WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Еволюція правосвідомості національної еліти в умовах обмеження автономії гетьманщини російської держави (XVІІст.) - Реферат

Еволюція правосвідомості національної еліти в умовах обмеження автономії гетьманщини російської держави (XVІІст.) - Реферат

Еволюція правосвідомості національної еліти в умовах обмеження автономії гетьманщини російської держави (XVІІст.)

Протягом XVII-XVIII ст. українському суспільству довелося здолати складний шлях, визначальними віхами на якому були перебування в господарсько-політичній системі Речі Посполитої, спалах національної революції як результат-утворення власного державного організму-Української держави, поглинення національних суспільно-політичних інституцій Російською монархією. Змінювали одна одну політичні та соціально-економічні моделі. Справді новаційні зрушення відбувалися в культурно-духовній сфері. Проходила трансформація правової свідомості.

Політична окремленність Гетьманщини призвела до утвердження у правовій свідомості національної еліти орієнтації на конституціоналізм - цілеспрямоване вибудування нового суспільно-політичного устрою (термін "конституція" походить від латинського "constitucio" -устрій, лад), за якого суб'єкти політики, особливо провідні, діяли б у рамках чіткого обмеження своїх повноважень.

Нам не видається дивним той факт, що у континентальній Європі саме Україна започаткувала традицію конституціоналізму. Адже дана ідея як здобуток європейської цивілізації виникла з потреби обмежити владу короля та представників феодальної влади, тобто з потреби суспільно-політичної. Це можна продемонструвати на прикладі Великої Хартії вольностей 1215р., Конституції США, низки європейських конституцій, започаткованих Великою французькою революцією. До того ж, підкреслимо, скрізь ми маємо справу з революційними перетвореннями, які заперечували чи, принаймні, не могли бути реалізованими у межах традиційного регулювання взаємин між представниками політичної еліти, між ними та підпорядкованими верствами, що могли проявити свою політичну суб'єктність.

Внаслідок Національної революції в Україні розпочалися процеси формування нової державності. А вони у правовій сфері, на думку дослідників історії держави і права, здійснюються як "перехід від норм звичаєвого права, до норм, створених державою"1.

Даний природно-історичний процес в Україні поєднався з політико-культурними позиціями на правове регулювання взаємин та на договірність (пригадаємо, що у внутрішньополітичному аспекті договірність у Гетьманщині бачилася як взаємна присяга гетьмана і Війська на дотримання своїх чітко окреслених обов'язків стосовно контрагента, включаючи й гарантування його прав).

У підсумку, ідея конституціоналізму як загальноєвропейської потреби вперше на європейському континенті була реалізована в Українській козацькій державі як наслідок Національної революції не випадково, а закономірно, як це було зроблено і європейськими суспільствами (включаючи й цивілізаційно похідне від них суспільство США) у ході власних революційних перетворень.

Зруйнування на теренах України політичної системи Речі Посполитої поставило на порядок денний потребу регулювання взаємин між власною державною центральною владою і суспільством, між ними та царем як сувереном, між суспільними станами та верствами. Запозичити чи використати у цій справі козацьке звичаєве право було неможливо. Регулювання суспільно-політичних відносин за допомогою козацької традиції було можливе до того часу поки політична окремішість не виходила за межі станового автономізму. З побудовою власної держави неспроможність традиції була компенсована витворенням державних конституційних норм. Спочатку їх вмістилищем стали договірні статті гетьманів з московськими царями і насамперед Переяславсько-московський договір, який, з огляду на закладені у ньому зерна конституціоналізму, М. Грушевський називав "конституційною хартією" України і порівнював її з англійською "Великою хартією вольностей" 1215 p.2

Закладенаустаттяхідеяконституціоналізмувиросладооформленоїуцілісний документ, відомий під назвою "Конституція П. Орлика" від 5 квітня 1710 р. Констатуючи суверенітет під протекцією шведського короля, недоторканість кордонів, прав-вольностей, тобто сформованої на той час соціальної структури, соціально-політичної і правової систем, конституція зосереджувалася саме на питаннях вивільнення сфери політики від свавілля. Оскільки цей процес розвивався насамперед у межах ради старшини, учасниками якої були два провідних суб'єкти політичного життя Гетьманщини, ми маємо всі підстави розглядати її інституційованою ареною зіткнення гетьмана - уособлення загально-суспільного інтересу та старшин - представників інтересів своєї верстви.

Зіткнення нерідко були дуже гострими як за змістом, так і за поведінковими реакціями. Прикладом може послужити рада старшин під Замостям, коли "гарячіші полковники докоряли Хмельницькому п'янством і бездіяльністю і особливо різко відзивався на гетьмана Чорнота"3. Прикладом іншого зіткнення, де старшини виступала від імені інтересів окремішних, є рада осені 1653 p., коли "до гетьмана приходили полковники і казали йому гетьману: не потрібно нам чуже землі обороняти, а свою безоглядно метати; досить нам того, що за себе стояти і свою землю обороняти. І гетьман дістав шаблю, і рубнув Черкаського полковника Єська по лівій руці"4. Свого часу Д. Многогрішний практично паралізував роботу ради: "...нині його, гетьмана вся старшина боїться погляду і вести мову ні про які справи не сміє, оскільки гетьман став до них непомірно жорстоким", "тільки де кому мовить слово та й за шаблю"5.

У чолобитній на І. Самойловича старшини ставили у вину гетьману свавілля: "Уряди зі свого гніву віднімає і з непристойним причин їх карає, і в безчестя вводить, і кого хоче без суду і без доказу даремно"6. Право ж розглядалося як умова гарантування справедливості: "Суддівського уряду уже чотири роки не віддає. а в небутті суддей погасло право, і ображеним людям немає управи, і тому плачуть багато"7

Серед історичних документів ми знаходимо і свідчення учасниказмагання з протилежного боку. Такою є скарга І. Мазепи 1689 р. Перебуваючи у Москві, гетьман повідомив, що колишній переяславський полковник Дмитрашко-Райча "повсякчас лає його поза очі та ганьбить при старшині й полковниках", і попередив, що він скаржитиметься на Райчу на різдвяному з'їзді старшині й полковникам8. Як бачимо, гетьман продемонстрував орієнтацію на легітимацію політичного змагання між ними у межах роботи Ради старшини.

Історична школа змагання виховала у його учасників ставлення до права як до політико-культурної цінності, котра мала звільнити сферу політики від свавілля. Чітку фіксацію цього ми зустрічаємо у Конституції П. Орлика. Там, зокрема, усувається можливість для "властолюбних на купців" " над слушність і право" "приваблювати серце Гетьманське корупціями"9 і таким чином здобувати уряди. Отже, право сприймалося регулятором кадрової політики.

Цінність права знаходила свою реалізацію і у підпорядкуванні їй гетьманської інституції у справі правосуддя. Якби хтось з "військових урядників" будь-якого рангу вчинив злочин "чи то гонор Гетьманський насмілився образити", гетьман ні в якому разі не міг їх покарати "приватною своєю помстою чи владою", а зобов'язувався передати справу на розгляд Генерального Суду, який і визначав би факт вини та форму покарання.

Нарешті, Конституція П. Орлика утверджувала провідну роль права у відкритому політичному змаганні гетьмана та старшин. Представники останньої отримували правовий захист у всіх випадках, коли вони приватно чи публічно вказуватимуть гетьману на недоліки його політики: "...тоді тая ж Старшина Генеральна, Полковники і Генеральні радники, спроможні будуть вільними голосами чи то приватне, чи, коли нагальна і невідкладна потреба вкаже, публічно на Раді Його Вельможності виговорити і про порушення прав і вольностей отчистих нагадати, без ущемлення (уближенья) і найменшого пошкодження високого рейментарського гонору; про які виговори не має Ясновельможний Гетьман вражатися і помсти чинити, але непорядки виправити старатиметься".

Позиція старшинства на правове регулювання знаходила своє втілення і в чинному на Лівобережжі праві. Спочатку у комплексі законів, у центрі яких стояв Литовський статут, а потім у "Правах, за якими судиться малоросійський народ". Сам факт витворення нового українського кодексу для нас є цінним уже тим, що він дає можливість виявити, які правові норми були тоді актуальними, атому переносилися з Литовського статуту. Шляхетство визнавало за норму право недоторканості від арешту, ув'язнення, позбавлення майна без судового вироку. Таким чином, еліта Української козацької держави у внутрішньостанових стосунках, запозичивши норми, якими жила еліта попередньої історичної епохи, доповнила їх новими здобутками.

Проте поряд з надбаннями було запозичено і нехтування, особливо майновими правами нижчих соціальних верств. Адже протягом існування держави ми маємо доволі багато прикладів беззаконня у сфері придбання чи й вульгарного відбирання землі у селян та козаків.

Разом з тим, чим більше в Гетьманщині зміцнювали свої позиції представники та інституції російського суспільства, тим менше українські старшини орієнтувалися у своїх сподіваннях на право. Прикладом може послужити досвід дуже лояльної до російської влади сім'ї Марковичів, голова якої досягнув високого соціального становища, виконавши ряд кур'єрських доручень від Петра І до Стамбулу у час "зради" І. Мазепи. На його сина, наказного полковника Якова Марковича, дозволяв собі "кричати" російський солдат, "з'явившись з інструкцією їхати мені (Якову. - Авт.) до Глухова"12 час Гілянського походу (1725-1727) на нього, бунчукового товариша, та його підлеглих могли напасти російські солдати під надуманим приводом влаштування вогнища небезпечно близько від порохових запасів. Міністр (так звали наглядача царського уряду за гетьманом) Наумов у присутності гетьмана міг "виговорювати", "кричати" на бунчукового товариша - службову особу, підпорядковану безпосередньо гетьману. Не зважав на особу гетьмана не лише міністр. Це міг собі дозволити і російський член Генерального Суду. Так, підполковник Львов, показуючи своє незадоволення ходом судового розгляду, у присутності гетьмана, "розсердившись вихопив справу із рук канцеляриста і пішов додому", обізвавши Я. Марковича "неробою, дурнем і ледарем", репетуючи на все приміщення суду15. Він же, всупереч українським законам та універсалу Д. Апостола, вирішив справу по-своєму, а "у суді генеральному...солдата на місце жолдака поставив, нібито для своєї якоїсь безпеки, а універсал гетьманський (і перший, і другий у тій справі — Авт.) у суді не прийняв"16. Знову ж таки порушуючи закон, Львов міг кинути до в'язниці довірену особу у суді та, незважаючи на офіційні листи гетьмана, 10 тижнів, за пасивного потурання міністра Тургенева, утримувати її там. Петербурзькі власті, теж ігноруючи особу гетьмана, направляли своїх посланців у різних справах, що стосувалися України, безпосередньо до міністрів.

Loading...

 
 

Цікаве