WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Українське право. Історичні етапи становлення - Реферат

Українське право. Історичні етапи становлення - Реферат

інститути, утворені звичаєвим правом: гонення слідом, свод, сочення, заклик на торгу, рота-присяга, лице й т. ін.
Всі ці акти супроводились різноманітними обрядами-символами. Наведемо приклади. У випадках вбивства, покражі чи іншого злочину або шкоди на майні скривджений в першу чергу розшукував сліди, що залишив злочинець чи шкодник. Потім він запрошував свідків, звичайно близьких сусідів і сторонніх людей - "чужих добрих (віригідних) людей", і з цією, іноді численною,"купою", що в XVI ст. звалася "гарячою копою", поспішав туди, куди вів "слід". Цей обряд звався "гоненням сліду". Коли слід приводив до якоїсь хати чи отари, тоді "купа" закликала власника дому "слід одвести" від себе, тобто одвести підозріння, вказавши винного або його "слід". Хто відмовлявся одвести слід, на того падала презумпція вини й ушкоджений мав право запідозреного "потрусити", а коли при трусі знаходив "лице" - покрадені речі чи якісь інші матеріальні докази вини,- тоді "купа" брала "лице" й винного і йшла до суду: на княжий двір - за доби "Руської правди", а пізніше - на "копний двір" або до городського судді Коли підозрілий одводив від себе слід, ушкоджений із "купою" йшли далі слідом, аж доки не знаходили винного. Коли слід приводив до чужого села, тоді "купа" й ушкоджений викликали представників села й вимагали видати винного або одвести слід. Якщо село відмовлялося, то мусило платити "татьбу" (винагороду) ушкодженому й "продажу" (гривну) князеві чи судові. Гонення сліду не давало наслідків тільки тоді, коли сліду не було або коли він виводив на битий шлях (гостинець) і там втрачався. В таких випадках ушкоджений мусив вживати інших способів: закликав на торгу, себто прилюдно оповідав про свою кривду, розпитував людей, наймав "сока" - особу, що могла подати корисні відомості й допомогти, збирав "копу" (копний суд) і звертався до копи з таким, наприклад, закликом: "Як би ся кому трапило кого спіткати тої ночі або чути від кого, повідайте, лиха не таїте, бо кожному шкода не мила". Якщо сліду не було знайдено, "сок" не зголосився й люди на копі не дали від омостей, то ушкоджений довгий час не міг знайти свого шкодника. Іноді на цьому й кінчалася справа, іноді ж траплялося, що ушкоджений пізнавав свій скот, коней, зброю або інші вкрадені речі в посіданні якоїсь особи.
Норми звичаєвого права, записані до "Руської правди", вже забороняли самосуд, відбирання крадених речей силою і встановлювали для цього певний процесуальний обряд, що звався с в о д о м. Скривджений при свідках звертався до посідача крадених речей і вимагав доказу правного набуття їх ("где еси взял?"); за такий доказ уважалося визначення особи, від якої посідач здобував речі. Тоді йшли всі разом - ушкоджений, свідки й посідач - до попереднього посідача - "своду", "заводці" - й вимагали від нього такого ж доказу. Обряд "своду", як бачимо, подібний до гонення сліду, з тією різницею, що при своді йдуть не по сліду, а по "сводах", "заводцях", до яких перейшли крадеш речі. Ведення своду припинялося на "третьому своді": третій посідач мусив крадену річ віддати ушкодженому без заперечень і відшкодування, але цим актом набував право шукати "свого шкодника" по дальших сводах. Обряди "гонення сліду" й "своду" були включені пізніше до Литовського статуту й незмінно виконувалися в копних і козацьких судах.
З інших процесуальних обрядів можна навести ще такі. Лице (corpus delicti) відігравало велику роль у нашому звичаєвому праві. Лице само по собі вважалося як доказ-символ, але з ним ще були зв'язані численні обряди. Наприклад, хто впізнав покрадені в нього коні, скотину, мав право і повинен був раніше, ніж "лице", подати до суду, означити його якимись певними знаками (звичайно у скотини, коней тощо урізували вухо, у птиці надрізували крила або лапки й т. п.). Це був обряд "личкування", від чого іноді ціуіий судовий процес звався "поличчям", "обліком". Інші речі назначували іншими способами: наприклад, "кадовб меду" надписували, урізували "поли" в особи, що спіймана на адюльтері, вимазували дьогтем ворота особи неморального поводження й т. д. За "лице" вважали рани на тілі, що свідчили про "кгвалт", напад, бійку. Звичаєве право вимагало, щоб ще до суду "лице" було показане "діцькому", віжові, возному (допоміжні судові органи), а в день суду було принесене чи привезене й показане суддям. Цей обряд був настільки рігорозним, що, як видно з судових актів XVI - XVII ст., позовних мусив по кілька разів "оказувати лице" суддям. З одного судового акту 1520 р. довідуємося, що скривджена пані Чижова мусила везти на суд панів-ради до Вільна та "ставити" в неділю, вівторок; четвер і п'ятницю перед судом, який відкладався з дня на день, "своїх битих і ранених слуг і трупи забитих насмерть". На копному суді ставили й "оказували": шкапу крадену, кадовбець меду, м'ясо вепрове й шкуру яловиці, вола посіченого (на віз уложивши), вепрів забитих і т. п.
Заклад. В українському процесі здавна вживався особливий, рішучий спосіб доказу у формі закладу: позовник чи позваний на доказ свого права ставив перед судом заклад, а противна сторона заклад приймала або ні; в першому випадку змагання сторін зосереджувалося на праві, ствердженому закладом, в другому випадкові вигравала справу сторона, що ставила заклад. За доби "Руської правди" заклад звався "метанієм", пізніше - "видачкою", "закладом". Як і "лице", заклад мав свої обряди-символи: сторона, що ставила заклад, клала перед суддями шапку ("метала", кидала шапку), промовляючи, що коли вона свого права не доведе, то втрачує заклад, який іn sресіе клався під шапку (найчастіше гроші, але також й інші предмети); в рідких випадках обряд ставлення шапки символізував заклад "голови", себто життя й усього майна. Якщо противна сторона приймала заклад, то повинна була свою шапку "приставити". Кінцевим моментом обряду було піднімання шапок віжем, возним. Замість шапок в особливо важливих випадках приставляли "ногу до ноги", "гомілку до гомілки", внаслідок чого в старовину відбувався між сторонами судовий герць. Акт присяги також мав свої обряди. Коли сторона "бралася право піднести", тобто присягти, а друга сторона на це згоджувалася, тоді ця остання повинна була свого супротивника "вести до присяги", звичайно до церкви, де відбувався акт присяги (з цих часів і дотепер зберігся термін "приводити до присяги"). Невиконання обряду ведення до присяги мало такі ж наслідки для зобов'язаної сторони, як і неявка сторони, що згодилася дати присягу: втрату процесу й оправдання сторони, що свій обов'язок виконала. На обов'язку сторони, що вела до присяги, лежало також замовити священика, відчинити церкву, виготовити текст присяги (роту). В тих випадках, коли обидві сторони "бралися до присяги" й суд визнавав за ними це право, кидали жеребок ("лес"), який і визначав, кому складати присягу, а кому вести до присяги.
Поволання. Цей обряд уживався в кримінальних справах. Складається він із того,
Loading...

 
 

Цікаве