WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Державна підтримка в агропромисловому комплексі - Реферат

Державна підтримка в агропромисловому комплексі - Реферат

Державна підтримка в агропромисловому комплексі

Агропромисловий комплекс - одна з найважливіших галузей народного господарства України. Тут виробляється 35 % валового продукту, працює 29 % населення, зайнятого в народному господарстві, використовується 35 % основних фондів.

Тому для успішного функціонування цієї галузі необхідна реальна державна підтримка, що ґрунтується на відповідній політиці. Проте формування сучасної агропромислової політики відбувається на тлі глибокої соціально-економічної кризи, яка негативно впливає як на сам процес формування політики, так і на соціально-економічні результати.

Для покращення ситуації в агропромисловому комплексі (АПК) державна політика мусить: враховувати реальні запити та потреби села; бути складовою частиною економічної політики держави; не переходити на шлях сліпого копіювання чужого досвіду; сприяти утвердженню почуття господаря, піднесенню ролі авторитету селянина в суспільстві.

Питання реформування власності у сільському господарстві є серцевиною перетворень, пов'язаних з переходом аграрного сектора економіки до ринкових відносин. Тут варто зазначити, що реформування у ринкові форми господарювання в цілому в країні почалося лише наприкінці 1999 року після Указу Президента України від 3 грудня 1999 року "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки". Однак цей процес варто було б провести ще на початку 90-х років, коли АПК України ще не був у великому занепаді і мав великий потенціал для розвитку. Тому в даний час важливо всі можливі форми господарювання націлити на пошук ефективного механізму істотного підвищення рівня керованості та менеджменту, забезпечення їх реальної інтегрованості в систему ринкових відносин.

В цьому переконує досвід реформування в АПК країн Центральної та Східної Європи та активна участь держави в цих процесах. Розгляд докорінних змін соціально-економічних перетворень у постсоціалістичних країнах Європи дозволяє виявити загальні закономірності й характерні тенденції розвитку організаційно-господарських форм в АПК. При цьому треба взяти до уваги , що в русі до ринкової економіки країни Центральної та Східної Європи мали відчутні стартові переваги порівняно з колишніми радянськими республіками, а саме: коротший строк існування командно-адміністративної системи господарювання, наявність у минулому сталих зв'язків з розвинутими країнами, збереження засад приватного землеволодіння, значно вищий, ніж у колишньому СРСР, ступінь товарної економіки, її лібералізації та відкритості, значну питому вагу зовнішньоекономічних зв'язків у створенні ВНП.

Усе це, безумовно, позначилося на ефективності заходів по реформуванню АПК і, отже, на можливостях подолання наслідків соціально-економічної кризи, викликаної переходом від однієї соціальної системи до іншої. Така криза мала місце у всіх постсоціалістичних країнах. Так обсяг ВВП в 1993 році порівняно з 1992 року знизився у Болгарії на 7.9 % , у Чехії - на 6.4 % , у Румунії на 8.8%. Проте вже з середини 90-х років спостерігається тенденція до оздоровлення, яку можна пояснити процесами неухильної спеціалізації та кооперації праці, послідовними змінами соціально-економічних відносин у ринковому напрямі, що стосується як економіки в цілому, так і АПК зокрема. Серед основних чинників, характерних для АПК у цих країнах, слід виділити такі:

множинність форм власності із забезпеченням свободи їх вибору, включаючи і право приватної власності на землю;

реорганізація великих державних сільськогосподарських підприємств;

створення кооперативів нового типу і об'єднання власників;

проведення акціонування і паювання;

приватизація підприємств у переробних галузях АПК;

державна допомога та підтримка аграрних формувань. Процеси реформування в сільськогосподарському та продовольчому секторах країн Центральної та Східної Європи розпочалися за різних вихідних умов, що залежали від багатьох факторів. До основних слід віднести такі, як: роль сільського господарства в національній економіці; рівень технологічного розвитку цієї галузі; наявність (відсутність) різних типів господарських структур та їх співвідношення; наявність (відсутність) можливостей для існування приватних господарських структур в умовах старої системи; психологія селян, яка склалася за роки спільного господарювання.

У дореформований період основу аграрної сфери в переважній більшості постсоціалістичних країн складали колективні та державні господарства. Оскільки їх юридичний статус відрізнявся, то уряди цих країн і до їх реформування підходили по-різному. Зокрема, для управління процесами приватизації державних сільськогосподарських підприємств було створено агентства державної власності.

В Угорщині в 90-і роки держава надавала допомогу дрібним товаровиробникам, звільняючи значну їх частину від сплати податків і, водночас, збільшуючи фінансову допомогу, в тому числі і з коштів центрального бюджету. Так, сума державної підтримки сільського господарства зросла у порівняних цінах у 1995-1996 pp. в 1,2 рази.

Послідовною була державна політика у Східних землях ФРН. Аграрна реформа розпочалася з прийняття Закону про адаптацію, який визначив найважливіші положення реформування сільського господарства в землях колишньої Східної Німеччини. Ним були ліквідовані сільськогосподарські кооперативи і державні господарства, а селянам відводилося півроку для вирішення питання про те, як їм господарювати надалі, тобто реформа у сільському господарстві з самого початку була задумана як обов'язкова, навіть примусова. Можна по-різному ставитися до цього, але в тих умовах даний підхід себе повністю виправдав: дуже швидко було знайдено порівняно багато різних організаційних форм господарювання і механізмів їх виробничо-господарського функціонування.

На сьогодні у Східній Німеччині використовується 8-10 різних організаційних форм новостворюваних господарських структур: акціонерні товариства , повні господарські товариства, кооперативи.

Разом з тим, у цих країнах, навіть після реформування в АПК, держава не втрачала свій вплив на цю галузь. Зокрема в Чехії на початку 90-х років було створено Державний фонд ринкової регуляції у сільському господарстві. На цей орган покладено функції втручання держави у ринкові відносини. Головна мета державного фонду полягає у забезпеченні стабільної ринкової ситуації за допомогою утримання цін в заданих межах.

У деяких східноєвропейських країнах спостерігається актуалізація регіонального рівня реформ в АПК. Зокрема у Польщі таку політику проводить Агентство реструктуризаціїї та модернізаціі сільського господарства. Головною метою агентства є поліпшення якості та ефективності сільськогосподарського виробництва. Основна діяльність агентства – це фінансова підтримка підприємств АПК, зокрема сільськогосподарського виробництва, аграрно-продовольчої переробки; розвиток технічної та виробничої інфраструктур на аграрних територіях; створення ринкової інфраструктури.

Державна політика нашої держави в АПК протягом тривалого періоду часу суттєво відрізнялась від країн з ринковою економікою.

В першу чергу це стосується вільних цін у сільському господарстві. Із їх запровадженням стало цілком очевидно, що вони не можуть компенсувати витрати через низький рівень платоспроможності переважної більшості населення та можливості купувати продукцію сільськогосподарського виробництва в достатній кількості. Проте ці фактори не були враховані в державній політиці при освоєнні ринкової економіки, що призвело до диспаритету цін. Так, протягом 1990-1998 p.p. ціни на промислову продукцію, яка надходила сільському господарству, зросли у 5,8 разів більше, ніж на сільськогосподарську продукцію. Безперечно, в цей період з боку держави робилися спроби змінити ситуацію. Проте проведені заходи не дали очікуваних результатів. До цього слід додати, що в 1995 році взагалі було припинено цінову підтримку сільськогосподарських товаровиробників. Внаслідок цього недоотримання грошових доходів через диспаритет цін в АПК за 1991-1999 p.p. становило близько 100 млрд. грн. Одним з шляхів зменшення диспаритету могла б бути державна підтримка у вигляді дотацій. Проте держава вдавалася до окремих заходів по фінансовій стабілізації сектора - встановлення окремого механізму оподаткування, який тільки ускладнював взаємовідносини з бюджетом, надання різноманітних і часто непрямих позик, реструктуризація боргів тощо. Слід зазначити, що такі заходи сприяли неефективній роботі аграрного сектора, в якому багато господарств працювали збитково, сподіваючись, що держава спише борги. Це було однією з причин небажання вітчизняних банків направляти кредити в АПК, особливо в сільське господарство. Отже, фінансова політика держави на сучасному етапі повинна бути направлена на створення системи фінансової підтримки агроформувань, оскільки можливості самофінансування аграрного сектора на сьогодні обмежені.

Слід запровадити таку цінову політику, яка має здійснюватися на основі вільного ціноутворення з державним регулюванням та посиленням антимонопольного контролю за цінами на матеріально-технічні ресурси, енергоносії, послуги, що надаються товаровиробникам.

На нашу думку, доцільно було б тимчасово обмежити рентабельність споживаної сільським господарством продукції і послуг, що надаються сервісними підприємствами і встановити її на рівні 10-15 % .

У галузях АПК на сучасному етапі рівень цін на продукцію, роботи й послуги має бути таким, щоб відшкодувати нормативні середньогалузеві виробничі витрати. Крім того, необхідно щонайменше забезпечувати прибуток, потрібний для простого відтворення виробництва продукції в основних галузях сільського господарства. Цього можна досягти на основі запровадження цін підтримки на квотовану в межах продовольчої безпеки країни сільськогосподарську продукцію. В подальшому, в міру створення фінансових можливостей, цінова політика повинна бути направлена на стабілізацію і створення економічних передумов для розширеного відтворення в агропромисловому виробництві на основі дотримання цінового паритету. Завершальним етапом побудови нової цінової політики має стати вплив на доходи сільськогосподарських товаровиробників через інструменти фінансово-кредитного та страхового регулювання.

Навіть у країнах з розвинутою економікою сільське господарство активно підтримується державою. Основним завданням державного регулювання є забезпечення необхідного рівня капіталу й отримання доходу в АПК. Це є умовою безперервності процесу розширеного відтворення в агропромисловому виробництві.

Одним із напрямів підтримки АПК в таких країнах є надання субсидій та дотацій безпосередньо товаровиробникам. Так, ще в середині 90-х років загальна сума субсидій у США становила 20 % вартості сільськогосподарської продукції країни, у Канаді – 25 %, Швейцарії – 50 %, Фінляндії – 65 %, Норвегії – 75 %, Японії - 80 %.

Складовими державної підтримки є як пряма фінансова підтримка цін та доходів, так і участь держави в організації кредитно-розрахункового механізму галузі. Проте такої системи підтримки поки що не створено.

Негативну роль на стан в АПК України тривалий період часу справляла податкова політика держави. Вона носила конфіскаційний характер, що призводило до вилучення обігових коштів із цієї галузі. Тут варто лише пригадати механізм відшкодування із бюджету податку на додану вартість. Саме цей податок є найнезручнішим для галузей із сезонним характером виробництва, до яких належить сільське господарство. Причому навіть при запровадженні окремого механізму обчислення ПДВ для сільськогосподарських товаровиробників ситуація у відносинах із бюджетом не покращилась. Адже за нового порядку обчислення, суми ПДВ можуть залишатись в господарствах і використовуватись ними на придбання виробничих ресурсів. Проте через відсутність коштів в господарствах цей механізм майже не діє. Зовсім навпаки, сільськогосподарським підприємствам ще й нараховується пеня до бюджету на суму податку, який має залишитись в господарствах.

Loading...

 
 

Цікаве