WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Право загального землекористування громадян як правовий інститут - Реферат

Право загального землекористування громадян як правовий інститут - Реферат

Право загального землекористування громадян як правовий інститут

Конституцією України визначено право кожного громадянина на користування природними об'єктами (землі, ліси, води тощо) відповідно до закону. Такий підхід вимагає всебічного законодавчого забезпечення усіх можливостей громадян щодо користування природними ресурсами. В іншому разі можливість реалізації конституційного права буде поставлена під сумнів. Досить вдалою, в зв'язку з наведеним, є законодавча позиція, що встановлює право громадян на загальне та спеціальне використання природних ресурсів.1 Адже право кожного, закріплене Конституцією, передбачає можливість його реалізації як конкретною особою, так і незалежно від визначеного суб'єкта - необмеженим колом осіб.

Не потребує особливого доведення, на думку Андрейцев В.І., та обставина, що земля виступає як операційний простір (територія) для розміщення шляхів сполучення, місць відпочинку та розваг, рекреації, лікування тощо, що обумовлює особливості відповідного режиму її використання, відтворення й охорони.2 Однак постає питання щодо законодавчого врегулювання вільного використання земель у зазначених цілях.

Спробуємо проаналізувати питання загального користування землею у світлі поресурсового законодавства, керуючись принципом поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва3.

Вихідні засади здійснення права загального землекористування визначені в положеннях екологічного законодавства. Так, Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" встановлює, що право загального використання природних ресурсів здійснюється безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами, без надання відповідних дозволів, для задоволення життєвонеобхідних потреб, обмеження щодо такого використання можуть встановлюватись законодавством України (ст.38). Наведене законодавче положення в повній мірі відноситься до права землекористування, об'єктом якого виступає базовий природний ресурс - земля (відповідна категорія земель чи земельна ділянка).

Виходячи з положень згаданого закону, цілком допустимим буде твердження, що об'єкти загального землекористування не передаються і не закріплюються за конкретними суб'єктами. Однак такий підхід слід сприймати з певним застереженням. Так, дійсно, особа, що реалізує своє право загального землекористування, скажімо, прямуючи парком у населеному пункті, не потребує закріплення за нею відповідної земельної ділянки й, тим більше, не може вимагати передачі їй цієї ділянки в натурі. Та це не означає, що земельна ділянка, на якій знаходиться відповідний парк, ні за ким незакріплена. Як правило, вказані території перебувають у віданні підрозділів органів місцевого самоврядування (міськкомунгоспи, комбінати комунальних підприємств). Такі землі можуть бути передані підприємствам, в яких створені спеціалізовані служби з ведення зеленого господарства відповідно до Правил утримання зелених насаджень міст та інших населених пунктів України, затверджених Наказом Держжитлокомунгоспу України від 29 червня 1994 року4

Використання земель лісового фонду в рекреаційних цілях при здійсненні громадянами права загального лісокористування також не потребує передачі відповідної земельної ділянки у користування. Хоча такі землі передані у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам тощо.

Подібний перелік можна продовжити, однак з наведеного стає зрозумілим, що об'єкти загального землекористування мають фактично подвійний правовий режим використання. З одного боку, вони можуть бути закріплені за відповідними комунальними службами, передані в постійне користування чи оренду господарюючим суб'єктам. З іншого - певний порядок закріплення об'єктів за спеціальним суб'єктом не позбавляє права громадян здійснювати загальне землекористування ними для задоволення своїх потреб. При цьому, слід лише пам'ятати про різне коло прав та обов'язків, що виникають у загального та спеціального користувача. Зміст суб'єктивного права загального землекористування, в зв'язку з цим, становлять права щодо вільного користування тими чи іншими землями. Через відсутність закріплення земельної ділянки право фактичного володіння нею не несе того змістового навантаження, як це відбувається під час спеціального землекористування чи реалізації права власності.

Безоплатна реалізація права загального землекористування зумовлена становищем землі, яка в даному випадку забезпечує життєво необхідні потреби людини. Крім того, загальне землекористування, як правило, не передбачає використання землі як ресурсу чи засобу виробництва. Утримання таких земель здійснюється за рахунок місцевих бюджетів - землі загального користування населених пунктів, чи осіб, які здійснюють на них спеціальне землекористування. Можливим винятком з загального правила є реалізація права загального землекористування організованими рекреантами,5 які придбали відповідну путівку, картку туриста тощо. Однак і в такому разі оплата здійснюється в основному за комплекс послуг, що надає будинок відпочинку, туристична база, а не за землекористування безпосередньо.

Загальне землекористування громадян не вимагає одержання відповідних дозволів і здійснюється, виходячи з потреб та побажань особи в порядку вільного користування землею. Допустимим, а подекуди необхідним з огляду на висловлену позицію є встановлення певних меж здійснення права загального землекористування шляхом визначення земельних ділянок, де здійснення такого землекористування не допускається.

Подібний підхід застосований щодо здійснення загального використання водних об'єктів. Так, Водний кодекс передбачає, що з метою охорони життя і здоров'я громадян, охорони навколишнього природного середовища районні і міські ради за поданням спеціально уповноважених державних органів (водного господарства, санітарного нагляду) встановлюють місця, де забороняється чи обмежується загальне водокористування на водних об'єктах, розташованих на їх території.6

Аналогічний порядок встановлений щодо водних об'єктів, наданих в оренду, де загальне водокористування допускається на умовах, встановлених водокористувачем, за погодженням з органом, який надав водний об'єкт в оренду. І, водночас, якщо водокористувачем або відповідною радою не встановлено таких умов (обмежень, заборон), загальне водокористування визнається дозволеним без обмежень.

Застосування відповідних положень в земельному праві видається можливим, на нашу думку, не до всіх категорій земель. Якщо мова йде про землі лісового, водного, природно-заповідного фонду, то їх вільне використання є необхідною умовою реалізації громадянами права загального використання ресурсів, що на них розміщені. Адже земля є базою для формування, розвитку і поширення рослинності, водних об'єктів, корисних копалин, інших природних компонентів, які за своїми властивостями створюють сферу життя і використовуються на праві загального землекористування громадян7.

Стосовно ж, наприклад, земель промисловості, зв'язку, енергетики, оборони та іншого спеціального призначення. Об'єктом відповідного права тут можуть виступати, як правило, чітко визначені земельні ділянки, які використовуються без дотримання спеціальних процедур.

В поресурсовому законодавстві міститься ряд регулятивних норм, що визначають права громадян по вільному використанню земель. Однак вказане регулювання є неоднозначним, потребує уточнення та конкретизації.

Земельний кодекс України8, регламентуючи право користування землею (Глава 15), обмежується правом постійного землекористування та правом оренди земельної ділянки. Положення Земельного кодексу не встановлюють прямої регламентації загального землекористування, а лише допускають таку можливість. Ним, зокрема, визначено перелік земель загального користування, що належать на праві власності територіальним громадам і не можуть бути передані у приватну власність (ст.83). За цільовим призначенням їх можна класифікувати: землі, що використовуються як шляхи сполучення (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні), для задоволення культурно-побутових потреб населення (пляжі, парки, сквери, бульвари, водойми), а також як землі комунально-побутового призначення (кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів). Виникає ситуація, коли попри наявність земель загального користування спостерігається відсутність закріплення їх правового режиму, порядку користування ними. Законодавець не лише не зводить їх до самостійної категорії, але й не виділяє в складі іншої категорії земель. Землі загального користування передбачені й іншими нормами Земельного кодексу (ст. 35) 9, однак суттєвим недоліком такого регулювання є відсутність правової регламентації користування ними. Будь-яка юридична фіксація земель загального користування не знімає необхідності всестороннього урегулювання нормами Земельного кодексу права загального землекористування громадян. Очевидною, у визначених межах, є необхідність вільного, безоплатного використання земель сільськогосподарського призначення, транспорту як проходів, шляхів сполучення чи земель природно-заповідного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення, земель лісового та водного фонду для задоволення пізнавальних, естетичних, освітніх, рекреаційних, оздоровчих, комунікативних та інших потреб.

Для прикладу можна використати прибудинкову територію багатоквартирних житлових будинків (землі житлової та громадської забудови). Аналізуючи склад цих земель: проїзди та тротуари; озеленені території; ігрові майданчики для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку; майданчики для відпочинку дорослого населення; майданчики для занять фізичною культурою, стає очевидним, що тут йдеться про право загального землекористування. Використання таких земель громадянами не вимагає будь-яких спеціальних процедур, здійснюється безоплатно за вільного волевиявлення особи з дотриманням санітарних норм. Крім того, згідно з Положенням про порядок встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду9, прибудинкова територія встановлюється для будинку (будинків) і не може виділятися для частини будинку (блоку, поверху, секцій квартир тощо). Така позиція хоч і не в повній мірі узгоджується із діючим Земельним кодексом, який передбачає можливість поділу земельної ділянки, що перебуває у спільній власності, зокрема співвласників житлового будинку (ст.89), однак має бути збережена, враховуючи цільове призначення відповідних територій.

Loading...

 
 

Цікаве