WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Основні державно-правові вчення західної Європи другої половини XIX—XX ст. - Реферат

Основні державно-правові вчення західної Європи другої половини XIX—XX ст. - Реферат

Розмірковуючи над цими поняттями, представники гарвардської школи перевагу віддають першому з них, розуміючи під правом здебільшого правопорядок.

На відміну від гарвардської школи, Карл Ллевеллін (1893—1962), Джером Френк (1889— 1957) та їхні послідовники — "реалісти" не визнавали норм поведінки, виражених у законах і прецедентах. Вони ототожнювали право з судочинством, практикою адміністративного апарату, де, за їх ученням, формується "реальне" право. Тому нормативність права вони оголошували міфом, що заважає пристосовувати право до потреб життя. Загальні положення, приписи не можуть бути застосованими в конкретних випадках, навпаки — "реальне" право випливає з конкретної справи, ситуації.

Водночас рішення щодо неї не може бути нормою і застосовуватись у ситуаціях, що повторюються; суд, розглядаючи конкретну нову справу, щоразу створює право, не зобов'язуючи себе попередніми рішеннями або законом, оскільки кожна конкретна ситуація індивідуальна.

Багато в чому схожою на ідеї гарвардської школи права була концепція солідаризму, яку в історії державно-правових учень репрезентував французький юрист Леон Дюгі (1859—1928). Він, зокрема, зазначав, що кожен клас мусить виконувати свою місію, свій обов'язок щодо забезпечення солідарності й гармонії в суспільстві. Необхідність соціальної солідарності має усвідомлюватися всіма громадянами, що породжує норму соціальної солідарності, головним змістом якої є відмова від порушень і позитивна діяльність, спрямована на реалізацію норми соціальної справедливості.

За вченням Л. Дюгі, право виникає стихійно, з соціальної солідарності, а тому є вищим, ніж держава, та обов'язковим для виконання. Юридична норма виникає теж стихійно, а функцією законодавця є тільки її фіксація.

А ще Л. Дюгі не визнавав поділу права на об'єктивне й суб'єктивне. На його думку, існує лише об'єктивне право, юридична норма, яка нікому не надає суб'єктивних прав. Норма солідарності створює для людини лише соціальний обов'язок, що його вона повинна виконувати, узгоджуючи свої дії з нормою соціальної солідарності.

Тим часом на зламі XIX—XX ст. у країнах Західної Європи стався перехід соціології від натуралізму та біологізму до психологізму, відбулося становлення психології як науки. Деякі вчені робили спроби віднайти сутність права в почуттях, інстинктах, емоціях, які, на думку психологів, є первинними відносно розуму і панують над ними.

Право почали розглядати як похідне від психіки, таке, що міститься в характері людини, в його переживаннях. З подібних ідей виникала психологічна теорія права, найвидатнішими представниками якої були французький соціолог і криміналіст Габріель Тард (1843—1904) та викладач Петербурзького, а потім Варшавського університетів Лев Йосипович Петражицький (1867—1931).

Г. Тард психологізував суспільні відносини, основними соціальними процесами вважав конфлікти, пристосування й наслідування, за допомогою якого індивід засвоює норми і правила поведінки.

Аналізуючи елементи психіки людини, такі як воля, свідомість, відчуття та емоції, Петражицький вважав, що останні є основою поведінки людини. Найбільш важливими є етичні емоції людини, що виникають внаслідок уявлень про якісь вчинки. Власне, вони є внутрішніми імперативами, заперечують егоїстичні зазіхання і сприяють формуванню почуття обов'язку.

Разом з етичними існують і правові емоції, які сприяють переходові уявлень з емоціональної сфери у вольову, формуванню вимогливості до себе та інших, керують поведінкою людей, що виконують певні обов'язки.

Уважаючи джерелом права переживання та емоції людини, прибічники цієї теорії обстоювали ідею про вічність права, незалежність його від політики, економіки й держави. Психологічна теорія розглядала право в кількох аспектах: як право офіційне, таке, що застосовується державною владою; як неофіційне — право соціальних спільностей та прошарків суспільства. Крім того, вирізняли позитивне право, себто те, що матеріалізоване в кодексах, законах та інших нормативних актах, а також інтуїтивне право, що складалось у психіці індивіда.

Завдяки такому підходові робився висновок, що існує стільки систем, скільки індивідуальних право-свід ом остей. Причому перше місце посідає інтуїтивне право, оскільки воно відображає інтереси особи і йому мають відповідати офіційне й позитивне право. Щоб така відповідність мала місце в практичному житті, пропонувалося розробити особливу юридичну науку — політику права, яка рівночасно вдосконалювала б психіку людини.

2. Теорії природного права

Від кінця XIX ст. набули подальшого розвитку теорії природного права, які ще з часів становлення буржуазної теорії права посіли провідну роль серед світових правових концепцій.

У розглядений нами час природно-правові теорії сформувалися в чотири системи або напрямки: неотомізм; феноменелогізм; екзистенціалізм; герменевтика.

Неотомізм уважається офіційною філософською доктриною католицизму, що відроджує й модернізує вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з близькими за змістом філософськими системами XIX—XX ст.

Найбільшого поширення неотомізм набув у Франції, Бельгії, Італії, ФРН, Іспанії, а також у США.

Його представники Ж. Дабен, В. Катрайн, Ж. Ма-рітен та ін. стверджували, що першоджерелом усього буття, в тому числі держави й права, є Бог, а всесвіт поєднує в собі два аспекти: духовний і похідний від нього — матеріальний.

Як і їхній видатний попередник Фома Аквінський, вони вважали, що держава і право є результатом Божого втручання, первинності духовних засад.

Носієм природно-правового буття є природа людини. Правові настанови Бога віддзеркалюються в розумі людини і за допомогою незалежної волі втілюються в її діях задля досягнення обраної мети. Взагалі, абсолютні й вічні принципи природного права, такі як свобода, справедливість, благо, солідарність і под., є вічними принципами, що переходять до людини від Бога.

Тому позитивне право, що твориться державою й закріплюється в законах, має відповідати цим Божим принципам, а якщо воно їм не відповідає, то не може називатися правом у буквальному розумінні цього слова.

Більшість ідей неотомізму про визначальну роль держави у створенні умов для реалізації природних прав людини знайшли втілення в теорії "держави загального блага", авторами якої були Дж. Мюрдаль, Дж. Стречі, А. Пігу та ін.

Держава повинна стати засобом реалізації загальнолюдських цінностей та справедливості, здійснювати політику соціальних послуг, що передбачає соціальне забезпечення, соціальне страхування, допомогу у випадках безробіття, хвороби, охорону здоров'я, гарантувати права і свободи людини і загальне благо.

Засновником феноменологічного напрямку у філософи й теорії права був німецький мислитель Едмунд Гуссерль (1859—1938).

Предметом феноменології є опис актів свідомості в їхньому стосунку до об'єктів, а центральним поняттям — "інтенційність", тобто спрямованість свідомості на об'єкт. Але під свідомістю феноменологія розуміє "чисту", трансцендентальну свідомість, абстраговану від людини і від суспільного середовища.

Представники цієї школи права (Г. Вельцель, А. Райнах та_ін.) сутність права вбачали в "ейдосах" (від грец. stikx; — вигляд), "чистих сутностях", апріорних нормативних ідеях. Ці "ейдрси" існують самі по собі та мають значення лише в "інтенції", тобто в спрямованості на них свідомості.

"Ейдоси" розглядаються прибічниками цієї теорії як приписи, норми природного права, що існують до виникнення позитивного права.

"Ейдоси", нормативні ідеї переходять у позитивне право, втілюються в свідомість індивідів і визначають поведінку людей. Тобто, позитивне право, яке діє в той чи інший час у державі, є втіленням, реалізацією в суспільстві "ейдосів", що випливають із "природи речей".

Третім напрямком природно-правової теорії права є екзистенціалізм, що його сповідували Е. Фехнер, В. Майгофер та ін.

Основною категорією екзистенціалізму є екзистенція (від лат. existentia — існування) — внутрішнє буття людини, те непізнаванне, ірраціональне в людському "я", внаслідок чого людина є конкретною неповторною особистістю.

Loading...

 
 

Цікаве