WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Поняття позовної давності: окремі недоліки цивільного законодавства - Реферат

Поняття позовної давності: окремі недоліки цивільного законодавства - Реферат

Поняття позовної давності: окремі недоліки цивільного законодавства

Історія дослідження інституту позовної давності знає різні підходи до розуміння суті позовної давності, у зв'язку з чим у науковій літературі існує досить багато визначень її поняття. Крім того, по-різному трактує даний інститут радянське цивільне законодавство 1922р. і 1964р.

Як зазначає Є.О.Крашенинніков, "вихідним пунктом визначення позовної давності і з'ясування її предмета слугує право на позов"1.

Загальноприйнятим серед науковців вважається положення, згідно з яким право на позов слід розглядати у матеріально-правовому і процесуально-правовому значеннях.

Право на позов у процесуальному значенні - це надана будь-якій заінтересованій особі можливість у встановленому законом порядку звернутись до юрисдикційного органу за захистом порушеного чи оспорюваного права, а також охоронюваного законом інтересу.

Право на позов у матеріальному значенні2 - це охоронне право вимоги, що зобов'язує певну особу виконати передбачену дію і для якого характерна властивість підлягати примусовому здійсненню юрисдикційним органом.

Хоча розгляд права на позов з матеріального і процесуального боку є поширеним у цивілістичній доктрині, проте у сучасних наукових роботах висловлюється думка про некоректність вживання терміну "право на позов у процесуальному значенні", оскільки право на подання позову кардинально відрізняється від права на позов у матеріальному розумінні за своєю природою, підставами виникнення і змістом.3

Право на позов має властивість бути примусово реалізованим юрисдикційним органом, але за загальним правилом, уповноважена особа може скористатись цією характерною для права на позов властивістю лише в межах встановленого у законі строку давності. Із спливом цього строку вищезазначена властивість зникає (припиняється).

Виходячи з цього, розглянемо основні визначення позовної давності, що мають місце у науковій літературі.

На думку А.Добровольського, позовна давність є "строк на по5ння позову."4 Проте ця точка зору, заснована на некоректному формулюванні ч.1 ст.44 Цивільного кодексу РСФРР 1922р., суперечить чинному законодавству України. Стаття 74 ЦКУРСР встановлює, що вимога про захист порушеного права приймається до розгляду судом, арбітражем або третейським судом незалежно від закінчення строку позовної давності. Це означає, що суддя не має права відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі пропуску позовної давності. Отже, така позиція не може бути визнана правильною.

М.Ринг визначає позовну давність як "припинення права на позов внаслідок неподання позову протягом строку, вказаного у законі"6. Наведене визначення важко назвати вдалим з наступних міркувань.

По-перше, оскільки в тому самому авторефераті М.Ринг розглядає припинення права на позов як наслідок спливу позовної давності,7 то виходить, що у сформульованому ним визначенні позовна давність ототожнюється з наслідком її спливу, тим часом як строк давності і те, до чого призводить його перебіг, суть далеко не одне і те ж.

По-друге, в основі визначення М.Ринга лежить погляд, нібито сплив позовної давності тягне за собою припинення права на позов, що не відповідає дійсності. Насправді, із закінченням позовної давності здатність права на позов підлягати примусовому здійсненню юрисдикційним органом втрачається, але саме охоронне право вимоги, наприклад, віндикаційне право вимоги, продовжує існувати, хоч і може тепер бути виконане зобов'язаною особою лише у добровільному порядку. Цим і пояснюється та обставина, що коли зобов'язана особа виконає кореспондуючий праву на позов охоронний цивільно-правовий обов'язок (наприклад, поверне річ її власнику) після спливу позовної давності, то вона вже не має права вимагати повернення виконаного, хоча б у момент виконання ця особа і не знала про закінчення позовної давності (ч.1 ст.82 ЦК УРСР).

По-третє, включаючи у своє визначення слова "строк, вказаний у законі," які означають не що інше як позовну давність, М. Ринг, таким чином, визначає позовну давність як "припинення права на позов внаслідок неподання позову протягом позовної давності," тобто впадає у тавтологію, допускаючи цим самим грубу логічну помилку.

У підручнику О. Йоффе позовна давність визначається як "час, зі спливом якого втрачається можливість примусового здійснення порушеного цивільного права за допомогою цивільного позову"8 Неважко побачити, що ця дефініція спирається на традиційний погляд, який наділяє регулятивні суб'єктивні цивільні права здатністю бути реалізованими юрисдикційним органом незалежно і всупереч волі порушника. Однак насправді даною властивістю володіє тільки право на позов. Тому сконструйоване О. Йоффе визначення є досить спірним.

Для глибокого розуміння суті позовної давності видається дуже важливим детальне дослідження законодавчого формулювання поняття позовної давності.

Легальне визначення поняття позовної давності міститься у ст.71 ЦК УРСР, що має назву "Загальний строк позовної давності". Таким чином, законодавець поєднав в одній статті визначення поняття позовної давності та встановлення загального строку позовної давності, що навряд чи може бути визнане вдалим з позицій законодавчої техніки. Більш правильним видається підхід, що реалізований у проекті ЦК9 (ст. 246) і Цивільному кодексі Російської Федерації10 (ст. 195), згідно з яким визначенню поняття позовної давності присвячується окрема стаття.

Отже, ст.71 ЦК УРСР визначає позовну давність як "строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено." Ідентичне поняття позовної давності дається у ст. 195 ЦК РФ.

Дане законодавче формулювання характеризується наступними суттєвими недоліками.

По-перше, воно, як зазначає Є. Крашенинніков, "обмежує сферу дії позовної давності тільки випадками захисту права, у той час як давність може застосовуватись і при захисті охоронюваного законом інтересу"11 Наприклад, реалізуючи право на позов про відшкодування шкоди, що виникла внаслідок протиправного знищення майна, суд захищає не право власності на майно, якого вже немає у позивача, і не здійснюване ним деліктне право на позов (це не предмет, а засіб захисту), а охоронюваний законом інтерес колишнього власника у відновленні свого майнового становища.

По-друге, з такого формулювання випливає, що підставою для позову може бути тільки порушення права, хоча причинами позову можуть бути й інші обставини, у тому числі правомірні дії (наприклад, за ст. 445 ЦК), які за будь-яких умов не можна підвести під поняття "порушення права".

По-третє, таке визначення поняття позовної давності не враховує того, що за позовним захистом може звернутись не тільки особа, право якої порушено, але і суб'єкт, уповноважений вчинити позов на захист чужого права або охоронюваного законом інтересу. Наприклад, згідно з ч.1 ст.124 Цивільного процесуального кодексу України, у випадках, передбачених законом, прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами на захист прав і свобод інших осіб. При буквальному тлумаченні норми ст.71 ЦК УРСР слід було б визнати, що у випадку подання такої заяви позовний захист взагалі не обмежується яким-небудь строком давності, оскільки позов вчинено прокурором, органом державної влади і т.д., а не тією особою, право якої порушено. Однак подібний висновок не відповідає призначенню позовної давності, метою якої є обмеження у часі можливості захисту прав (інтересів) за допомогою юрисдикційного органу незалежно від того, звертається за захистом сам потерпілий чи особа, наділена правом пред'явлення позову на захист прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб.

У проекті ЦК України визначення поняття позовної давності має багато у чому відмінне від чинного ЦК УРСР формулювання. Ст.246 проекту ЦК України встановлює: "Позовна давність - це строк, у межах якого особа може захистити своє порушене право шляхом вчинення позову." Маючи більш "сучасний вигляд", дана дефініція загалом володіє тими самими недоліками, що і чинна редакція ст.71 ЦК УРСР. Буквальне тлумачення даної новели дає підстави стверджувати, що позовна давність застосовується лише при захисті лише свого права, тобто можливість захисту прав інших осіб строками не обмежується. Крім того, з даного формулювання можна зробити неправильний висновок, що дія позовної давності не поширюється на захист охоронюваних законом інтересів. І, нарешті, недоліком є вказівка на порушення права як єдину підставу вчинення позову.

Отже, як бачимо, і чинне цивільне законодавство, і проект ЦК України не враховують сучасних досягнень цивілістики. Тому важко погодитись з Ю.Толстим, який, характеризуючи дефініцію позовної давності, легалізовану у ст.71 ЦК УРСР, зазначає, що "дане визначення витримало випробування часом і може бути рецепійоване майбутнім законодавством".12

Таким чином, одним з найбільш вдалих, на нашу думку, є визначення, запропоноване Є. Крашенинніковим, а саме: "Позовною давністю визнається строк для захисту права чи охоронюваного законом інтересу за позовом заінтересованої особи"13. Незважаючи на лаконічність цієї дефініції, вона повністю розкриває усі істотні ознаки позовної давності.

Тому на завершення хотілось би висловити побажання, щоб таке визначення позовної давності було сприйняте законодавцем при прийнятті нового Цивільного кодексу України.

Література

1. Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. - М., 1949.

2. Гражданский кодекс РСФСР. Официальный текст с изменениями на 1 февраля 1954г. и с приложением постатейно-систематизированых материалов. - М., 1954.

3. Гражданский кодекс Украинской ССР. Официальный текст с изменениями на 1 июня 1954г. и с приложением постатейно-систематизированых материалов. - М., 1954.

4. Гражданское право. /Под ред. АЛ. Сергеева, Ю.К. Толстого. - М.,1999. - 4.1.

5. Грибанов В.П. Сроки в гражданском праве. - М., 1967.

6. Добровольский А.А. Проблемы применения Основ гражданского законодательства и Основ гражданского судопроизводства СССР и союзных республик. Саратов. - 1971.

7. Иоффе О.С. Советское гражданское право. - М., 1967.

8. Кириллова М.Я. Исковая давность. - М., 1966.

9. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации части первой (постатейный).Расширенный с использованием судебно-арбитражной практики / Под руководством проф. О.Н. Садикова. - М., 1999.

10. Кравцов М.А. Позовна давність в радянському цивільному праві. - К, 1960.

11. Крашенинников Е.А. К теории права на иск. - Ярославль, 1995.

12. Крашенинников Е.А. Понятие и предмет исковой давности. - Ярославль, 1997.

13. Крашенинников Е.А. Регламентация защиты гражданских прав в проекте Гражданского кодекса Российской Федерации. -Ярославль, 1993.

14. Новицкий И.Б. Сделки. Исковая давность. - М., 1954.

15. Ринг МЛ. Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата юридических наук. - М., 1952.

16. Толстой Ю.К. Исковая давность. //Правоведение. - 1992. - № 4.

17. Фридман ИЛ. Сроки в гражданском праве. - М., 1986.

18. Цивільне право України. /За ред. О.В.Дзери, Н.С. КузнецовоГ. - К,1999. - Кн.1.

19. Цивільний кодекс України. Проект від 25 серпня 1996р., прийнятий Верховною Радою в першому читанні 5 червня 1997р. // Українське право. - 1999. Число 1.

20. Эннекцерус Л. Курс германского гражданского права. - М., 1950. -Т. 1. - Полутом 2.

Loading...

 
 

Цікаве