. Але знову виникає питання: чи була церква суб'єктом сімейних правовідносин?

Loading...

 
 

Цікаве