WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Магдебурзьке право в Україні історія та сучасність - Реферат

Магдебурзьке право в Україні історія та сучасність - Реферат

Магдебурзьке право в Україні історія та сучасність

Магдебурзьке право є одним із різновидів міських прав, які в добу середньовіччя утворили окрему галузь особливих прав вільних уміських общин. Особливе міське право з'явилось у німецьких землях після завойовницьких походів германських імператорів до Північної Італії у VII ст. та ознайомлення з варіантами міського права північно італійських міст Венеції, Генуї, Лукки, Пізи. Подальше укорінення цього права у німецьких містах пов'язано з інтенсивним розвитком ремесла і торгівлі, і, як наслідок економічною могутністю міст, яка вимагала внутрішнього самоврядування і свободи від свавілля феодалів. Поширення особливого міського права серед німецьких міст являло собою довгий у часі процес запозичень: одне місто отримувало право від іншого і в свою чергу передавало його наступному і т.д. Завдяки такому запозиченню серед інших міст виділялося місто Магдебург – одне із найстаріших міст Німеччини, чиє право згодом стало найбільш поширеним. Магдебурзьке право поширювалось виключно на міста, які виділялись в окремі юридичні одиниці по відношенню до округу; міське населення керувалось особливими законами і складало особливий стан – міщанство.

У XIII-XIV ст. німецька колонізація принесла магдебурзьке право на землі Угорщини та Польщі, а після 1349 p., коли Галичина увійшла до складу Польщі і на українські землі. Великі князі литовські та королі польські, надаючи містам самоврядування за магдебурзьким правом, розраховували, що воно сприятиме розвитку ремесла і торгівлі в містах, примноженню міського населення, а звідси – сталому надходженню прибутків до державної скарбниці.

На період XVII-XVIII ст. в Україні історично склалося кілька типів міського самоврядування. До першого належали магістратські міста на магдебурзькому праві. До другого відносилися міста, які управлялися ратушами й не мали магдебурзького права, і третій тип становили невеликі міста і містечка без окремого постійного органу самоуправління. В них самоврядування здійснювалося за принципом сільських громад, тобто через обрання на посаду війта, тивуна, отамана, який спирався в своїй діяльності на "людей добрих" та старших і авторитетних співгромадян, які знали як звичаєве право, так і положення Статутів Великого князівства Литовського.

Важливо відзначити той факт, що надання українським містам магдебурзького права не започатковувало процес створення органів міського самоврядування в Україні, а лише певною мірою модифікувало вже існуючі форми самоуправління. Бо, як слушно відзначають вченні, конкретний етнос лише тоді засвоює форми культури чи соціальні структури сусіднього етносу, "коли те чи інше середовище історично готове саме створити нові форми або засвоїти вже готові, існуючі, створені в схожій ситуації іншим етносом."[1]. Тому в даному контексті слушним є зауваження львівської дослідниці Т.Гошко про те, що міське самоврядування на німецькому праві в Україні "було не штучно привнесеним ззовні явищем, а іманентною потребою, сформованою в ході історичного розвитку."[2]. А саме надання містам України нових привілеїв на магдебурзьке право та підтвердження попередніх було, по суті, лише юридичним оформленням складних соціально-економічних та самоврядних процесів. І в кінцевому підсумку, на думку фахівців, магдебурзьке право в українських містах являло собою не німецьке, а "українське муніципальне право, що виникло шляхом злиття і переплетіння українського звичаєвого права з видозміненими і пристосованими до місцевих умов елементами різних інших правових систем, в тому числі німецького магдебурзького права."[3].

В містах України другої половини ХVП-ХУIII ст., які отримали привілеї на магдебурзьке право, найвищим органом самоврядування був магістрат. До його складу входили дві урядові колегії — лава та рада, посади в яких займали вибрані в місті урядники. Найвищим із них вважалася рада, яка складалася із радників (райців, радців) на чолі з бурмистром. Рада відала міським майном та торгівлею, слідкувала за підтримкою громадського порядку та розглядала громадянські позови міщан. Інша урядова колегія — лава була в містах України фактично суто судовим органом. Очолював її, як правило, обраний міщанами війт, а до її складу входило до 12 присяжних засідателів (лавників). До компетенції лави відносився розгляд основної маси кримінальних судових справ

У повсякденній практиці міського самоврядування означена структурно-функціональна характеристика магістратів не завжди витримувалася. Досить часто колегії (лава і рада) засідали як одна, і головував на таких спільних засіданнях війт. У подібних випадках компетенції лави і ради фактично не розмежовувалися. Та й число лавників і радників у різних містах коливалося у досить значних межах (від 2-3 до 10-12). У тих містах України, в яких побутував ратушний тип міського самоврядування, структура останнього не передбачала поділу на раду і лаву, а всі повноваження належали ратушному уряду у складі війта та 2-3 бурмистрів. Це, як правило, стосувалося міст, не наділених магдебурзькими привілеями. Про останні у "Правах, за якими судиться малоросійський народ" 1734р. зазначалося: "в ратушах городов не у привиліованых, в тех же ратушах должно быти войту одному, а трем только бурмистрам".

Важливим органом міського самоврядування була також рада мужів, яка за своїми повноваженнями стояла між міською громадою та магістратом чи ратушею. До неї входило, як правило, 12- 40 авторитетних мужів міста. Так, у Жовкві згадувалася "колегія 12 мужів", у м. Олика такий орган самоврядування називався "рада 30 мужів", а в Кам'янці "рада 40 мужів". Причому, такі ради інколи формували й окремі іноетнічні громади міст. Також, приміром, була "рада 40 мужів" вірменської громади Кам'янця-Подільського [4].

В українських містах Правобережжя та Західної України XVII-XVIII ст., які входили до складу Королівства Польського, згідно тогочасної правової свідомості так визначалися повноваження органів міського самоврядування: "бурмистр і рада мають раз на тиждень або і більше, в разі потреби, сходитися в ратуші, радити про добро громади (міста) і запобігати шкоді, лагодити розсуджувати різні суперечки, вживати заходів, щоб їжа і напої в місті не були занадто дорогі... Рада повинна попереджати сварки в місті, боронити від кривд сиріт і вдів, не дозволяти і викорінювати шкідливі і безчесні ігри (карти, кості тощо). Кожного року рада мас складати рахунки з усіх міських прибутків перед старшими і визначнішими з громади (міста)"[5].

Засідання органів самоврядування (ратуш і магістратів) мали відбуватися щоденно, за винятком "праздничных и торжественных дней". Хоча в окремих випадках урядники мусили засідати "й в воскресные, праздничные й високо торжественные дни, для отправления самонужнейших и времени нетерпящих дел". А для того, щоб постійно тримати руку на пульсі міського життя, "градские урядники" були зобов'язані "между себе определять в судебную избу дневальных по очереди переменно."[6].

Приміщення міських урядів-ратуш розташовувалися, як правило, в центрі міста. Приміром, ратуша київського магістрату була розташована на Подолі (на Контрактовій площі) в дерев'яному будинку (до середини XVII ст.). Згодом будується кам'яне приміщення ратуші в стилі бароко з двоярусним дахом та мальовничими фронтонами), башта якого мала у висоту 30 м. На останній було встановлено годинник та скульптуру архангела Михайла, який вбиває змія. Інша скульптура – Феміди (богині правосуддя) знаходилася коло головного входу в магістрат на виступі башт. Крім того, в київській ратуші були галереї для оркестру та хору. Приміщення проіснувало в такому вигляді до 1811 p., коли сталася пожежа, і магістрат був розміщений] навпроти Воскресінської церкви.

Згідно суспільної свідомості міщан XVII-XVIII ст. легітимними вважалися лише демократично обрані міською громадою урядовці: "войти, бурмистри, райци й лавники и оние члени избиратись должни". Виборними також були писарі, межовщики, городничі та возні. Самі ж вибори вважалися дійсними за таких умов: "избрание же то должно быти в обьїкновенное время при собрании всех мещан, також цехових людей и всего посполства вольними их голосами"[7].

На західноукраїнських землях головним представником держави на виборах міського самоврядування ради вважався староста, який, щоправда, мав лише повноваження спостерігача. До початку засідання він перебував у спеціально йому відведеній в ратуші кімнаті. Городян же скликали на вибори дзвонами на ратуші. Після молитви староста і рада засідали в спеціальній залі, куди згодом входили війти з лавниками, які вносили й клали перед радою берло, печатку, скриньку, акти, складаючи таким чином свої повноваження. Так же поступали дозорні воріт (які клали перед радою ключі від міської брами), цехмістри кожного цеху і братства, наглядачі шпиталів і костелів, війти передмість. Бурмистр виголошував слова подяки кожному із вказаних урядовців. Потім представники міста, рада мужів, лавники і війт, якщо останній не належав до ради міста, виходили до іншої зали. А представники ради і бурмистр виносили на розгляд три кандидатури, з-поміж яких староста обирав королівського бурмистра. Тоді представники лави та ради мужів знову поверталися до зали радників і з інших двох кандидатів обирали міського бурмистра, а третій кандидат займав посаду бурмистра панів радних. Сформована таким чином рада складала присягу перед королівським представником і вважалася легітимною владою в місті, яка в свою чергу оголошувала перевибори війта чи до обирала лавників, приводячи новообраних теж до присяги. В цей же час оголошувались перевибори і цехових урядовців — цехмістрів та керівництва іноетнічних громад (у Львові, приміром, вірменської старшини).

Важливо відзначити, що згідно королівських привілеїв на західноукраїнських землях (як, власне, і на Лівобережжі), лише війта міщани обирали на загальних зборах, як це, приміром, відбувалося у Кам'янці-Подільському, в присутності "бурграфа й регента гродського, попереднього війта русько-польського й попереднього війта вірменського, нового війта вірменського, лавників і консулів, попереднього регента, досить інших людей достойних віри і цілого поспільства міста, вільними голосами вище згаданих осіб". А нижчі посади лавників часто призначалися магістратом. Календарні терміни виборів припадали переважно на початок року (січень-лютий)[8].

Loading...

 
 

Цікаве