WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Форма державного устрою - Реферат

Форма державного устрою - Реферат

Форма державного устрою
Форма державного устрою - це спосіб організації державної влади, який визначається характером взаємовідносин держави як цілого і її скла-дових частин. Свій вияв форма державного устрою знаходить в особливостях політико-територіальної організації (устрою) держави та її адміністративно-територіального устрою. В теорії і практиці сучасного конституціоналізму відомо дві форми державного устрою - федеративна та унітарна.
Федерація - це держава, територія якої складається з територій її членів - суб'єктів (державних утворень). Федеративні держави звичайно кваліфікують як складні. Нині їх налічується близько 20. Протягом останніх десятиліть від федеративної форми з різних причин відмовилися Індонезія, Камерун, Лівія та деякі інші країни, що розвиваються. В Європі на початку 90-х років XX ст. самоліквідувалася така федерація, як Чехо-Словаччина. Водночас на засадах федералізму відбувалося реформування державного устрою такої країни, як Бельгія.
Існуючі федерації різняться за багатьма характеристиками, що не заважає виявленню загальних ознак цієї форми державного устрою. Як зазначалося, територія федеративної держави розглядається як сукупність територій суб'єктів федерації - штатів (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія, США), провінцій (Аргентина, Канада, Пакистан), земель (Австрія, ФРН), республік (Росія, Югославія), кантонів (Швейцарія) тощо.
Серед зазначених держав слід виділити так звані асиметричні федерації. Прикладом такої федерації може бути Росія, в якій, крім республік, до суб'єктів федерації віднесені за Конституцією 1993 p. краї, області, міста федерального значення (Москва і Санкт-Петербург), а також автономна область і автономні округи. І хоч усі названі суб'єкти визнаються рівноправними, статус республік визначається федеральною конституцією і конституціями самих республік, а статус інших суб'єктів - федеральною конституцією і статутами цих суб'єктів, прийнятими відповідними законодавчими (представницькими) органами. До цього слід додати, що деякі суб'єкти російської федерації входять до складу інших, наприклад, автономні округи у складі країв і областей.
Проте всі суб'єкти федерацій мають однаковий юридичний титул: з позицій визначення їх політико-правового статусу вони є державними утво-реннями. Державні утворення не є державами, хоча нерідко наділені багать-ма відповідними ознаками, крім державного суверенітету. Іншими словами, державні утворення не можуть здійснювати самостійну внутрішню (з бага-тьох питань) і зовнішню політику. З цим пов'язане і те, що за суб'єктами федерацій не визнається право виходу - так зване право сецесії.
Зміст політико-правового статусу державних утворень виявляється також у тому, що суб'єкти багатьох федерацій наділені установчою владою, тобто можуть приймати власні конституції, які повинні відповідати федеральним основним законам. Водночас загальною рисою є наявність у кожного суб'єкта власної системи органів влади, зокрема законодавчих, виконавчих і судових органів. Прийнято навіть виділяти вищі органи суб'єктів федерації.
Наявність у федерації двох систем органів влади робить необхідним розмежування компетенції між ними. Конституції країн встановлюють чо-тири основних принципи розмежування відповідної компетенції.
1. В основних законах Австралії, Бразилії, Мексики, США, Швейцарії і Югославії визначена сфера виключної компетенції федерації, а сфера компетенції суб'єктів утворюється шляхом передачі їм так званих залишкових повноважень, тобто тих, які не віднесені конституціями до виключно федеральних.
Так, ст. 1 (розділ восьмий) Конституції США містить перелік зако-нодавчих повноважень федерального конгресу, до яких віднесені встанов-лення і стягнення податків, мита та інших федеральних зборів; регулювання торгівлі із зарубіжними країнами і між штатами; карбування грошей, регулювання грошового обігу і визначення одиниць мір та ваги; поштова служба; розвиток науки і ремесел та захист авторських і винахідницьких прав; федеральна судова система; оголошення війни; повноваження у сфері оборони тощо (усього 18 пунктів). Розв'язання решти питань, згідно з десятою поправкою до Конституції США, віднесено до компетенції окремих штатів.
Проте на практиці баланс повноважень між штатами і федерацією ще більше зміщений на користь останньої. Значну роль у розширенні компетенції федеральних органів відіграє теорія про домислювані повно-важення. Ця теорія грунтується на досить абстрактному тлумаченні поло-ження тієї ж ст. 1, яке встановлює право федерального конгресу "видавати закони, необхідні для здійснення як вищеназваних, так і всіх інших прав" уряду США. З цього робиться висновок, що всі нові об'єкти законодавчого регулювання мають бути віднесені до компетенції федерації.
Широко тлумачиться і положення ст. 1 Конституції США про ре-гулювання торгівлі між штатами. Верховний суд визначив, що це положення охоплює всі питання, що потребують "єдиного правового регулювання". Як результат, федеральний конгрес привласнив собі право видавати законодавство у сфері торговельних і трудових відносин, а також охорони природи.
Однак було б спрощенням стверджувати, що США розвивались і розвиваються тільки в напрямі надання федеральним органам все більших повноважень за рахунок штатів. Діалектика процесів, що відбуваються у взаємовідносинах федерації та її суб'єктів, тут набагато складніша. Вона виявляється в наявності і взаємодії двох тенденцій: у потягу до більшої централізації, розширення компетенції федерації, з одного боку, і в тяжінні до зміцнення позицій штатів, з іншого. Ці тенденції відображають певні економічні й суспільно-політичні інтереси.
Федерації, в яких розмежування компетенції здійснюється шляхом визначення виключної компетенції самої федерації і передачі залишкових повноважень її членам, прийнято називати децентралізованими. Але така їх характеристика е досить умовною. Зокрема, в конституціях відповідних латиноамериканських федерацій встановлене так зване право інтервенції. Це право реалізується федеральними органами (звичайно президентом) з метою запобігання виникненню "внутрішньої або зовнішньої загрози" державній владі або ліквідації такої загрози, а також забезпечення "збереження республіканської форми правління".
Невизначеність відповідних конституційних формулювань дає змогу органам федерації активно втручатись у здійснення владних повноважень її суб'єктами. Найчастіше приводом для втручання є обрання небажаного для федеральних органів губернатора штату (провінції). Масштаби практики втручання найбільшою мірою залежать від політичного режиму, що існує в тій чи іншій країні.
Характерно, що прообразом відповідних статей основних законів латиноамериканських федерацій було положення ст. 4 Конституції США, де визначена можливість втручання федеральних органів у справи штатів для захисту від "внутрішнього насильства" і на прохання їхніх органів. Але на відміну від США, де до того ж подібні випадки завжди буливинятками, в латиноамериканських країнах відповідні інтервенції можуть здійснюватися не тільки на вимогу суб'єктів федерацій, а й з власної ініціативи федеральних органів.
2. Конституція Канади визначає дві сфери виключної компетенції - сферу федерації і сферу суб'єктів федерації. Для цього встановлено два
Loading...

 
 

Цікаве