WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Зародження і становлення правового інституту консульства в Україні - Реферат

Зародження і становлення правового інституту консульства в Україні - Реферат

Натомість, що стосується п.4 договору 1649 року в якому мова йде про резидента Війська Запорозького, в полі зору якого перебували "скривджені козацькі кущі", цілком можна стверджувати, що він виконував функції консула штатного, оскільки захищав інтереси громадян своєї держави.

Отже, зростаючі економічні потреби українського ринку призвели до розширення торгових відносин запорожців з іноземними державами, в результаті чого сформувався певний прошарок осіб, які займалися представництвом та захистом комерційних інтересів, що по своїй суті нагадує формування інституту консулів.

В такий ранній період в Україні можна проводити лише умовний поділ консулів на штатних та почесних, оскільки остаточне відмежування вказаних груп консулів відбудеться лише у XIX ст. В розглядуваній ситуації така тенденція вже намітилася, про що засвідчує фрагмент укладеного договору 1649 року.

Окрім формування в період гетьманства Хмельницького початків консульської служби, відбувалося одночасне становлення дипломатичної служби, яка реалізовувала себе в укладанні міжнародних договорів та проведенні власної зовнішньої політики. Та особливо яскравого вираження в період становлення держави набула організація митної справи та формування митної служби.

Наступним відчутним кроком у формуванні інституту консульства в історії України був період діяльності адміністрації гетьмана Павла Скоропадського, під проводом якого постала Українська Держава 1918 року. Нетривалий (всього сім з половиною місяців) період існування гетьманату виявився надзвичайно плідним з огляду розбудови основних засад національної державності, української культури, науки, освіти; він прикметний активізацією міжнародних зв'язків України. Саме в добу Української Держави набуває розвитку повномасштабна зовнішньополітична служба України - невід'ємний атрибут суверенного існування й інструмент практичної реалізації завдань держави на міжнародній арені.

У складі Міністерства закордонних справ Української Держави було створено консульський відділ з 15 співробітниками, який координував консульську роботу закордонних установ України, доглядав за охороною інтересів іноземних підданих в Україні.

4 липня 1918 року був прийнятий перший консульський закон України "Про заклад генеральних консульств і консульських агентств за кордоном", який покладав на консульства Української Держави такі завдання, як підготовка грунту для поширення торгово-економічних зносин між Україною та Росією, матеріальну та юридичну допомогу громадянам України в Росії, запровадження лікарень, притулків і пунктів прийому для осіб, що повертаються в Україну Відповідно до закону нові консульські установи України отримали таку організаційну класифікацію: генеральне консульство, консульське агентство 1-го розряду, консульське агентство ІІ-го розряду. При цьому клас консульської установи обирався МЗС УД у відповідності до значення місцевої української громади в соціально-економічному житті регіону дислокації.

У випадку припинення дипломатичних зносин (з Росією в листопаді 1918 року) українським урядом виділялися необхідні грошові кошти. Так, в зв'язку з розірванням Брестського мирного договору й відносин з Українською Державою (в жовтні 1918 року) консульські контакти між Росією та Україною припинилися. З Києва, Полтави, Одеси, Харкова виїхали російські консули. Одночасно ліквідувалися українські консульські установи в Росії. Цей процес тривав близько трьох місяців, і на пов'язані з ним витрати Директорія виділила 400 тис. карбованців.

Внаслідок швидкого закриття українських консульств у Росії паспортні та репатріаційні справи, захист інтересів українських громадян було передано представництву Данії, інтереси ж громадян колишньої царської Росії в УНР представляли консульські установи Іспанії. Інтереси громадян Радянської Росії представляли її консульства, розташовані в чотирьох містах України.

Прагнення гетьманату до розширення консульської мережі за кордоном знайшло своє відображення у новому консульському законі від 6 листопада 1918 року "Про скасування закону від 4 липня 1918 року...", який встановлював нові штати та місця дислокації консульств України. Цей закон вводив досконалішу штатну градацію консульських установ: генеральне, віце-консульство, консульство і консульське агентство. Закон встановлював місця розміщення консульств як на території колишньої імперії, так і в більшості країн Європи, в Туреччині й Персії. Загалом планувалося встановити 57 консульських закладів у 24 країнах та окремих регіонах.

У 1918 році гетьманським урядом було передбачено, крім штатних консульських установ, заснувати установи почесних консульств, співробітники яких не належали до числа офіційних урядовців. Вони поділялися на 4 категорії: генеральний консул, консул, віце-консул та консульський агент. Почесні консули обиралися з місцевих жителів, добре обізнаних із суспільно-економічним становищем і розвитком регіонів. Як зазначалося в поясненні до законопроекту, це були "люди маєтні, з добрим іменням і як такі повинні сповняти свої обов'язки без претензій на винагородження."

Інститут почесних консулів знайшов своє відображення і в "Статуті про консульські установи УНР". В цьому документі передбачалося, що у порядку винятку консулами могли бути призначені українці з числа місцевих громадян. З метою профілактики службових зловживань окремо йшлося про те, "що всі особи на платних посадах в консульствах УНР не можуть займати жодної другої посади як державної, так і приватної, як також не можуть участвовал! в правлінні якого би не було товариства, яке ціллю своєю ставить матеріальну користь."

Як пригадує керівник МЗС Української Держави Д.Дорошенко, почесні консули були поширені в українській практиці того періоду, "коли консульськими представниками затверджувалися здебільше голови місцевих українських колоній або взагалі особи, рекомендовані цими громадами".

Безсумнівно, що застосування інституту консульства в практиці молодої держави поліпшувало процес контактів консульських представництв з місцевим українським населенням, дозволяючи бути добре обізнаними зі справами регіону, тим більше, що чимало авторитетних осіб з української діаспори і раніше займалися шляхетною справою захисту прав одноплемінників за своєю ініціативою.

Таким чином, окремі компоненти нашої державності мають дуже давню історію, форма яких трохи змінювалася в залежності від політичного режиму, але зміст їх залишався та продовжує відігравати суттєву роль і в новітньому періоді.

Література

1. Дипломатія сучасної України: Енциклопедичний довідник / ПАП України, наукове товариство ім. Т.Шевченка. -К., 1997. - 83 с

2. Документи Богдана Хмельницького. - К.: Вища школа, 1961. -Док. 475. - 679 с

3. Дорошенко ДІ. Історія України. 1917-1923. - Ужгород, 1930. - Т. 2: Українська Гетьманська держава 1918р. - 424 с

4. Дорошенко ДІ. Нарис історії України. -Львів: Світ, 1991. - 576 с

5. Івченко О. Україна в системі міжнародних відносин: історична ретроспектива та сучасний стан / Українська академія наук національного прогресу. - К.: РІЦ УАННП, 1997. - 686 с

6. Сандровский К.К. Право внешних сношений. -К.: Вища школа, 1986 - 328 с.

7. Сакун О.Ф. К вопросу об истории института консульства //Вопросы международного права /Подред. В.И. Менжинского. - М.: Изд-eo ИМО, 1963. - С. 237-254.

8. Сандровсьшй К. Зовнішні зносини України: деякі сторінки історії// Український часопис міжнародного права. - 1995. - №1. - С 62-84.

9. Філіпенко А.С. Міжнародні торговельні зв'язки Запорозької Січі //Вісник міжнародних відносин. -К.: Київський університет, 1993. -Ж. - С 96-103.

10. Центральний державний архів вищих органів влади (ПДАВО) України.

Loading...

 
 

Цікаве