WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Українське право. Історичні етапи становлення - Реферат

Українське право. Історичні етапи становлення - Реферат

відносин привели до значних змін. Роль і значення Генеральної Ради поступово обмежуються лише вибором гетьмана; влада гетьмана, в свою чергу, обмежується, з одного боку, владою царя, а з другого - впливами козацької старшини, яка при допомозі Москви набирає більшої ваги й значення в державі. Протилежності інтересів між вищими й нижчими верствами населення, міжгетьманом і старшиною, між старшиною й козацтвом приводять до нестійкості й ослаблення держави перед заборчою політикою Москви, яка всіма способми прагне урізати права й вільності Війська Запорізького.
Спроби обмеження стверджених договором 1654 р. прав і віль-ностей Війська Запорізького з боку Москви помічаються зараз же після смерті Богдана Хмельницького й поновлюються при всіх його наступниках, а на початку XVIII ст. призводять до двократного скасування гетьманського уряду (з 1722 по 1728 і з 1734 по 1749 р.). Поруч з обмеженням автономних прав України посилюється вплив московського права й московських порядків у державних Установах, судах й приватних відносинах. Особливо вороже ставлен-ня до Української держави виявив Петро І, при якому було введено в систему управління України чисто московські органи, заведено исемний порядок у суді на зразок московського тощо. З огляду на те, що московські урядники не знали української мови й права, в 1728 р. з царського наказу була утворена комісія з українських правників, яка, крім перекладу Литовського статуту й Магдебурзького права на московську мову, склала також кодекс українського права під назвою: "Права, по котрим судиться Малоросійський народ"; кодекс цей є найвидатнішою пам'яткою діючого українського права XVIII ст. Поданий на затвердження в 1748 р., він був замовчаний у московських канцеляріях аж до 1756 р.; потім його повернули для переробок й не затвердили остаточно. За гетьманування останнього гетьмана України, графа Кирила Розумовського, в 1763 р. було проведено дуже важливу реформу судів на Україні й замість козацьких судів заведено систему судів за Литовським статутом 1588 р. Того ж 1763 р. Рада старшини, схваливши цю реформу, відкинула вимогу російського уряду про зміну й доповнення Литовського статуту як кодексу республіканського, пославшись на те, що Україна має таке право, яке тільки може мати "найвільніший і найшляхетніший народ у світі", й тому такого права міняти й доповнювати не треба.
1764 року гетьмана Розумовського було усунуто з уряду, замість нього призначено Малоросійську колегію, а в 1781 р. на Україну було розповсюджено загальноросійську адміністрацію. Цим розповсюдженням московсько-російська влада скасувала автономію України, визнану по договору 1654 р., та незаконно інкорпорувала українські землі, приєднавши їх як звичайні провінції до складу Російської держави. 1793 року внаслідок розділу Польщі Росія інкорпорувала й ті українські землі на правому березі Дніпра, які по договору з Польщею 1686 р. лишилися під владою Польщі. Ще раніше, в 1772-74 рр., західноукраїнські землі (Галичина й Буковина) були інкорпоровані Австрією.
Не дивлячись на повну інкорпорацію України, українське право продовжувало ще деякий час бути чинним на її території: чинність Магдебурзького права було припинено в 1831 р., а в 1840-42 рр. було припинено й чинність Литовського статуту та замінено його російськими кодексами. З того часу аж до революції 1917 р. на Великій Україні було чинним чуже московське право, й лише в нижчих судах по справах селянства було дозволено користуватися нормами народного звичаєвого права та в російський цивільний кодекс було включено кілька норм цивільного права для Чернігівської й Полтавської губерній.
ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО
Основним і найважливішим джерелом українського права є неписане звичаєве право, що утворилося шляхом постійного дотримання протягом віків народних звичаїв та підпорядкування звичаєвим правилам правного життя й побуту. З боку зовнішньої форми норми звичаєвого права відрізняються від норм писаного права-закону тим, що закон після його ухвали й оголошення належними законодатними органами існує й зберігається У формі готових, незмінних, точно формульованих і на письмі зафіксованих приписів, правна сила яких не залежить від того, як і коли вони виконуються. Тим часом норми неписаного, звичаєвого права зберігаються в народній пам'яті у формі певних психологічних переживань, почуття правди й свідомості обов'язку чинити так, як указують звичаї, й назовні ці норми виявляються тільки в принагідні моменти у формі чину відповідно до внутрішнього змісту звичаєвої норми. Чин як зовнішня форма вияву звичаєвого права має настільки ж важливе значення, як і писана форма закону, тому зовнішній вияв звичаєвого права супроводиться іноді особливими обрядами, завдання яких полягає в тому, щоб шляхом різноманітних зовнішніх актів зафіксувати в народній пам'яті правний чин, а разом із ним і правну норму, яку цей чин здійснював. З часом правні обряди шляхом постійного повторення в однаковій зовнішній формі набирають такого ж правного значення, як і звичаєві норми, що їх вони супроводжують і засвідчують, та перетворюються в правні символи; порушення або невиконання звичаєвих обрядів вважається за порушення норм звичаєвого права.
Характерною особливістю українського звичаєвого права є його різноманітна яскрава обрядовість, надто багата в царині процесуального права, що вимагає найбільшої активної чинності. Майже не існує процесуального акту чи інституту, які б не мали свого питомого обряду-символу. Здавна встановлені, ці обряди незмінно й точно у всіх деталях виконуються протягом віків.
Здавна головна, ініціативна роль в українському процесі належала скривдженому, ушкодженому позовникові. За доби "Руської правди", в Литовсько-Руській державі чи й за доби Гетьманщини скривджена, ушкоджена особа сама розпочинала процес, проводила слідство й ставала перед судом із готовим обвинуваченням, із позваним-винним, якого приводила на суд, з доказами, свідками й т. д. Роль суду обмежувалася тільки проголошенням санкції та накладанням кари. Розпочати процес і довести його до кінця чи припинити, покарати шкодника чи пробачити провину, позбавити життя, майна, свободи чи помилувати його та задовольнитись певним відшкодуванням - це залежало від волі позовника (в тих випадках, ясна річ, коли суд визнавав домагання позовника слушними). Роль судових органів в українському процесі була зведена до мінімуму, до певного контролю над виконанням сторонами процесуальних правил та обрядів й до одержання гривни на користь князя судових поплатків на користь суду. Судові органи лише "допомагають" сторонам і за це одержують винагороду "от всьх тяж, кому Допоможуть" (арт. 99 "Руської правди"); документ 1510 р. зазначає, що судовий поплаток "дъцькому" належить тільки тоді, коли він стороні "право зводил й свел" і "суд конец тому вчинил" (Литовська метрика, ч. 44). Такому характеру давнього процесу відповідали процесуальні акти й
Loading...

 
 

Цікаве