WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Поділ права на приватне та публічне: теоретичні питання - Реферат

Поділ права на приватне та публічне: теоретичні питання - Реферат

Поділ права на приватне та публічне: теоретичні питання

Розподіл права на приватне та публічне ще з часів Стародавнього Риму грунтується, головним чином, на двох відомих постулатах: сентенції Ульпіана "Publicum jus est, quod ad statum rei romanae spectat, privatum quod ad singulorum utilitatem pertinet", що виходить з відмінностей цілей та інтересів, що підлягають правовій охороні, і принципі неприпустимості зміни публічно-правових норм приватними угодами: "Publicum jus pactis privatorum mutari non potest", що враховує різницю у характері та юридичній значимості норм у приватній та публічній сферах.

Поділ права на публічне і приватне у сучасній юриспруденції має важливе значення для класифікації правових явищ, особливо під час формування системи права, але вимагає застереження щодо двох важливих моментів.

По-перше, хоча право в цілому має офіційний, державний і у цьому сенсі публічний характер, слід мати на увазі, що поняття "публічне" може застосовуватися у юриспруденції також і в більш вузькому значенні. У цьому значенні поняття "публічне" стосується лише тієї частини права, котра має відношення до функціонування держави як суб'єкта правовідносин.

По-друге, публічне та приватне право - це не галузі, а сфери, зони права, котрі іноді називають "надгалузями". Вони охоплюють групу галузей: до публічного права відносять адміністративне, фінансове, кримінальне, процесуальне право та ін.; до приватного - цивільне та деякі інші галузі права.

Приватне право можна визначити як сукупність правил і норм, що стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, котрі не є фігурантами держави, не знаходяться у взаєминах влади та підпорядкування одне щодо одного, рівноправно і вільно встановлюють собі права і обов'язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи1.

Характерними рисами приватного права є рівність учасників відповідних відносин, їхня ініціативність при встановлені правовідносин, вільний розсуд при обрані правил поведінки, прямо не заборонених законодавством, позовний порядок захисту інтересів його суб'єктів у суді тощо. Значною мірою ці риси визначаються сутністю приватного права, як такої частини об'єктивного права, де через відповідні інститути втілюється у зовнішніх відносинах природне "право свободи"2.

Щодо визначення публічного права, слід враховувати, що однією з визначальних його рис є імперативний метод регулювання відповідних відносин, складовими частинами якого є: жорстка окресленість поведінки суб'єктів, застосування так званого "позитивного зобов'язування", застосування заборони дій як методу формування поведінки громадян і організацій, використання таких стимулів, як примус і переконання.

Крім того, публічне право - це така правова сфера, в основі якої лежать державні інтереси, тобто сама побудова і діяльність держави як публічної влади, регламентація діяльності державного апарату, посадових осіб, державної служби, кримінальне переслідування правопорушників, кримінальна та адміністративна відповідальність тощо - інститути, що побудовані у вертикальній площині, на засадах влади і підпорядкування, на принципах субординації. Ось чому для публічного права характерним є специфічний юридичний порядок, порядок "влади-підпорядкування", у відповідності з яким особи, що мають владу, вправі однобічно та безпосередньо, без будь-яких додаткових рішень інших інстанцій, визначати поведінку інших осіб і вся система владно-примусових установ повинна силою примусу забезпечувати повну і точну реалізацію приписів влади, а всі інші особи - їм підкорятися. Звідси - і всі інші принципи публічного права: різниця у правовому статусі осіб, ієрархічність становища і різний обсяг владних повноважень у владних осіб, наявність власної, "відомчої" юрисдикції, відсутність орієнтації на вирішення спірних питань незалежним судом.

Публічно-правові відносини регулюються виключно веліннями, що надходять з одного єдиного центру, яким є державна влада... Регулюючи ці відносини з власної ініціативи і виключно своєю волею, державна влада принципово не може допустити в цих сферах поруч із собою жодної іншої волі, жодної іншої ініціативи. Тому норми, що видаються владою, мають виключно примусовий характер і це характерне для всіх галузей публічного права.

Влада, що визначає характер, сутність публічно-правових відносин, є таким суб'єктно-об'єктним відношенням, яке сполучає єдність владного суб'єкту та підпорядкованого об'єкту. Втіленням цього відношення виступає саме суб'єкт влади, який в своїх рішеннях окреслює як свої дії, так і поведінку підвладних осіб, а також має матеріальні та духовні засоби, що гарантують здійснення запланованого процесу.

Публічна влада характеризується, по-перше, легальністю застосування сили у межах держави, по-друге, верховенством і обов'язковістю її рішень для будь-якої іншої влади, знеособленістю, загальністю, а також моноцентрічністю (тобто наявністю єдиного центру прийняття владних рішень), різноманітністю ресурсів тощо. Все це знаходить прояв у імперативному методі, який визначає характер відносин, одним із суб'єктів яких є суб'єкт публічної влади.

З урахуванням сказаного, можна визначити публічне право як сукупність правових норм, що складають особливу функціонально-структурну систему, яка з метою урегулювання і захисту суспільних інтересів за допомогою розпоряджень переважно імперативного характеру регламентує відносини за участю держави, а також між суб'єктами, які є фігурантами держави або знаходяться у відносинах влади і підкорення.3

Поділ права на приватне та публічне не мав постійного характеру впродовж історії, межа між ними є рухливою, вона зміщується то в один, то в інший бік в залежності від змін у статусі особи та влади у суспільстві.

Розмежування на національному рівні відбувається на підґрунті права публічного та приватного на цивільне і адміністративне як дві головні, визначальні галузі регулятивного права, що у свою чергу ґрунтуються на положеннях конституційного права.

І сьогодні ці дві галузі, як найяскравіші представники публічного та приватного права не є галузями "чистими". Так, цивільне право містить публічно-правові елементи (регулювання підприємницької діяльності, встановлення обмеження реалізації права, сервітути тощо). Тобто всі обмеження прав приватної особи з боку держави надають цивільному праву публічно-правового забарвлення. У адміністративному праві, у свою чергу, формуються такі приватноправові інститути, як адміністративний договір, адміністративні послуги, інститут юридичної особи тощо.

Але не можна говорити про тенденцію до взаємопроникнення, зближення цих двох надгалузей. Як і раніше, межа між приватним та публічним правом рухається відповідно до взаємовідносин держави та особистості, що постійно змінюються у пошуках взаємної найбільш оптимальної рівноваги. Такий рух, однак, не є намаганням до знищення розподілу: особистість та держава, інтерес приватний і інтерес суспільний є полюсами незмінними, до яких тяжіє людська спільнота. Вони можуть рухатися, але ніколи не зійдуться.

Використана література

1 Харитонов Е.О. История частного (гражданского) права Европы. - Одесса, 1998. - 4.1. - С. 3 - 4.

2 Алексеев С.С. Самое святое, что есть у Бога на земле. Иммануил Кант и проблемы права в современную эпоху. - М., 1998. - С. 185.

3 Харитонова О.І. До питання про визначення поняття публічного права // Актуальні проблеми політики: Зб.наук.праць. Вип.8. - Одеса, 2000. - С177 - 180.

4 Тарановский В.Ф. Энциклопедия права. - СПб, 2001. - С 240.

Loading...

 
 

Цікаве